Демократія чи, все ж, республіка?

З нагоди підписання “Маніфесту республікансього руху в України” (7.07.2016р.)

Західні аналітики, радники урядів, очільники провідних держав та дипломати без угаву торочать про демократію, про необхідність її укріплення в Україні та слабкість її інститутів. Декотрі з них, однак, визнають, що українцям притаманна демократія і що, формально, вітчизняний політичний процес ще від моменту здобуття останньої незалежності відбувається в рамках демократії – принаймні, усі вітчизняні вибори, включно з тими, 2010р., на котрих було законно обрано Януковича, дружно визнаються авторитетними міжнародними спостерігачами та моніторинговими місіями як демократичні.
Таким чином, з’ясувавши (нарешті) для себе, що в Україні й так панує демократія, вони починають попраляти себе, уточнюючи, що, мовляв, мали на увазі не ту демократію, що із засіванням виборчих округів гречкою, передвиборчим асфальтуванням міждворових проїздів та масовим встановленням дитячих майданчиків, а ту, що (наприклад) у США  – із «чесними» праймеріз, судочинством та значно стриманішою (хоч і не повністю відсутньою) корупцією. При цьому замовчується, що за фактом, у політичну риторику (а за тим – і в парламенти, мерії та уряди) країн цивілізованого Заходу дедалі упевненіше просочується популізм, бюджетна безвідповідальність та політична недалекоглядність.

Тим не менш, очевидним є цивілізаційний відрив Заходу від України, відтак, виникає закономірний інтерес до того, що ж забезпечило їхнє випереджання й спричинило наше відставання. І, неминуче, інтерес цей зосереджується на політичних та правничих моделях.

Мало кому відомо, але т.зв. демократії сучасного зразка є спотвореними формами правління. Джерелом та основою накопиченого економічного та культурного багатства Європи та похідних від європейської цивілізації країн переселенського капіталізму є республіканська форма правління, і, як не парадоксально, більшість європейських країн зберегли це слово у своїй назві, хоч подекуди це вже давно не відповідає дійсності. Ба більше – багато хто зайшов ще далі, удавшись до карколомних тавтологій з поєднанням «демократична республіка» (екстремумом є КНДР, де відсутня як демократичність, так і республіканізм).

Представлений нижче матеріал спробує внести ясність у цю плутанину.

* * *

Де ж поділися республіки?

Перші ж питання, що їх зазвичай ставить людина, котрій намагаються пояснити різницю між республікою й демократією – покажіть мені живий, справжній приклад, а не сферичну республіку в вакуумі. Точно так само свого часу запитався і я. На що отримав відповідь: справжніх республік не лишилося, останню республіку в Європі (хорватську Раґузу, таку собі репліку-відгалудження Венеційської) було демонтовано Наполеоном 1806р.[1] Щось там згадували про США – мовляв, «воно там» (як дещо спрощено показано на цьому відео). Також часто згадували Швейцарію, та було очевидно, що моїм старшим наставникам-республіканцям бракувало живих прикладів.

Але було пізно – я вже зацікавився тією темою і пішов сам занурюватися  в неї дедалі глибше. На вході мені було відомо, що античний Рим, декотрі давньогрецькі поліси та середньовічні вільні міста були автентичними (хоча й у кожному випадку – своєрідними та самобутніми) республіками. З часом, кожен з цих яскравих прикладів передової форми правління (чи, радше, суспільно-правничої організації) тьміняв.

Класичним прикладом є Римська республіка: попервах демонтувавши давню етрусську династію, римська публіка (італіки й етруски вкупі) встановили республіку – скориставшись напрацюваннями давньогрецької діаспори, чий багатий і болючий досвід свідчив про неспроможність та хиткість демократії, і чиї представники тікали від тираній, що встановлювалися на місці учорашніх демократичних полісів, обсідаючи Середземномор’я, мов жаби ставок. Добившись нечуваних (навіть за сучасними мірками) успіхів завдяки передовій формі політичного устрою, Рим з оточеного дикунами полісу, що змагався за виживання, перетворився на багатющу імперію. Чи то публіка стала менш політично активною, чи то політичні династії вирішили законсервувати свій вплив, але деградація республіканських інститутів і тут запустила перехід від політичних інстутицій з відкритими соціальними ліфтами (де політична кар’єра будувалася на заслугах, себто меритократії) до популістської демократії та імперії з чварами, переворотами та необхідністю постійно задовольняти примхи зубожілого й зледачілого натовпу. Настільки сумною була, врешті-решт, доля Римської імперії, всі пам’ятають.

Ренесанс міст-республік

Панорама Флоренції - одного з найвідоміших міст-республік Ренесансу

Цікавіше починається задовго по розпаді античного Риму: будучи казкого багатою, як на тодішні варварські споживацькі стандарти давніх германців, що й завойовували ці терени, давня Італія приваблювали все нові й нові їх орди, котрі ділилися на два основних типи: ті, що прагнули їх формально завоювати й закріпити за собою відповідний титул імператора чи царя, та банальних тимчасових грабіжників. Не маючи опертя на місцеве населення, новопосталі «імператори», королі та князьки, як правило, займали собі замок на узвишші в сільській місцевості, звідки їх, по недовгім часі, неминуче «викурював» чи вибивав наступний володар цього титулу.

Італійські республіки (Північ), початок XVIст.

Але ж більшість населення Італії ще від початку нашої ери вже проживала у містах, причому, доволі велелюдних. Міста переживали не найкращі часи – той чи інший вождь варварів свого часу руйнував їхні фортечні мури (якщо вони були – бо ж у давньому Римі потреб у внутрішніх укріпленнях не було, там більше дбали про зовнішній оборонний периметр імперії) і повністю роззброював городян, запроваджуючи тим сувору заборону знову озброюватися.

Так тривало десь до VIIIст., коли раптово дедалі більше міст почали виборювати для себе від місцевих монархів дозвіл зводити навколо міст фортечні укріплення  та тримати озброєну залогу. Тоді саме розпочинався сплеск піратської активності чергових варварів – вікінгів-норманів, успішно протистояти котрим не випадало жодній тодішній європейській державі, навіть такій потужній, як Франція, не кажучи вже за роздрібнену Італію. Тож, безпека італійських міст виявилася повністю в руках тамтешніх городян. Перед кожним містом поставала ціла купа господарчо-державницьких викликів – як утримувати армію, ким її комплектувати, як уникнути тиранії з боку військовиків, як утримувати міське господарство, тощо, – і кожне місто мусило вирішувати це завдяння окремо. Слід зазначити, що італійці, попри схильність до критики римської адміністрації, аж ніяк не вітали правління (а точніше – свавілля) варварів; також, населення було високоосвіченим та письменним, та відповідно, читаючим – окрім античних прикладних трактатів з медицини, свого ремесла, також і давні правничі та філософські тексти. Середньовічні італійці, попри пів-тисячоліття хаосу, пограбувань та беззаконня, пам’ятало про свою колись квітучу цивілізацію та правові й політичні інструменти й інституції, що її становили.

Розмаїття моделей німецького права (станом на 1895р.)

Тож не дивно, що у цих суверенних містах було відтворено республіканський лад – до того ж, у кожному місті-республіці він був самобутній. Зокрема, якщо порівняти устрій Генуї, Венеції та Флоренції, то у всіх цих трьох основних осередків італійського Ренесансу він був своєрідним та неповторним. Сподіваюсь, що між рядків вгадується, що саме республіканський політико-правовий устрій став тим фундаментом, завдяки якому сам Ренесанс і став можливим, на що, зрештою натякає і назва доби – «відродження» – цивілізації, права, мистецтв, знання та інших здобутків античної цивілізації.

Відкритість політичного управління, анти-корупційні та анти-узурпаторські механізми, закладені так чи іншакше практично в усіх успішних італійських містах-республіках заклали конкурентність політики та позитивну селекцію державних кадрів; ці ж засади перенеслися в економіку, мистецтва, професійну діяльність (медицину, освіту й науку). Свідчення цього позитивного впливу дійшли до нас переважно у вигляді творів мистецтва; насправді, те ж саме стосувалося й усього іншого, що виробляла тодішня Італія – від зброї, парфумів і до самих вояків, котрі вважалися найпрофесійнішими у Європі.

Вільні та імперського підпорядкування міста Німеччини (у добу Священної Римської Імперії)

Італійський приклад ширився й поза межі Аппеннінського півострова – ба більше, варварський монарх, Фрідріх Рудобородий (іт. Барбаросса), зазнавши невдачі у своїй спробі підпорядкувати собі Італію, зацікавився римським правом і незабаром заходився впроваджувати його (щоправда, «пристосовану» до його монарших потреб) модель у Південньо-німецьких землях – вочевидь, окрім ефективного збройного опору, італійські республіканці надали йому також залізобетонні правничі аргументи законності свого вільного статусу.

 

По торгівельних шляхах, через річки й збудовані ще римлянами дороги, Ренесанс поступово віддзеркалився й по той бік Альп: мірою того, як дрібнилася Священна Римська Імперія Каролінгів-Меровінгів, німецькі купецько-ремісницькі міста також виборювали собі вільний статус (див. Freie und Reichsstädte). Аналогічне явище поширилося й на Швейцарію, Савою, Нідерланди. При цьому, у самобутності своїх політичних і правничих моделей вільні германці не поступалися, а то й перевершували італійців – варто глянути на мапу поширення різних моделей німецького права до Об’єднання – основних з котрих налічувалося  близько 16: вони майстерно й органічно поставили наявні у них звичаєві правничі моделі на грамотну й писемну основу[2] (себто, кодифікували).

Де докази, запитає скептично налаштований читач? Вони є.

 

"Блакитний банан"

"Блакитний банан"

Наприкінці 1980-х років група французьких економічних географів[3], намагаючись виявити певну зональність у Європі, виявила основну вісь розвитку й ділової активності, оформивши її у концепт т.зв. «Зони Блакитного Банану» (через подібність форми на карті): основу «банану» становить Північ Італії, а далі він проходить крізь Швейцарію, Схід Франції (Савойя, Ельзас), Захід Німеччини (Баден-Вюртемберґ, Рейнські області, Рур), Бенілюкс, Південно-Східну Англію, закінчуючись промисловим басейном Манчестера й Ліверпуля. Навряд чи дивним є той збіг, що саме на ці області (за вийнятком Британії) припадає основний ареал поширення міст-республік доби Ренесансу.

Що ж трапилося, де ж поділася уся минула велич та слава республік тих часів?

У Німеччині привілеї та статус вільних міст було, формально, зліквідовано у період об’єднання 1850-70-х років (т.зв. «медиатизації» – Reichsdeputationshauptschluss), але сумарної «ваги» Міст вистачило, аби, навіть після «розбавлення» їх кріпосницьким (донедавна) сільським оточенням та авторитарно-аграрною Прусією (довкола котрої і відбувалося об’єднання), їх висока правнича й політична культура вплинула на формування державних інстутицій Єдиної Німеччини, котра й досі – по двох Світових війнах, після принизливих демілітаризацій, репарацій,  розділення й окупації, – лишається економічним мотором Європи, будучи зараз (як і 100 років тому) основним джерелом не лише капітальних інвестицій у країни Балкан та Східної Європи, а й, що, напевно, важливіше – розповсюдником відповідної культури виробництва та суспільних відносин.

Також, раз зайшла мова за німців, нашу увагу має привернути інша недавня наукова знахідка: група економістів, проаналізувавши фактори, що впливали на економічне зростання 170 країн упродовж 1951-2004рр., виявила стійку позитивну кореляцію між моделлю права та середньорічними темпами зростання економіки відповідної країни. Найсприятливішою для економічного зростання виявилася саме германська (німецька та скандинавська) модель права, зі значним відривом від британської та французької систем права(див. тут та тут). Базисом цього впливу є, зокрема, німецький цивільний кодекс, котрий правники в усьому світі визнають за один з найкращих взірців законотворчості.

Вплив правової системи на темпи економічного зростання, © "Институт Экономического Анализа"

У Швейцарії розбудова політичної конфігурації, що дійшла до нас і донині, також розпочалася за 4 століття потому, як цей процес було започатковано в Італії; зважуючи на географічну близькість, економічно-торгівельну й культурну пов’язаність і ту благоговійність[4], з якою згадуються Венеція та інші міста Італії у історичних повістях швейцарських письменників, переймання політико-правової культури відбувалося з південних схилів Альп на північні. Вочевидь, економічні й технологічні успіхи цієї конфедерації суверених республік (кантонів) мовлять самі за себе та на користь республіканського устрою. Зважаймо на те, що ще кілька століть тому це була одна з найбідніших країн Центральної Європи, а зараз за показником ВВП на душу населення вона входить у першу десятку (якщо не трійку) світу.

У США республіканські засади офіційно було прописано в Конституції – як влучно зазначив тоді Мадісон, «ми дали народові Америки республіку (якщо вони зможуть її утримати)». Що ж, за усім видимим приматом споживацтва, «тупістю» та «недалекістю» пересічного селюка та червоношиїх американоватніків, США були й лишаються радше республікою, хоча ми спостерігаємо поступове сповзання їх до популістської демократії.

Цікаве питання – звідки взялася демократія (в сучасному її вигляді) і хто її придумав?

Велика французька революція започаткувала падіння абсолютизму в Європі: декотрі монархічні династії відбувалися втратою значної частини повноважень за збереження у якості декорації, від декотрих же не лишилося навіть декорації. Т.зв. «Весна народів» 1848р. окреслили для владно-олігархічної верхівки (котру в більшості країн, що їх зачепило «весною», складали монарх, дворяни й монополістичний бізнес) епохальний виклик: «широкі маси» населення вже не сприймали святості, непорушності й «Богом даності» того суспільно-політичного устрою, що існував доти. Тож, необхідно було якнайшвидше придумати нову, привабливу для мас зовнішню обгортку політичного режиму, що забезпечував би й надалі привілейоване становище старого істеблішменту, при цьому створивши у «широких мас» ілюзію того, що віднині і вони також чинять уплив на політику.

Виклик було прийнято і йому було дано раду – так з’явилася нинішня демократична модель. Назву було «зідрано» з античної моделі давньогрецького полісу – «демос» – народ, «кратія» – влада, «народовладдя». Щоправда, у оригіналі «демосом» було далеко не усе населення, а лише громадяни, котрим цей статус дістався за приналежність до корінних місцевих, обов’язок ставати до зброї на захист полісу (що традиційно робили усі предки в їньому роду) та сплата податків. Але ж навіщо переобтяжувати модель такими подробицями – тим більше, що таких просто нізвідки було набрати серед щойно звільнених німецьких, французьких, австрійських, угорських, чеських та ін. кріпосних селян, а опиратися виключно на освічених та економічно незалежних городян було ненадійно.

Серед нинішніх палких поборників демократії чомусь не знайшлося критично мислячих (сподіваюсь, що взагалі знаходяться мислячі), хто б піддавав сумніву практичну можливість настільки різкого переходу від дрімучого абсолютизму й кріпосництва до «сяючої» демократії – за відсутності відповідної тій демократії політичної культури мас, правничої їх грамотності і багато чого іншого – коротше, за відсутності власне «демосу»[5].

Модель не така вже й безнадійна для колишнього істеблішменту: широкі маси дійсно обирають владу, і доволі часто (у декотрих країнах – по декілька разів на рік, як у тій-таки Італії) внаслідок таких виборів кардинально міняється уряд. Однак, спостережливим людям уже давно впало у вічі, що у своєму виборі широкі маси не обтяжують себе прискіпливим аналізом тієї чи іншої особистості – більшість з них «обирають серцем»; якщо звернути увагу, то переважна більшість політичних лідерів будь-якої країни несе одні й ті ж самі месиджі, має схожу харизматичну зовнішність, поставу і ходу.

Не те, щоб вибори були абсолютно неробочим інструментом – альтернативи їм, за великим рахунком, немає: вся «зрада»© криється, як відомо у деталях – настільки усвідомлений і поінформований вибір. Більш-менш ефективно цей інструмент працює в нечисельних спільнотах, де усі кожного добре знають – у невеличкому селі, околотку чи кондомініумі. Вибора ж мера у місті-мільйоннику можна сміливо зараховувати до категорії виборів «кота у мішку» – оскільки знати цю особу кожен не має можливості, виборець (навіть той, що свідомо підходить до виконання цього свого обов’язку – читає програми, вивчає біографії кандидатів, тощо) вимушений робити свій вибір за тими уривками інформації, що зліплюються в загальну картину на підставі чуток та опублікованого у ЗМІ. Якщо ж знати, що поширення чуток – це технологія, а ЗМІ, як правило, тяжіють до концентрації в руках кількох найбагатших та найвпливовіших олігархів (у будь-якій сучасній країні), то зрозуміло, що вибір громадян можна запрограмувати заздалегідь.

Для України усе вищесказане є справедливим: маємо 6-10 основних ТБ-каналів, що належать десь чотирьом олігархам, рудиментарну (як на західні стандарти) друковану пресу. Ті чисельні інтернет-джерела, що з’явилися й з’являються, грішать низькою якістю аналітики, вкиданням сенсаційного матеріалу у погоні за кількістю переглядів, та також зовсім не проти комусь задорого продатися.

У містах ЗМІ контролюються місцевими магнатами: або ж девелоперськими (забудовницькими) компаніями, або ж власниками «містоутворюючого» заводу. Наприклад, побіжний аналіз кандидатів у кампаніях (як до ВР, так і місцевих виборів) останніх 5-ти років у тому передмісті Києва, де я живу, показує, що більшість із них – саме забудовники, що натякає на справжню мету їхнього прагнення до влади. Однак, можливо читача заспокоїть той факт, що у великих містах та передмістях західних країн ситуація вельми схожа – владу прагнуть отримати ті, кого цікавить доступ, котрий вона дає до розпорядження спільним ресурсом (землею, у даному випадку) і можливістю нажитися на його перерозподілі.

Можливо, саме для виходу з зачарованого кола виборів одних і тих же самих осіб (або осіб одного й того ж типу) у середньовічній Флоренції запровадили розподіл міських магістратів через жеребкування – оскільки воно давало бодай якісь шанси на приплив іноваційно мислячих керівників. Хоча, жеребкування – це всього-навсього один з інструментів: значення має не сам інструмент, а як його застосовують. Можна зловжити як виборами, так і жеребкуванням (через що, у т.ч. й занепала Флорентійська республіка).

Важливіше зберегти принцип. Ґрунтується він на тому, що окрім штучно витвореної соціально-майнової нерівності завжди існувала природня нерівність: хтось більш працьовитий, успішніший чи розумово метикуватіший за інших. Прогрес людства (як це показала доба Ренесансу) відбувається за рахунок саме цих категорій населення, попри їхню переважну меншість. Демократія ж, як диктатура більшості, схильна зтягувати соціум до зрівняйлівки, усереднення і, як результат – поступової деградації, тоді як по-справжньому республіканська (за суттю) форма устрою бодай іноді дає шанс на деякий підйом усього соціуму над усталеною посередністю.

Додаткова бібліографія

  1. Морські республіки Італії  (англ.)
  2. Jean-Charles de Sismondi. Italian Republics, or, The origin, progress, and fall of Italian freedom, – 1841 (напр., тут – https://archive.org/details/italianrepublics00sismuoft ) (англ.)
  3. Медиатизація (нім.)
  4. Історичні області німецького права (нім.)
  5. Вільні та імперського підпорядкування міста у Священній Римській Імперії (нім.)
  6. А.Гуревич. Норвежское общество в раннее средневековье: Проблемы социального строя и культуры.  — М.: Наука, 1977.
  7. Д.Аджемоглу, Дж.Робінзон. «Чому країни занепадають» (оригінал – http://whynationsfail.com/). 2012р.

 


[1] Насправді, у Раґузи був небагатий вибір – здатися Наполеонові або ж майже напевно бути порубаними чорногорськими й російськими військами; Наполеон на усіх окуповуваних ним територіях автоматично запроваджував свій Кодекс та адміністрацію за одноманітним зразком для усіх – для забитих абсолютизмом чи анархією тираній то був крок уперед, але для територій з давньою й більш просунутою республіканською традицією – занурення у темніші часи.

[2] Згідно багатьох авторів (зокрема, А.Гуревича) у давніх германців існувала давня й плинна тяглість усної правничої традиції, володіня котрою було прерогативою т.зв. законників – людей з феноменальною пам’яттю, котрих , за потреби, запитували про наявність подібних прецедентів та звичаєвих законів (оскільки побутова писемність у германців була відсутня, а відомі нам рунічні скрипти мали ритуальне призначення).

[3] 1989р., RECLUS на чолі з Роже Брюне, див. https://en.wikipedia.org/wiki/Blue_Banana .

[4] Див., до прикладу, Conrad Ferdinand Meyer, «Der Schuß von der Kanzel» (1942), «Jenatsch»(1987)

[5] Кому цікаво дослідити цю тему вглиб, раджу почитати записки з історії перших двох Галицьких соймів 1910р.в. (Олена Аркуша, “Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895рр.”) – сюжети й перебіг подій до болю нагадує нинішній український парламентаризм.

 

Валерій Дротенко,

Громадський активіст, журналіст та республіканець за переконаннями.

Статтю опубліковано з нагоди підписання “Маніфесту республіканського руху в Україні” (7 липня 2016р.).

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>