Вплив совєтських економічних реформ та кризи

Цікавий контраст намітився між історіографіями Росії та України під час кінця комунізму[1]. У книгах, присвячених Росії, поглиблено обговорюється економічна криза та реформи, тоді як у аналогічних студіях щодо України економіка згадується лише побіжно. Переважаючу частину російського політичного дискурсу присвячувалося економіці, тоді як в українських політичних дебатах акцент робився на незалежності та відносинах країни з Москвою. До незалежності, програма економічних реформ не відігравали жодної ролі в українських дебатах, а критика соціалістичної економічної системи, що вирувала у Москві, практично не доходила до Києва.

Якщо економічні питання й виринали на порядку денному, то вони цілком вкладалися у той же перелік питань, котрі обстоювалися Шелестом у 1960-х роках: вимоги розширення республіканських повноважень та збільшення української частки у розподілі союзних ресурсів. Українці не були проти ринкових економічних реформ та приватизації, однак не приділяли цьому достатньо уваги. Метою тоді було не стільки проведення ринкових реформ у економіці, скільки розбудова національних інституцій, державотворення. Запровадження національної грошової одиниці було дуже жваво обговорювано, у тому ключі, що це буде іміджева перемога, те-се і т.д., позаяк макроекономічні питання було суцільно ігноровано.

Україну спіткали ті ж економічні проблеми, що й решту Совєтського Союзу, однак українці вбачали головним винуватцем усіх своїх економічних негараздів Росію, Таким чином, вони прагнули якнайбільше ізолюватися від ніби-то руйнівних впливів, що ніби-то виходили з боку Росії. Однак, саме економічні проблеми викарбували майбутнє України. Україна була наділеною найрізноманітнішими багатствами країною; традиційно, це була одна з найбільш розвинених частин Совєтського Союзу, чий ВВП на душу населення був на 10% вищим за відповідний показник по Росії станом на 1990р. (за даними Ґоскомтстату СССР 1991, 12). Україна мала дуже потужну машинобудівну галузь, значний військово-промисловий сектор. Вона вважалася житницею Російської імперії – завдяки своїм безкраїм посівам пшениці та інших зернових культур. Українці були більш освіченими, ніж пересічний совєтський громадянин. Також, їй належали великі поклади залізних руд та вугілля на Донбасі.

Як і скрізь по всьому Совєтському Союзі, українці мали відчуття стагнації починаючи з 1980р. – таке собі відчуття, що найближчим часом на зміни чекати не варто. Тож, початок перебудови практично не привернув жодної до себе уваги людей, як і ті незначні економічні експерименти.

Перші враження від горбачовської перебудови українці почерпнули з його анти-алкогольної кампанії, за котру він було взявся 1985р. Алкоголізм дійсно був величезною проблемою, однак, кампанію повели адміністративними засобами та цілком у дусі інших подібних комуністичних кампаній такого ж старого штибу. Горбачов навмисне наказав скоротити виробництво алкоголю наполовину, що спричинило, зокрема, викорчовування найкращих виноградників у Криму. Оскільки ціни не було підвищено, щоб збалансувати ринок, наслідком стали просто довжелезні черги за алкоголем. Себто, совєтську людину вчергове до чогось примушували, цього разу – до тверезості, щоб підвищити середню тривалість її життя на якихось два роки, однак, їй це зовсім не подобалося. Додатково, уполовинення продаж алкоголю призвело до зниження обсягу отримуваних державою акцизів та інших податків, що залежали від продаж, а це, відповідно, збільшило дефіцит бюджету. Щоб покрити цей розрив у бюджеті, уряд вдався до грошової емісії, надрукувавши більше карбованців, прискоривши темпи інфляції та погіршуючи й без того розлогий товарний дефіцит товарів.

Улітку 1986р. КПСС запустила ще одну сумнозвісну кампанію у кращих традиціях нео-сталінізму, цього разу – по боротьбі з т.зв. «нетрудовими доходами», себто, будь-якими заробітками поза місцем офіційної роботи. На практиці, вона вилилася у переслідування нещасних пенсіонерів, котрі намагалися виростити якісь фрукти чи овочі на власних присадибних діляночках і котрі потребували тих доходів, щоб банально вижити. Єдине, чого вони тоді домоглися, так це скорочення вирощеною приватниками продукції і, як наслідок – злету цін на порівняно вільних т.зв. колгоспних продовольчих ринках.

Протягом тривалого часу, реформи були занадто незначними, щоб стати популярними. У листопаді 1986р. було ухвалено Закон СССР «Про індивідуальну трудову діяльність»; він набув чинності у травні 1987 («Правда», 21 листопада 1986). Ним узаконювалися прийнятні форми індивідуальної трудової діяльності. І хоча економічно він не мав великого значення, оскільки умови, котрі ним визначалися, не були надто вигідними, однак, він таки легалізовував певні  форми приватного підприємництва.

Кардинально відмінний від нього вплив мав закон СССР про кооперативи, котрий набув чинності у травні 1988р. Його зміст був вражаюче ліберальним, ставши реальним проривом для приватного підприємництва. То був перший законодавчий акт, що вписувався у концепцію побудови ринкової економіки. Згідно з ним, будь-які троє дорослих людей могли відкрити кооператив та найняти необмежену кількість працівників. Ці кооперативи були по-справжньому самостійними, само-фінансованими та орієнтованими на отримання прибутку, вільно діючи на ринку без усіляких там держпланів, централізованих постачань чи регулювання цін. Цей закон явно дозволяв кооперативам займатися будь-яким видом законної діяльності, що вже саме по собі було сенсаційним нововведенням. Вони навіть могли засновувати банки та займатися зовнішньою торгівлею, при цьому насолоджуючись дуже низькими ставками оподаткування, хай навіть практики оподаткування були нестабільними. І, що теж важливо, вони могли конвертувати практично необмежені суми «безготівки» у готівку. Більшість нинішніх крупних українських бізнесменів розпочали свою бізнесову кар’єру саме з того, що відкрили власний кооператив 1988р.

Однією з перших реформ Ґорбачова стала часткова лібералізація зовнішньої торгівлі, започаткована у серпні 1986р., задовго до лібералізації внутрішньої торгівлі. Її метою було зруйнувати монополію Міністерства зовнішньої торгівлі СССР, і було це зроблено на користь крупних державних підприємств. Ця лібералізація була дуже популярною поміж керівників крупних державних корпорацій, котрі у такий спосіб отримали змогу робити гроші за рахунок різниці між низькими цінами внутрішнього та набагато вищими цінами зовнішнього ринку на ту продукцію, що вони випускали.

Паралельно, однак, було запроваджено близько 3000 т.зв. валютних коефіцієнтів, таким чином, практично кожна товарна позиція у номенклатурі зовнішньої торгівлі отримала власний валютний курс, за якою повинні були обліковуватися та проводитися відповідні операції. Значення цього коефіцієнту для різних товарів могло коливатися у діапазоні від 1 до 20, таким чином надаючи надзвичайно широкі можливості для спекуляції. Наприкінці 1990р. ці коефіцієнти було, нарешті, заміщено єдиним комерційним курсом обміну, однак, навіть за цих умов, у Совєтському союзі лишалася двоїстість валютообмінного курсу – існував офіційний курс, комерційний курс та дуже низький курс чорного ринку, на різницях між якими можна було неабияк заробляти, спекулюючи валютою.

У червні 1987р. Ґорбачов домігся законодавчого ухвалення повноцінної економічної реформи. Центральним елементом її був Закон про державні підприємства, котрий набирав чинності з січня 1988р., однак цю реформу було жахливо неправильно трактовано. Вона відбирала у держави право командувати державними підприємствами, однак, не даючи при цьому тим державним підприємствам свободи. Тобто, ніхто не міг керувати державними підприємствами. Совєтська економіка впала у глибоке провалля, опинившись поміж двох систем. За кілька років, керівники тих підприємств отримали контроль над «своїми» держпідприємствами, при цьому залишаючись нікому не підзвітними. Їх було наділено повноваженнями розпоряджатися грошовими потоками, однак не самими підприємствами, що на практиці означало, що вони можуть «витаскати» усі гроші з підприємства, тільки не продати його.

Ненавмисно та не усвідомлюючи того, Ґорбачов створив бездоганний механізм зняття ренти. Лібералізація зовнішньої торгівлі дала підприємствам можливість заробляти на різниці між низькими цінами внутрішнього ринку та високими світовими цінами, а також на різниці між численними валютообмінними курсами. Закон про державні підприємства дозволяв підприємствам залишати у себе отриманий прибуток, котрий доти конфісковувався державою наприкінці кожного року. Новопосталі кооперативи давали можливість керівникам держпідприємств переганяти прибутки свого держпідприємства до особистих приватних компаній, при цьому ще й безготівкові гроші можна було необмежено конвертувати в дзвінку готівку. Нові комерційні банки були джерелом дешевих державних позик, що дозволяли їм фінансувати власні бізнеси.

На практиці, керівники держпідприємств або «червоні директори» реалізовували продукцію, що її виробляли відповідні підприємства, за офіційними державними цінами приватним компаніям-посередникам, котрими вони володіли спільно з іншими «потрібними» людьми, котрі могли забезпечити їм отримання відповідних експортних ліцензій та дозволів. Так, наприкінці 1991р. ціна однієї тони сирої нафти на внутрішньому совєтському ринку коштувала 50 центів, тоді як світова ціна була приблизно 100 доларів за тону, таким чином, маржа експортера складала у 200 разів вищу за ціну продукту суму. Єґор Ґайдар (1999, 122) зазначав тоді, що наприкінці 1991р. той, хто мав офіційну експортну квоту, міг міняти рублі на долари за курсом один до одного, у той час, як на курс вільної конвертації складав уже 170 рублів за долар. Мало хто розумів усі ці деталі тоді, але ті, хто розумів, нажили шалені статки за рахунок своїх же співгромадян.

Починаючи з 1989р. криза совєтської економіки перейшла у стадію колапсу. Будучи на той час частиною Совєтського Союзу, Україна відчула це на собі, як і решта країни. Українці пережили важку нестачу товарів, зростаючу інфляцію та падіння виробництва. Хронічні товарні дефіцити спричинили розлоге запровадження карткової системи. Люди скуповували все, що тільки було можна, оскільки єдиним товаром, на котрий не поширювався дефіцит, були гроші. У кожній совєтській оселі було напаковано про запас чимало цукру, мила та туалетного паперу.

1986р. дефіцит совєтського бюджету зріс до 6 відсотків ВВП, причиною чому було недбальство та некомпетентність керівництва, а 1988-89рр. він розширився вже до 9% ВВП. Тим часом, сумарні річні підвищення заробітної плати її більш, ніж подвоїли, що було наслідком дії Закону про державні підприємства. Керівники підприємств зосередилися на виробництві продукції, котра давала гарну маржу, внаслідок чого зросла прихована інфляція. Частиною цих інфляційних прибутків вони поділилися зі своїми працівниками шляхом підвищення їм зарплат.

Під кінець 1990р., совєтська макроекономічна криза вступила у свою завершальну стадію, причому, до чинників, що її прискорювали, додався ще один – популістська політика соціального забезпечення. Всесоюзні збори народних депутатів підвищили соціальні виплати на 25%, вступивши у конкуренцію з республіканськими законодавчими органами, таким чином, 1991р. ці виплати, наприклад, в Україні зросли на 133 відсотка, вийшовши з-під усякого контролю. Комуністи наївно розраховували утримати владу й зберегти Совєтський Союз від розпаду, удавшись до популізму, в жертву котрому приносилися останні залишки здорового фіскального глузду. Зростання доходів за 1991р. сягнуло 85% (Міністерство статистики України 1994, 12).

1991р. совєтські державні фінанси, нарешті, дійшли до ручки. Після того, як союзні республіки одна за одною проголосили власну незалежність, вони відмовилися перераховувати свої доходи до союзної скарбниці; так само, вони перестали дотримуватися совєтського законодавства, конкуруючи з центром, хто більше скоротить податки. З колапсом союзних доходів, дефіцит совєтського бюджету злетів до небес і становив 31 % ВВП (ЄБРР 1994). Станом на літо 1991р, Совєтський Союз уже був фінансово неспроможним. Республіки позасновували власні центральні банки, самостійно здійснюючи шалену кредитну емісію у все ще совєтських карбованцях. 1991р. у Совєтському Союзі існувало, щонайменш, 16 незалежних один від одного центральних банків, котрі змагалися один з одним у тому, хто більше надасть безготівкових позик у карбованцях. Ця монетарна конкуренція ґарантувала падіння Совєтського Союзу.

Совєтський чистий зовнішній борг у сумі 56 млрд доларів станом на кінець 1991р. не був настільки вже великим за тодішніми масштабами (ЄЕКООН 1993, 289), однак, починаючи з кінця 1989р. совєтські зовнішньоторгівельні компанії почали розраховуватися із затримками. Станом на 1990р., витрати на обслуговування зовнішнього боргу стали викликати тривогу, оскільки борг був усе більш короткостроковим (Ґайдар 2007). Совєтський уряд проявив безвідповідальність, ніяк не реагуючи на ситуацію, аж доки в країні не закінчилися золотовалютні резерви. Очам зовнішнього світу відкрилася кричуща економічна криза та неймовірно низька кредитоспроможність країни.

Офіційний валютообмінний курс ставав все більш далеким від реальності мірою того, як ринкові сили вступали в усе більші права. Населення все більше сприймало  курс чорного ринку як  «насправді реальний» валютообмінний курс: якщо протягом років стандартним курсом на чорному ринку було 5 карбованців за долар, то починаючи з кінця 1988р. і до кінця 1990р. він зріс до 30 карбованців. Оскільки карбованець втрачав будь-яку цінність, населення тримало заощадження у доларовій готівці. Станом на 1991р. економіка стала надзвичайно доларизованою.

1990р. національний дохід почав зменшуватися, лише офіційно на 3.6%; 1991р. він опустився вже на 13.4%, впритул наблизившись до темпу вільного падіння (Міністерство статистики України 1994, 12). Оскільки людям доводилося витрачати все більше часу, стоячи у чергах, щоб витратити зароблені ними гроші, за рахунок цього скорочувався час, котрий фактично витрачали на роботу. Фабрики страждали від перебоїв та нестач практично будь-якої сировини чи комплектуючих, що негативно відображалося на обсягах виробництва готової продукції.

У другій половині 1991р. Совєтський Союз опинився перед лицем фінансової руїни.  Совєтська економічна політика себе вичерпала. Наближався всезагальний економічний колапс.

Та економічна криза збила з пантелику як еліти України, так і звичайне населення. Вони практично не розбиралися в економіці, відтак – не розуміли, що відбувається. Просвічена ж публіка занадто переймалася державо- та націєтворенням, тоді як бізнесова еліта повністю віддалася зняттю ренти. Панівні вимоги щодо економічної політики лишалися радше символічними та суперечливими: запровадження української грошової одиниці, ніби цього одного вже було б достатньо для порятунку від інфляції, та створення національного банку. Інфляція примусила людей закликати до більш ефективного контролю за цінами, тоді як макроекономікою ніхто не переймався. Приватизацію жваво й довго обговорювали, однак досягнень на цій ниві було мало. Однією з найгучніших вимог була українізація всесоюзного майна, оскільки панувало переконання, що Україна сама по собі була багатою – то все Москва її визискувала.



[1] Аслунд (2007б) є головним джерелом для цього під-розділу.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>