Національна незалежність

У квітні 1991р., у своїй резиденцій Ново-Огарьово під Москвою, Горбачов започаткував перемовини щодо утворення нового, вільнішого «союзу суверенних держав» на заміну Совєтському Союзові. З самого початку, прибалти, грузини, вірмени та молдавани відмовилися приєднатися до цих перемовин, оскільки вже тоді наполягали на здобутті повної незалежності. Незабаром, азербайджанці також вийшли з цих перемовин. Таким чином, приймати участь лишилися тільки 8 з 15 союзних республік, причому, роль України була ключовою, тому що без України Совєтський Союз виглядав уже нежиттєздатним. Як пізніше сказав Збіґнєв Бжезіньскі (1994, 80): «… без України, Росія переставала бути імперією, тоді як з Україною, котру вона спочатку звабила, а потім підпорядкувала собі, Росія ставала імперією автоматично.»

Новий союзний договір мало бути підписано у Москві 20 серпня, якраз після повернення  Горбачова з довгої відпустки у Криму. Однак, прихильники жорсткої лінії у партії почувалися зрадженими ним. Усі найближчі соратники Горбачова ополчилися проти нього, організувавши переворот та створивши 19 серпня 1991р. Державний комітет з надзвичайного стану (ҐКЧП). ҐКЧП випустило маніфест – «Звернення до Радянського народу», першим пунктом котрого було зупинити «ліквідацію Радянського Союзу» (Данлоп 1993, 194-99).

У самій же Україні майже нічого не відбувалося: керівництво українських комуністів мовчки стало на бік путчистів. Кравчук зайняв проміжну позицію, не підтримуючи ҐКЧП, але й відкрито проти нього не виступаючи. Станом на 21 серпня путч у Москві провалився. І тут Кравчук взяв ініціативу до власних рук, і 24 серпня український парламент переважною більшістю голосів – 346 проти 1, – проголосив Україну незалежною. Як зазначав видатний історик України Роман Шпорлюк (1994, 1), «суттєво пам’ятати, що незалежна Україна, котру було проголошено у серпні 1991р. не визначала себе як етнічна держава. То була юрисдикція, територіальна та адміністративна одиниця, що, за фактом, була правонаступницею Української ССР. Її громадяни були різного етнічного походження, володіючи різною мірою українською та російською, а також іншими мовами». Прикметно, що українську ідентичність було визначувано як громадянську та політичну, а не як етнічну чи мовну.

Отже, Українську Совєтську Соціалістичну Республіку було перейменовано в просто Україну, а 24 серпня стало Днем Незалежності України. Формально, Україна ще лишалася частиною Совєтського Союзу – на той час, лише три прибалтійських республіки було загально визнано у якості незалежних держав. 30 серпня Президія українського парламенту ухвалила рішення про заборону Комуністичної партії України (КПУ) та, пізніше, конфіскувала її майно, як у Росії, однак, нікого не притягли до відповідальності за діяння КПУ, ані не відбулося чисток чи переслідування комуністів (Кузьо 2000, 185). Старий державний апарат, у котрому аж роїлося комуністами, лишався на своїх місцях.

З вражаючою здібністю Кравчук перетворився за попередніх менш, ніж два роки з комуністичного ідеологійного поліцейського на лідера націонал-комуністів, а тепер – на першого Президента України та лідера нації. Він став символом національної незалежності, причому так, що націоналісти не мали йому що закинути і, водночас, комуністи все ще довіряли йому, як і російськомовні українці (Прайзел 1997, 343).

Услід за проголошенням незалежності почалися численні заходи з державотворення. Парламентська більшість проголосувала за створення українського Міністерства оборони, котре повинно було взяти під свій контроль усі збройні сили на українській території. Також, було ухвалено запровадити власну грошову одиницю та проголосовано Закон про державний кордон. З чинної конституції було видалено усі згадки про Україну як «соціалістичну» (Кузьо 2000, 183-89).

Парламентом було ухвалено рішення провести на підтвердження його ухвали про незалежність референдум, котрий мав відбутися 1 грудня 1991р.; як відому, на ньому не менш, ніж 90.3% населення проголосувало за незалежність, за явки виборців у 84%. У кожній з областей більшість проголосувала за незалежність України, найменше – 54% – у Криму.

Того ж, що  й референдум, дня було призначено перші президентські вибори, на яких 61.1 відсотком голосів виграв Кравчук, найближчим його конкурентом виявився В’ячеслав Чорновіл, котрий набрав 23.3 відсотка (таблиця 2.1). Характерно, що ліві згуртувалися навколо єдиного кандидата – Кравчука, тоді як голоси правих розпорошилися поміж п’яти кандидатів. Тим не менш, прихильники Кравчука рівномірно розподілилися по усій країні і він виграв у всіх областях, окрім Заходу України (Кузьо 2000, 194-201).

Найбільшим викликом для України було порвати з Совєтським Союзом. Приголомшливий вирок, оголошений референдумом, значно полегшив це завдання. Україні таланило тоді, оскільки тодішній російський Президент Боріс Єльцин також прагнув припинити існування Союзу якомога швидше, тож діяв миттєво й рішуче (Аслунд 2007б). У повній таємниці, за тиждень потому, Єльцин організував зустріч з Кравчуком та реформістським головою білоруського парламенту Станіславом Шушкєвічем. Відносини між Єльциним та Кравчуком були гарними. Як коментував Кравчук (2001): «Ми з Єльциним потребували один одного. Він був зацікавлений у мені як союзникові у його прагненні здобути владу. Я намагався використати його з метою забезпечити повну незалежність України без болісного розриву господарських зв’язків чи інших небажаних конфліктів з Москвою.»

8-9 грудня вони зустрілися у присутні вельми нечисленних помічників у безлюдному мисливському угідді під назвою «Біловезька Пуща». Кравчук (2001) вельми схвально оцінив вдало обраний для цього Єльциним час: «Принциповою різницею цієї зустрічі було те, що у порівнянні з попередніми нашими зустрічами, цього разу я прибув, заручившись народною підтримкою (незалежності), висловленою мені на всеукраїнському референдумі. На додачу, на той час я вже став Президентом». Разом, ці троє голів держав домовилися розпустити Совєтський Союз. Єльцин (1994, 113) розглядав це так: «Підписуючи цю угоду, Росія ставала на інший шлях – на шлях внутрішнього, а не імперського розвитку». Він наполягав на тому, що то була «цілком законна зміна доти існуючого порядку», оскільки «то був перегляд Союзного договору трьома найголовнішими республіками того Союзу». Угоду про створення Совєтського Союзу від 1922р. було визнано як таку, що втратила чинність. Кравчук (2001) так підсумовував: «Угода в Біловезькій Пущі надала нам можливість зробити дві речі: поховати  мертву імперію у цивілізований і християнський спосіб та зберегти напів-зруйновані господарські зв’язки. На жаль, ми скористалися лише першою з них.»

21 грудня 1991р. решта союзних республік (окрім люто націоналістичної Грузії) підтвердили це рішення вже у столиці Казахстану – Алма-Аті. Замість Совєтського Союзу, 11 колишніх Совєтських республік створили Співдружність Незалежних Держав (СНД)[1]. СНД чимось нагадував Британську Співдружність, навіть попри те, що різні росіяни намагалися витворити з нього щось більше, однак без особливого успіху. 25 грудня Совєтський Союз припинив своє існування. Російський Президент Єльцин замінив совєтського Президента Горбачова у Кремлі, а совєтський прапор було востаннє спущено та замінено на російський. Уся решта совєтських республік, включно з Україною, стали повністю незалежними та замінили совєтські прапори новими республіканськими прапорами. Незабаром, увесь світ визнав їхню незалежність.

Таблиця 2.1 Результати президентських виборів 1 грудня 1991р.

Кандидат

% отриманих голосів «за»

Леонід Кравчук

61,6

Вячеслав Чорновіл

23,3

Левко Лук’яненко

4,5

Володимир Гриньов

4,2

Ігор Юхновський

1,7

Інші, проти всіх чи зіпсовані

4,7

Всього

100

Явка виборців (%)

84,2

Джерело: Урядовий Кур’єр, 1991, № 38-39.

Отож, несподівано, Україна домоглася повної незалежності, про яку вона мріяла упродовж сторіч, тоді як більшість навіть не сміла сподіватися на щось подібне, і, при цьому, жодна держава не ставила під сумнів її суверенітет. Національне визволення виявилося швидким та ідеально мирним. Кордони нової країни було ґарантовано, і у ній було в демократичний спосіб обрано Президента – Кравчука, легітимність котрого ні в кого не викликала сумнівів. То був момент української ейфорії.

 


[1] То були Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Кирґизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Україна та Узбекистан.

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>