2 – Леонід Кравчук: націєтворення та гіперінфляція, 1991-94рр.

На прохання мецената Джорджа Сороса, професор Олег Гаврилишин та я приїхали до Києва на другому тижні серпня 1991р. з метою оцінити українську думку щодо економічної реформи. За його допомогою для нас було відкрито усі двері.

Наприкінці 1991р. Україна було доволі абсурдним місцем: вона все ще була частиною Совєтського Союзу, однак, совєтський уряд практично втратив будь-який контроль над усіма більш-менш значущими речами: зарплатами, податками та грошовою масою. У результаті усіх тих недбалих фіскальних та монетарних політик, що проводилися, панував товарний дефіцит практично усього, а ціни на вільних приватних ринках злетіли до небес. Все ще домінуючі на той час державні крамниці стояли буквально порожні, через штучну заниженість регульованих державною цін. Виробництво впало до рекордного рівня, оскільки ніхто не був реально вмотивованим будь-що робити. Дивною річчю на фоні всього було те, що Київ виглядав напрочуд нормально: люди були чемними та привітними, а гуляти його вулицями не було небезпечно навіть до пізньої ночі. У громадських парках справно висаджувалися квіти. Однак, станом на кінець 1991р. середня заробітна платня за курсом вільного ринку складала всього 6 доларів на місяць. Стара совєтська система, пересичена тотальним державним контролем все ще діяла, однак вона перестала будь-що виробляти. Економіка руйнувалася на очах, але українці були стурбовані виключно своєю незалежністю, що наближалася.

Усіх обурила сумнозвісна промова про «Київських курчат»[1] тодішнього Президента США Джорджа Буша, котру він проголосив під час своїх відвідин Києва 1 серпня 1991р. Він тоді наказав українцям залишатися у Совєтському Союзі: «Ми підтримуватимемо настільки близькі стосунки зі Совєтським урядом Президента Горбачова, наскільки можливо, … оскільки ми самі є федерацією, ми бажаємо гарних відносин … з республіками … Американці не підтримають тих, хто насправді прагне незалежності лише для того, аби замінити далекого тирана на місцевий деспотизм. Вони не допомагатимуть тим, хто сповідує самовбивчий націоналізм, ґрунтований на етнічній ненависті» (Буш 1991). Однак, Совєтський Союз уже ніщо не могло врятувати.

Знайти в Києві у серпні 1991р. кваліфікованих економістів було завданням не з легких: на протязі усього свого панування, совєтські лідери боялися українського націоналізму, проводячи у цій республіці набагато суворіші репресії, ніж у самій Росії. Талановитих українців регулярно забирали до Москви, де їм пропонували найкращі кар’єрні можливості, як і більшу інтелектуальну свободу. На той час, в Україні з її 52 млн. населення видавався лише один(!) економічний журнал, вельми догматичний та вельми посередненького рівня. Цікавим побічним наслідком подібних репресій було те, що українська опозиція цікавилася лише єдиним питанням – національного відродження. Такі питання, як демократія, належали до розряду другорядних, не кажучи вже про ринкову економіку.

Нам запам’яталися троє економістів. Володимир Пилипчук, голова впливового парламентського комітету з економічних реформ, був провідним економістом-реформатором з націоналістичним ухилом. На його переконання, Україна була багатою, і для того, щоб її економіка розквітла, необхідно було лишень скинути ярмо російської експлуатації. Ми спробували довести до його відома, що Україна насолоджувалася вельми сприятливим торгівельним режимом з Росією, а також, що перехід на ринкові ціни “встане” Україні в кілька відсотків ВВП. Пилипчук слухав це, не бажаючи повірити. Також, він був за ринкову економіку, однак, його уявлення про неї були вельми непевними.

Під час ще моїх перших відвідин України у 1985р., я зустрів академіка Олександра Ємельянова, директора Інституту Економічних Досліджень при Державному Комітету з Планування України. То був, мабуть, найбільш задогматизований комуністичний економіст, котрого мені доводилося зустрічати. Тепер же, Ємельянов був головним економічним радником Президента Леоніда Кравчука. На момент нашої зустрічі у 1991р. він уже запевняв нас, що підтримує ринкову економіку й приватне підприємництво, однак, його нова візія не відповідала його економічним знанням (котрих не було). Отже, доки поважний Ємельянов був головним економічним дорадником президента, жодні ринкові реформи не були можливими. До речі, незабаром його зняли з посади через огидний корупційний скандал.

Наша третя зустріч була вдалою: Олександр Савченко був провідним економістом “Руху”. Він був молодим та яскравим, володів англійською та мав за плечима дещицю навчання у Гарвардському Університеті. Все ж, навряд чи йому було до снаги штурмувати бастіони агонізуючої командної системи господарювання[2]. Скидалося на те, що з побудовою ринкової економіки доведеться зачекати до тих пір, доки не відійдуть Кравчук із Ємельяновим[3].

Як то було необхідно у совєтські часи, я відлітав назад через Москву, де 17 серпня я зустрів Пілар Бонет, котра вже тривалий час працювала іспанською кореспонденткою у Москві. У московському повітрі відчувалася нестерпна задуха політичної безвиході, і ми пліткували, чи не відбудеться бува путч прихильників жорсткої лінії, як попереджали ще у грудні 1990р. (тоді ще) близькі прибічники Горбачова Едуард Шеварднадзе та Алєксандр Яковлєв. Ми сходилися  на тому, що путч був можливим, однак неможливо було сказати напевне, коли і чи він станеться. Буквально наступного ж дня відкрилися усі пекельні люки.



[1] Так її охрестив колумніст газети «Нью-Йорк Таймз» Уільям Сефайр.

[2] На момент написання цих рядків, Савченко перебував на посаді заступника голови Національного Банку України.

[3] Гаврилишин тоді дійшов більш оптимістичного висновку та обійняв 1992р. посаду заступника міністра фінансів.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>