Кравчук як Президент

Кравчук був дивовижним політиком. Ендрю Уілсон (2002, 182) влучно характеризував його так:

Завжди неперевершений опортуніст, Кравчук став видатною фігурою в побудові незалежності тим, що майстерно зробив із себе публічну людину, котра уособлювала більшість потрібних людських якостей у очах більшості людей. У ролі президента, він прагнув відтермінувати будь-який кінцевий акт самовизначення на настільки довгий термін, настільки то було можливо, з тим, щоб, тим часом, домогтися якнайширшої згоди поміж еліт.

Ще будучи головою парламенту, Кравчук уже мітив на президента. Він усвідомлював, що совєтська влада доживала останніх днів. Як він писав пізніше: «Ми розуміли, що СРСР був приречений, і що його мало бути б замінено дещо вільнішою наднаціональною структурою. Такий союз надав би можливість колишнім Совєтським республікам легше пережити стадію розбудови власних інституцій та національних господарств» (Кравчук 2001). Він був товариським, компанійським та із заниженою самооцінкою чоловіком. Він легко подобався людям, однак, важко було уявити його в якості лідера. Він рідко коли говорив щось варте перецитовування, однак у нього була чудова політична інтуїція і він, схоже, був здатний дійти згоди з ким завгодно. Популярним був анекдот, де Кравчукові, котрий вийшов під дощ, хтось запропонував парасольку, але той відмовився, сказавши «Та я так, поміж крапельками промайну».

Кравчук завбачливо й без жодних труднощів переключився з комунізму на український націоналізм, здобуваючи народну довіру з дививовижною обдарованістю. Він усвідомив, коли його покликала історія: «Розвал тривав уже доволі довго, і кінець міг бути катастрофічним. Відтак, очільник кожної республіки волів, як правило, одного – покинути цю геополітичне утворення з мінімальними втратами» (Кравчук 2001).

Він провернув справу зі здобуттям Україною незалежності м’яко та успішно. Його націоналізм був настільки поміркованим, що він зміг переконати Схід та Південь країни проголосувати за незалежність. Він успішно домігся ухвалення трьох важливих національних символів: блакитно-жовтого прапора, тризуба та старого державного гімну. Українська стала офіційною державною мовою, але, при цьому, також повсюдно було визнавано російську. Кравчук також був лідером з-поміж національних комуністів, котрі обстоювали незалежність, воліючи, щоб при владі лишився старий комуністичний істеблішмент.

Друга сфера успіху Президента лежала у зовнішній політиці. Україна вже мала декотрі інституції суверенної держави, однак то було радше рудиментарне міністерство закордонних справ, з невеличким дипломатичним корпусом, а також членство в Організації Об’єднаних Націй. Нечисленний український дипкорпус складався, однак, із найяскравіших та найздібніших на той час людей.

Кравчук майстерно скерував відривом від Совєтського Союзу, як і взяттям під контроль совєтських військових підрозділів, розташованих на території країни. Вирішальним було те, що Кравчук наполіг на складанні усім особовим складом присяги на вірність українській державі, з чим не погодилися і вийшли зі складу буквально одиниці. Він неухильно слідував курсові на звільнення України від ядерної зброї.

Його недоліком, однак, був мінімальний політичний порядок денний, котрий, по суті, містив лише створення української держави, зав’язування дружніх зовнішніх стосунків та утримання влади. Окрім того, він був дуже нерішучим. Кравчук не мав жодної уяви про те, що таке економічна політика. Як і Єльцин у Росії, він розпочав свою каденцію з суттєвими повноваженням, що дозволяли йому видавати законодавчі акти через декрети, однак, на відміну від Єльцина, він майже не скористався тими повноваженнями. Він відмовлявся від того з такими словами: «Президент має бути відповідальним за державотворення, тоді як економікою повинен керувати прем’єр-міністр».[1] Тим часом, економіка України поринала у хаос, з галопуючою інфляцією та спадом виробництва.

Як і не був Кравчук зацікавленим у розбудові політичних інституцій. У його очах, політика – це уміння досягти згоди з усіма, у рамках існуючої політичної системи. Після того, як 1 грудня 1991р. було проголосовано за незалежність та обрано Президентом Кравчука, лідер «Руху» В’ячеслав Чорновіл почав виступати за розпуск обраного у до-демократичний час парламенту та проведення дострокових виборів, однак Кравчук виступив проти дострокових виборів. Таким чином, він змарнував шанс побудувати правлячу партію, а його націонал-комунізм так і не набув чітких партійних обрисів. Парламент України лишався дрібно-фракційним та недієздатним упродовж іще десяти років. Діяла стара, ще совєтська Конституція редакції 1978р. з низкою внесених змін та поправок. Тим не менш, його головною чеснотою було дотримання демократичних правил та засад виключно мирного вирішення будь-яких внутрішніх чи зовнішніх питань.

Я мав честь допомагати Кравчукові упродовж двох днів під час проведення Світового економічного форуму в Давосі у січні 1991р. Мене вразила його товариськість та смиренність, однак, було важко уявити собі, що біля вас сидить майбутній керівник великої країни. Коли я зустрів його за кілька років потому та поскаржився на провал його економічної політики, він навіть не намагався якось захиститися, винувато потупивши погляд униз.

 


[1] Цитата з Прайзела (1997, 345).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>