Пробудження суспільства за Горбачова

11 березня 1985р., Міхаіла Ґорбачова було обрано генеральним секретарем КПСС; цією посадою увінчалася його вельми типова, однак, дуже стрімка партійна кар’єра[1]. Доти, він був першим секретарем Ставропольського крайкому партії на Півдні Росії, що неподалік від України, та секретарем Центрального Комітету з питань сільського господарства та ідеології, а також членом Політбюро (Аслунд 2007б).

Однак, Ґорбачов не був звичайною людиною. За три місяці до своєї «коронації», він виголосив важливу промову з питань ідеології, де згадувалися всі ті ключові слова, котрі набули популярності пізніше: перебудова, гласність та демократизація (Горбачов 1987а). Чого, однак, бракувало, так це національної політики. Яким би радикальним та обізнаним Горбачов, на відміну від своїх жорстко-лінійних попередників, не був, він не мав жодних думок чи напрацювань у царині національної політики, будучи уособленням наївної омани, що далебі, у Совєтському Союзі усі національні питання було давно вирішено. Його книга «Перебудова», що вийшла 1987р., наглядно ілюструє цю його помилкову думку:

Революція та соціалізм покінчили з національним пригніченням та нерівністю, забезпечивши економічний, інтелектуальний та культурний прогрес для усіх націй та народностей… Якби національне питання й досі не було вирішено у принципі, Радянський Союз ніколи б не досяг того соціального, культурного, економічного та оборонного потенціалу, котрий він має зараз. (Горбачов 1987б, 118-19).

Це було написано ще задовго до того, як глибоко заморожене українське суспільство почало прокидатися. Перший рік гласності та перебудови минув для України практично непоміченим. Але 26 квітня 1986р. раптом вибухнув ядерний реактор у Чорнобилі на Північ від Києва. Радіоактивну хмару понесло на Північ, над територією Білорусі, однак, Україна також постраждала. Попри це, 1 травня 1986р. КПУ провела, як завжди, першотравневий парад з усіма урочистостями, не зважаючи на радіоактивну небезпеку. Чорнобильський скандал суттєво укріпив позиції гласності у Москві, однак справив на Україну значно менший вплив.

Навіть так, Чорнобильська катастрофа лишила по собі важкий спадок. Людей обурив факт замовчування катастрофи. Одним з перших популярних громадських рухів на Україні став рух на захист навколишнього середовища «Зелений Світ», котрий провів першу офіційно санкціоновану демонстрацію 13 листопада 1988р. у Києві, зібравши 10000 учасників (Банаян 1999, 12). Республіканська влада була розлючена, оскільки вона не мала ані інформації, ані впливу на всесоюзні підприємства (одним з яких була ЧАЕС), котрі керувалися з Москви. Українізація таких підприємств стала проблемою. Шок від катастрофи також підігрів народну відразу до ядерної зброї.

У квітні 1987р. Горбачов оголосив загальну амністію для т.зв. в’язнів совісті, більшість з яких були українцями. Сотні з них повернулося з Сибіру до України: хтось був релігійними, хтось – демократичними активістами, однак, більшість з них була українськими націоналістами з Заходу України чи Києва. Загартовані багатьма роками таборів, вони вже більш нічого не боялися і, цілком природньо, взяли на себе лідерство у громадських рухах, що тоді зароджувалися.

Чорновіл та Лук’яненко, котрі повернулися після багатьох років табірного заслання, стали лідерами націоналістичної опозиції, за звичай, конкуруючи один з одним. У серпні 1987р. Чорновіл написав відкритого листа Ґорбачову, котрий став першим важливим українським опозиційним документом тієї ери. Лук’яненка було обрано провідником Української Гельсінкської Групи (пізніше перейменованої в Українську Гельсінкську Спілку), котра стала основною опорою колишніх політв’язнів (Кузьо 2000, 66-71).

1988р., у кожній з країн Балтії, – Естонії, Латвії та Литві, – виникли потужні національні фронти, котрі невдовзі потому почали зажадати повної незалежності відповідної країни. Українські націоналісти дивилися на національні фронти Балтії як на приклади для наслідування. На початку 1989р., чимало українських громадських рухів, зокрема, Спілка письменників, Українська Гельсінкська спілка та Зелений Світ об’єдналися у єдиний «Рух». Його було задумано як широке об’єднання та спочатку названо «Народний Рух України за Перебудову». Його ватажки, як правило, були інтелектуалами з-поміж культурного істеблішменту України, як, наприклад, письменники Іван Драч та Дмитро Павличко, але також і колишні політв’язні. «Рух» мав очолити національне пробудження України, зосередившись на відродженні української мови, культури та національних символів. Щоб лишатися на легальному положенні, він, попервах, не закликав до повної незалежності. Він, переважно, ігнорував економічний бік, більше критикуючи старий режим за те, що він «тоталітарно-комуністичний» чи «імперсько-тоталітарний», тоді як критика їхніх російський ліберальних колег також атакувала «командно-адміністративну систему». Прибічники «Руху» практично повністю походили з Західної чи Центральної України, обмежуючи свою потенційну підтримку чвертю населення України (Уілсон 2002, 156-60).

«Рух» мусив задовольнятися невеличкою, однак міцною й добре зорганізованою купкою націоналістів, переконаних у певності власної справи, котрі відкидали будь-який компроміс з комуністичною владою та зажадали цілковитої незалежності. Ці непохитні у своїх переконаннях члени «Руху» мали сильні позиції лише у найзахідніших регіонах, однак саме ці регіони були вотчиною, рідним ґрунтом «Руху», відтак це праве крило заганяло «Рух» у глухий кут націоналізму. Ще один правий рух виник на згадку про націоналістичну організацію міжвоєнної доби, – Організацію Українських Націоналістів, – і постав як Конгрес Українських Націоналістів 1992р. Він приваблював ветеранів, що воювали проти Совєтів, і його акції дуже скидалися на збори пенсіонерів.  Інший виклик правого характеру виник зі студентського руху, котрий у вересні 1991р. створив УНА-УНСО (Українську Національну Асамблею – Українську Народну Самооборону). Ці стояли на позиціях української великодержавності, мобілізуючи мілітарних чоловіків, котрих неодноразово звинувачували у вдаванні до насильства. Попри той факт, що ці два рухи були маргінальними, могли за найкращих умов зібрати не більше кількох відсотків виборців, саме їх поява спричинилася до того, що «Рух» показав більше націоналістичного завзяття, ніж насправді було потрібно, і це суттєво звузило його електоральну базу (Уілсон 2002, 181-82).

«Рух» був дуже вразливим до розколів – таких же, що були властивими й для часів УНР. Так, Лук’яненко вирішив відокремитися й створив власну націоналістичну Українську Республіканську Партію. Його ватажки були колишніми політв’язнями, котрі зажадали скасування Союзного договору з Росією від 1922р., котрим було сформовано Совєтський Союз. Всередині «Руху», Чорновіл заручився найбільшою підтримкою, потіснивши більш поміркованого Драча. Поступово, основний наголос «Руху» змістився з прав людини й демократії до націоналізму. Як наслідок, «Рух» не зміг заручитися підтримкою усієї країни (Прайзел 1997, 339-41).

У той час, коли промови та зустрічі Ґорбачова зривали оплески по всьому світові, в Україні, де все ще панував жорсткий політичний контроль, вони практично не зворушували громадськість. У червні-липні 1988р. Горбачов скликав у Москві XIX-ту партконференцію з метою сприяння демократизації в Совєтському Союзі.

Врешті-решт, цей процес докотився й до України – у вигляді  всесоюзних виборів до Совєтського парламенту – Всесоюзного Конгресу Народних Депутатів, котрі пройшли 26 березня 1989р. То були перші вибори, де існувала певна подоба вибору, але свобода вибору була обмеженою. Комуністична партія та інші совєтські організації мали квоту на заповнення не менш, ніж третини депутатських місць (себто, шляхом призначення, а не обрання). Решта депутатів мала обиратися, однак в Україні лише третина від усіх бажаючих/висовуваних кандидатів спромоглася успішно пройти реєстрацію, при тому, що майже третина місць взагалі не виставлялася на вибори. Як наслідок, 87.6% новообраних депутатів були членами КПУ, і лише купка були опозиційниками, однак чимало і тих, і інших були лібералами. Навіть за таких сприятливих стартових умов, кілька партійних високопосадовців програло вибори, що виявилося справжнім шоком, зокрема, перший секретар київського міськкому Партії, голова київської міськради, а також четверо очільників обласних парторганізацій (Кузьо 2000, 96-98; Бьорч 2000а, 46,53; Прайзел 1997, 338).

У травні-червні 1989р. відбулася перша сесія Конгресу Народних депутатів СССР у Москві, котра відзначила прорив свободи слова у Росії. Її вплив на Україну був вельми обмеженим, однак старо-режимний комунізм став нестерпним.

Улітку 1989р. прокинулися робітники. Шахтарі вийшли на всесоюзний страйк, зокрема, на Кузбасі в Сибіру та казахській Караґанді. Ці страйки докотилися й поширилися на східно-український Донбас між 18 та 24 липня. Невдоволені масовою нестачею продовольства та розвалом совєтської економіки, що невпинно насувався, шахтарі зосередилися на вимогах економічного характеру. Найбільш зворушливими їхніми вимогами було забезпечення постачань мила, щоб вони мали чим помитися після зміни.  Ці страйки дали поштовх до створення незалежних профспілок шахтарів, частково надихнувшись прикладом польської «Солідарності». Уперше, робітники почали на щось впливати та самоорганізовуватися; вони координували свої протести з шахтарями з інших частин Совєтського Союзу. Оскільки вони були російськомовними, «Рух» зі своїм націоналістичним порядком денним був для них чужим (Банаян 1999, 13).

Саме ці страйки переконали Ґорбачова нарешті звільнити з посади жорстко-лінійного першого секретаря КПУ Володимира Щербицького. Його було замінено на Володимира Івашка – іншого українського партократа, приблизно того же штибу, однак, все одно – то вже були бодай якісь зміни. Зміщення Щербицького продемонструвало, що позиції КПУ похитнулися, однак, перш, ніж у партійних лавах з’являться самореформатори, пройде ще певний час.

4 березня 1990р. в Україні відбулися перші напів-демократичні вибори до парламенту республіки – української Верховної Ради, також проведені за вказівкою Горбачова. Ці вибори вже були набагато вільніші, ніж попередні всесоюзні вибори рік тому, однак все ще далеко не вільні, і не чесні у загальноприйнятому значенні цих термінів: адмінресурс та фальсифікації були поширеним явищем; незалежні індивідуальні кандидати допускалися, але опозиційні партії – ні; також, вельми обмеженими були можливості для проведення передвиборчої кампанії, тож виборці могли мало що дізнатися про кандидатів. «Рух» провів у січні 1990р. одну зі своїх найбільших демонстрацій, сформувавши живий ланцюг від Києва до Львова, на знак єдності Східної та Західної України, за прикладом прибалтійських націоналістів, що мав місце рік тому.

Березневі республіканські вибори 1990р. відзначили початок демократизаційного прориву в Україні. Комуністи вибороли не менш, ніж 373 місця з 450, себто, 83 відсотки, однак чимало комуністів уже не були відданими партії. Демократичний Блок, котрий складався з «Руху», Української республіканської партії Лук’яненка та інших, вибороли 108 місць – чверть від загальної кількості, у порівнянні з 239 відданими комуністами, котрі й сформували більшість. Демократичний Блок виграв у більшості округів на Західній Україні, а також показав непогані результати у Києві та Центральній Україні, тоді як комуністи зберегли переважний контроль над Сходом та Півднем, а також у сільській місцевості (Прайзел 1997, 339-40; Уілсон 2002, 160). Такий регіональний поділ України триватиме ще довго. «Рух» вже ніколи не досягне кращих результатів, ніж на цих перших виборах; чверть голосів – то була стеля його можливостей (рамка 1.1). Ці вибори означили межі можливостей як «Руху», так і КПУ, натомість підсиливши політичний центр.

Парламент, обраний у березні 1990р. мав діяти до 1994р., а та процедура виборів, що її було закладено тоді, сформувала основу для майбутніх українських парламентських виборів. З позитивних сторін, було скасовано квоту місць, що резервувалися для призначення з-поміж членів КПУ та її сателітних організацій. Увесь парламент обирався за прямою процедурою, було усунуто чимало формальних перешкод під час висування кандидатів. Однак, цей порядок залишав у спадок і кілька негативів: політичні партії все ще відігравали мінімальну роль, оскільки депутатів обрали за мажоритарною системою в одномандатних округах, що спричиняло слабкість та фракційність партій та превалювання у парламенті багатьох незалежних депутатів-індивідуалів. Обтяжливою також була вимога вибороти абсолютну більшість голосів виборців у кожному одномандатному окрузі, що робила майже неможливим заповнення усіх місць у парламенті. Через недозаповнення усіх місць, вибори у відповідних округах доводилося проводити повторно, що виснажувало виборців, явка котрих, таким чином, ставала щоразу нижчою, відтак, можливість виконати вимогу – все примарнішою.

Також, 4 березня 1990р. було проведено місцеві вибори. Демократичний Блок виборов абсолютну більшість місць у трьох найзахідніших областях, себто, Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській, а Чорновіл став головою Львівської обласної ради. Уперше опозиція отримала формальну виконавчу владу (Кузьо 2000, 132).

Після березневих виборів 1990р., лібералізація почала свій плавний наступ і на прихильників жорсткої лінії в лавах КПУ – там зародилося три під-види помірковано-лівих.  Як і у Росії, усередині КПУ з’явилася демократична платформа – вона розвинулася у Партію Демократичного Відродження України, котра виступала за приватизацію та створення ринкової економіки, при цьому продовжуючи вірити у соціалізм. Керівники держпідприємств, котрих у народі прозвали «червоними директорами», сформували другу групу поміркованих комуністів; починаючи з літа 1990р., вони лобіювали українізацію всесоюзних підприємств, розміщених на теренах Україні, насправді ж, вимагаючи персональної власності над цими заводами. Третю групу поміркованих комуністів становили так звані націонал-комуністи, під керівництвом Леоніда Кравчука, котрий у якості другого секретаря КПУ був відповідальним за ідеологію, себто, утілював таку собі українську ідеологійну поліцію. Межі цих трьох груп були нечіткими та часто перекривали одна одну (Прайзел 1997, Уілсон 2002).

У липні 1990р. Горбачов викликав українського партійного очільника та спікера парламенту в одній особі – Володимира Івашка, – до Москви, на посаду другого секретаря КПСС, таким чином, обриваючи його українську кар’єру. Це означало, що обіймачів посади голови партії та парламенту має бути розділено, що спричинило розкол всередині КПУ. Станіслав Гуренко, комуніст жорсткої лінії, обійняв посаду першого секретаря Партії. Він продовжував притримуватися догматичної совєтської лінії, чим спричиняв відсторонення себе на маргінес. Посада голови українського парламенту дісталася Кравчукові у липні 1990р.; від цього моменту, він м’яко й поступово перетворився на такого собі «отця націонал-комунізму», приймаючи націоналістичний ухил з помітною легкістю та, водночас, правдоподібністю.

В усіх совєтських республіках відбулися напів-демократичні парламентські вибори, як і практично усі новообрані парламенти проголосили відповідну республіку якщо не незалежною, то, принаймні, суверенною. Хоча ці два слова є зазвичай синонімічними, «незалежна» звучить набагато сильніше, ніж «суверенна», у яку вкладається поняття автономної. 12 червня 1990р. Боріс Єльцин переконує Російську Державну Думу ухвалити декларацію про суверенітет. Україна обережно послідувала російському прикладові. Під керівництвом Кравчука, українська Верховна Рада прийняла декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990р., переважною більшістю – за 355, проти 4. На той час, Кравчук вже погодився з більшістю пунктів порядку денного, що їх висував «Рух» (Кузьо 2000, 137).

Літо 1990р. видалося спекотним: декларації про український суверенітет передували страйки на Донбасі; робітники вимагали відставки республіканського парламенту. 30 вересня 1990р., «Рух» організував свою найбільшу демонстрацію, котра зібрала 200000 учасників у Києві, під час якої було остаточно відкинуто маскувальне гасло «за перебудову», котре було натомість замінено вимогою повної незалежності. На початку жовтня, студенти шляхом голодування домоглися відставки тодішнього прем’єр-міністра Віталія Масола – старорежимного апаратника, – котрого, однак, замінив на цій посаді Вітольд Фокін, котрий був навряд чи за нього ліпший, оскільки доти очолював Комітет державного планування України. Фокін зосередився на українізації вище згадуваних всесоюзних підприємств (Кузьо 2000, 161; Банаян 1999, 14-15). Тим часом, у Росії пристрасті кипіли навколо славнозвісної «Програми 500 днів» переходу до ринкової економіки; однак, в Україні той дискурс практично не знаходив відголосків.

Наприкінці 1990р., було вчинено першу спробу проведення власне української економічної політики. Новий прем’єр-міністр – Вітольд Фокін, – та голова парламентської комісії з питань проведення економічних реформ  – Володимир Пилипчук, – написали програму економічних реформ, котру парламент ухвалив 1 жовтня 1990р. Джерелом натхнення слугувала російська «Программа 500 дней», однак програма Пилипчука суттєво відрізнялася: її акцентом було отримання Україною контролю над власною економікою та легітимний вихід зі складу СССР, однак, вона не окреслювала й не передбачала переходу до ринкової економіки. З метою запобігання спустошенню українських товарних ринків російським споживачем, було запроваджено купони (що за суттю дуже нагадувало повернення до карткової системи). У жовтні 1990р. Ґорбачов виступив проти реформаторського крила й став шукати підтримку серед прихильників жорсткої лінії, що спричинило певне пониження політичного градусу і в Україні.

Наприкінці 1991р. Фокін вдався до повторної спроби з програмою, що називалася «Фундаментальні засади національної економічної політики Україна за умов незалежності». Парламент не зміг ухвалити її, що пояснювалося, скоріше за все, як браком інтересу до економічної політики, так і низькою якістю тих пропозицій. Україна прийняла новий закон про підприємства та елементарні закони з питань приватизації 1991р., однак, мало що було реально зроблено на цій ниві. Попри те, що стара командна система розвалювалася, жодних спроб побудувати нову ринкову економіку не робилося (Кравчук 2002, 48-50).

17 березня 1991р. Ґорбачов організував всесоюзний референдум, що переслідував множину цілей. Він бажав обмежити сепаратизм, натомість перетворивши Совєтський Союз на справжню федерацію. Він прагнув ослабити політичні позиції Боріса Єльцина, сформулювавши питання до бюлетеню таким чином, що Єльцину нічого було заперечити, а також, щоб забезпечити собі більшість голосів. Однак, зрозуміти ті питання до кінця однозначно було майже неможливо, наприклад: «Чи вважаєте Ви за доцільне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік у якості оновленої федерації рівноправних суверенних республік, де буде повною мірою ґарантовано права й свободу людини будь-якої національності?» (Данлоп 1993, 33).

Єльцину нічого не лишалося, окрім як погодитись, однак він завбачливо уникнув ситуації, за якої б цей референдум мав би реальні політичні наслідки. У Росії 71% виборців проголосувало «за», однак у трьох прибалтійських республіках (Естонії, Латвії та Литві), а також Грузії, Вірменії та Молдові референдум було бойкотовано, що призвело до проголошення незалежності цими шістьма республіками. В Україні, «за» проголосувало 70.5% виборців, за вельми високої явки. Однак,  окрім першого питання, в українських бюлетенях було додано дві додаткових альтернативних відповіді. У трьох найзахідніших областях, було додано як варіант українську незалежність від Совєтського Союзу, за який проголосувало приголомшливо переважна більшість у 88% виборців. На друге питання, котре Кравчук додав для усієї України, – «Чи погоджуєтеся Ви, що Україна має бути частиною Союзу  Суверенних Держав на базі Декларації про Державний Суверенітет України?», – 80.2% виборців відповіли «Так» (Уілсон 2002, 164-65). У такий спосіб йому вдалося легітимізувати розширену українську незалежність.

Ґорбачов виграв цей референдум, однак то була ще одна Піррова перемога, оскільки ніхто не зрозумів питань. Єльцин зберіг свої сильні позиції, а шість республік взагалі відмовилися брати участь у будь-яких дискусіях на тему нового Союзу. Україна ж зробила ще один, хай неявний, однак твердий крок до повної незалежності.

 


[1] Двома основними джерелами цього розділу є Уілсон (2002) та Кузьо (2000).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>