Звільнення від Росії

Першим викликом для України було вибудувати нові відносини з Росією.[1] Попри той факт, що українська історіографія змальовує традиційно доволі похмуру картину відносин з Москвою, бажання Єльцина скинути з Росії імперську ношу неабияк допомогло Україні (Єльцин 1994).

Українська влада перебрала на себе колишні управлінські функції Росії та її підприємства з легкістю. Оскільки реальною владою була Комуністична Партія, одночасна заборона як КПСС, так і КПУ вирішила більшу частину цього завдання. Отримавши незалежність, однак, Україна опинилася перед лицем п’яти важливих проблем у відносинах з Росією, а саме: цілісністю кордонів, військовою (звільнення від ядерного арсеналу та розподіл Совєтського Чорноморського флоту), економічною (головним чином, вихід з рубльової зони та кредити), енергетичною (ціни на газ та розрахунки за спожиті енергоносії) та інтеграція до СНД.

З вищеперелічених завдань, найважливішим було визнання недоторканості державних кордонів України, котру Єльцин шанував. Денуорт Растоу (1970) підкреслював важливість забезпечення безпеки кордонів держави, оскільки, у протилежному випадку, не може бути стабільною держава та, відповідно, будуватися демократія. 19 листопада 1990р., від імені Російської Федерації, Єльцин і Кравчук підписали Угоду про Базові засади відносин між Росією та Україною (Шерр 1997). Цією угодою «визнавалася й поважалася територіальна цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки», хоча тоді вона ще лишалася частиною Совєтського Союзу. Дотримуючись цілісної політики відмови від перегляду кордонів, Єльцин робив так, що подібні питання ніколи не підіймалися на порядку денному, однак, кінцеву угоду було укладено аж 1997р.

Згідно зі старою приказкою, якщо Сполучені Штати мали військово-промисловий комплекс, то Совєтський Союз був таким військово-промисловим комплексом. Однак, яким би складним не видавалося завдання ліквідації ВПК, воно пройшло легко, завдяки добрій волі як російської, так і української сторони, за охочої участі Сполучених Штатів, особливо – держсекретаря Джеймса Бейкера (Ґолдгайер і МакФол 2003). З гідною подиву легкістю, Україна перебрала на себе командування регулярними частинами на власній території.

Великою й довготривалою виявилася суперечка навколо Чорноморського флоту Совєтського Союзу та його бази – Севастополя, що у Криму. Одним з питань було поділити Чорноморський флот; іншим – суверенітет України над Кримом та Севастополем. Цьому були присвячені чисельні часткові угоди, а також це лишалося головною темою перемовин між Україною та Росією з 1992р. по 1997р.; рішення поступово виникло у результаті серії укладених двосторонніх угод. Однак, демаркацію кордонів у Чорному Морі так і не було зроблено, і питання, таким чином, лишилося у підвішеному стані.

Згідно з початковою угодою, укладеною в січні 1992р., Україні відходило 30% суден (за  виключенням ядерно-озброєних кораблів). Єльцин та Кравчук досягли більш конретних угод щодо поділу Чорноморського Флоту на рівні половини у червні 1992р., але Україна мала продати значну кількість із власної частки Росії. На зустрічі в Москві у червні 1993р. обидва президенти попередньо домовилися, що Росія може орендувати Севастополь. Росіяни наполягали на тому, щоб у Севастополі перебував штаб Російського Чорноморського флоту, однак, українська конституція забороняла розміщення іноземних військових баз на території України. У 1992-93рр. російський парламент встав у жорстку опозицію до Єльцина, приставши на думку, що передача Криму Україні 1954р. була незаконною, і що  Севастополь належить Росії (Шерр 1997). У результаті, Єльцин не мав змоги укласти будь-яку угоду з Україною, оскільки російський парламент її все одно відмовився б ратифікувати. Російські комуністи та популістичні націоналісти полюбляли робити випади проти українців, чимало з останніх розглядали подібні провокації як «справжню» зовнішню політику Росії. Однак, позиція України у перемовинах поступово погіршувалась, оскільки тутешня економічна криза 1992-94рр. була тяжчою, ніж у Росії.

Найбільшою економічною проблемою, що виникла після розпуску Совєтського Союзу, була все ще існуюча рубльова зона. Совєтський рубль (або карбованець) та сумісне ядерне командування СНД були єдиними спільними органами, котрі залишилися після грудня 1991р. П’ятнадцять центральних банків продовжували рубльову кредитну (вважай – грошову) емісію, конкуруючи один з одним. Що більше грошей емітувала та чи інша нова незалежна країна, тим більш частку спільного ВВП усього СНД вона вимивала на власну користь. Російські імперіалісти, консерватори та рентоздирачі бажали зберегти рубльову зону, оскільки вона була для них вигідною за рахунок, на перший погляд, практично безкоштовних грошей. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ 1992р.) намагався знайти робоче рішення, щоб країни рубльової зони погодилися, скільки грошей емітувати; таким чином, на той час МВФ не засудив збереження рубльової зони як моральну небезпеку (Одлінґ-Смі та Пастор 2002), тоді як російські реформатори, котрі усвідомлювали руйнівний ефект її збереження, мали занадто слабкі позиції, щоб ліквідувати її (Ґайдар 1993р.). Три упевнено незалежних прибалтійських країни легко покинули рубльову зону і таким чином врятувалися від гіперінфляції. Найбільш же морально прив’язані Росії країни (Білорусь, Казахстан та Таджикистан) сподівалися, що вона виживе.

Україна, однак, хотіла й річку перейти, і ніг не замочити. Українські високопосадовці сподівалися ще деякий час покористуватися рубльовою зоною, а точніше – тим доступом до дешевих кредитів та російської сировини, котрі вона забезпечувала. Вихід України з рубльової зони відбувався уривками й скачками – про вихід неодноразово було оголошувано, однак, насправді, він все ніяк не відбувався. Україна запровадила власні купони, котрі називалися карбованцями. Одного дня вони стали єдиним законним засобом платежу в державних крамницях. На той час вони функціювали виключно як готівка, тоді як у безготівковому обороті панував рубль. То був безлад, а Національний Банк України (НБУ) продовжував видавати кредити в рублях. Внаслідок цього неконтрольованого монетарного режиму, Україна 1993р. пережила страшенну гіперінфляцію. Врешті-решт, станом на вересень 1993р., Центробанк Росії припинив існування рубльової зони. Зберігання гіперінфляційної рубльової зони аж до кінця 1993р. стало найсильнішим ударом, котрий було завдано Україні (Аслунд 1995; Дабровскі 1995; Ґренвілл 1995, 2002).

Іншою економічною проблемою були спотворення системи зовнішньої торгівлі. Україна заснувала власне Міністерство Зовнішніх економічних зв’язків на манір однойменного совєтського закладу, котре заходилося регулювати зовнішню торгівлю шляхом видачі ліцензій, квот та дозволів, звісно, у кращих совєтських традиціях. Протягом років Україна лишалася повністю залежною від торгівлі з іншими колишніми совєтськими республіками, але у цій сфері панувала державна торгівля з жорсткими квотами та цінами, котрі були значно нижчими за ринкові аж до 1994р. (Міхалопулос і Тарр 1996). Ведення торгівлі з колишнім Совєтським Союзом була виключним привілеєм колишніх чиновників з Ґосплану, котрі вели її на старий лад. Українські міністри геть не орієнтувалися у новій ситуації: вони продовжували їздити у відрядження до Москви, як у старі добрі совєтські часи, випрошуючи той чи інший товар. Потроху, але дуже повільно, до них доходило, що у Москві на них ніхто вже не чекав, оскільки державна торгівля вже канула в літу. Аж починаючи з 1995р. торгівля України з колишніми совєтськими республіками стала достатньо ринково-орієнтованою, за великим і важливим вийнятком – торгівлі газом.

Що стосувалося старих совєтських зовнішніх боргів, для України то було не скільки реальною проблемою, стільки подразнюючим чинником. З розвалом Совєтського Союзу, у держскарбниці США з’явилася проблема: воно зажадало, що майбутні країни, що постануть замість колишніх совєтських республік, «солідарно» ґарантуватимуть сплату колишнього совєтського зовнішнього боргу, на що вони охоче погодилися у листопаді 1991р. Але на ділі це та і не запрацювало, що стало зрозумілим, зокрема, російським реформаторам. Тому вони великодушно запропонували взяти на себе увесь борг, однак за умови, що вони також отримають усі зовнішні активи, вартість котрих була набагато меншою (Аслунд 1995). Усі колишні совєтські республіки, окрім України, пристали на такі умови. Українці підозрювали, що росіяни хочуть їх обманути, і що вартість совєтських активів за кордоном є набагато вищою. Вони зажадали звіту про усі наявні совєтські активи, котрий тоді все ще дезорганізована Москва просто не здатна була надати. Україна тоді почала вимагати передачі їй у власність тих чи інших об’єктів колишньої совєтської власності, головним чином – посольств. Ця дискусія тривала довго, однак, врешті-решт її було вирішено так, як Росія й пропонувала. Для України ж, насправді, ця угода мала неабиякі переваги, оскільки давала можливість країні стартувати з чистого листа – без будь-якого зовнішнього боргу.

Задумкою СНД було, що вона опікуватиметься багатосторонніми відносинами між колишніми Совєтськими республіками. Було укладено чимало угод, з яких, однак, лише декотрі мали реальне значення. Відносини України з СНД були неоднозначними: вона підписала договір про членство у СНД, однак його так ніколи й не було ратифікувано. Попри той факт, що Україна була одним з ініціаторів та співзасновників СНД і регулярно відвідувала всі зустрічі, як і належить повноцінному членові, вона ним не була навіть формально, не те що реально, бо не визнавала за ним наднаціональної зверхньості. Довготривалою політикою України була підтримка окремих, чисто технічно або економічно вигідних для себе рішень, при цьому утримуючись від будь-якої зовнішньої чи безпекової політики.

Так, Угода СНД про створення Зони вільної торгівлі 1994р. задумувалась як основа для торгівлі між країнами СНД, однак, так і не стала такою, оскільки Росія її так і не ратифікувала. Натомість, торгівлю між Росією й Україною регулювала угода про двосторонню торгівлю від 24 червня 1993р. Торгівля поміж країнами СНД ніколи особливо вільною не була: щойно якась компанія чи галузь з однієї країни СНД починала успішно експортувати до іншої країни СНД, імпортуюча країна тут же несподівано запроваджувала квоту чи практично заборонний тариф на відповідний імпорт. До прикладу, у такий спосіб Росія виставила бар’єр імпортові горілки з України 1996р. СНД бракує механізму, котрий би дозволяв вирішувати подібні конфлікти, тож торгуючі країни можуть врегульовувати подібні диспути виключно на двосторонній основі. За відсутності засад, котрими всі мали б керуватися, чимало конфліктів так і не знаходять рішення. Така система торгівлі є високо неефективною, а кількість торгівельних суперечок лише накопичується. Як наслідок, частка країн колишнього Совєтського Союзу в зовнішній торгівлі України весь час скорочувалася (Аслунд 2003а).

Мало що відомо про співробітництво між спецслужбами двох країн – на відміну від ситуації з компартіями та армією, цих зв’язків не було ані розірвано, ані розкрито. Вельми вірогідно, що вони лишаються сильними й значними, чому зайвою ілюстрацією може слугувати спроба отруїти кандидата в президенти України Віктора Ющенка у вересні 2004р.

Загалом, Совєтський Союз було ліквідовано напрочуд легко. Найбільшою проблемою був монетарний безлад, що вилився у гіперінфляцію, що було вельми схоже на ситуацію у більшості держав, що утворилися на місці колишньої Імперії Габсбургів – їх теж вразила гіперінфляція, оскільки вони недостатньо швидко вийшли із зони колись спільної валюти (Пасвольськи 1928). Це турбувало все більше, позаяк декотрі провідні економісти тих днів якраз невдовзі перед тим освіжили цю тему (Саржент 1986, Дорнбуш 1992). Постійним подразником лишався Чорноморський флот. Тим не менш, вердикт Домініка Лівена (2000) про те, що жодна імперія не розпадалася так мирно, як Совєтська, залишається слушним.



[1] Всеосяжним джерелом для цього під-розділу є Олкотт, Аслунд та Ґарнетт (1999) та Ґарнетт (1997).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>