Звільнення України від ядерної зброї

Що найбільш турбувало американців стосовно України, так це розміщені на її території ядерні озброєння. Україна була третьою за величиною ядерною державою у світі, слідом за Сполученими Штатами та Росією, але перед Китаєм. Американці бажали передачі української ядерної зброї Росії та знищення її там, однак Росія у цих перемовинах відігравала другорядну роль. Неймовірно, держсекретар з оборони США Уільям Дж.Перрі вважав небажання Україною позбуватися своїх ядерних ракет «найбільшою одиничною загрозою міжнародному мирові й безпеці, що будь-коли виникала перед світом» (цитата з Ґолдгайера та МакФола 2003, 166).

Із самого початку, Кравчук та його країна схилялися до повного знищення стратегічних та ядерних озброєнь, що опинилися на українській території (Ґолдгайер і МакФол 2003, 49). У грудні 1991р. Кравчук погодився на знищення усіх 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МКБР) з 1180 боєголовками (Вольчук 2002, 35). Після Чорнобильської катастрофи, широкі маси українського населення щиро бажали позбутися їх. Іншою українською амбіцією ранньої доби була політика нейтралітету, котру було навіть було закріплено в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990р., але про це невдовзі довелося забути (Ларрабі 1996, 143). Хай там як, але українці відчували нагальну потребу вийти й триматися осторонь американо-російського суперництва.

Сполучені Штати зажадали від України підписання й ратифікації Угоди про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (START I) та договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава. 23-24 травня 1991р. міністри закордонних справ США, Білорусі, Казахстану, Росії та України зустрілися у Лісабоні та підписали протоколи START. Кравчук бажав перетворення України на без’ядерну державу «якомога швидше», тобто, упродовж семи років після набуття START‑ом чинності (Ґолдґайер та МакФол 203, 56).

Україна хотіла отримати економічну підтримку, допомогу у обез’ядернюванні та ґарантії безпеки, однак Сполучені Штати не поспішали робити зустрічних кроків. То був час, коли Сполучені Штати, здається, звикли все отримувати задарма, а відтак неохоче платили якісь реальні гроші чи брали на себе серйозні зобов’язання. Дипломатичний прорив намітився під час зустрічі Великої Сімки у Токіо, у липні 1993р., коли Президент Боріс Єльцин запропонував, щоб він, Президент Білл Клінтон та Кравчук підписали тристоронню угоду про звільнення України від ядерної зброї.

У знеядерненні України було поставлено крапу 1994р. трьома важливими міжнародними угодами. По перше, це була трьохстороння угода від 14 січня 1994р., котру підписали Єльцин, Клінтон та Кравчук у Москві, яким Україна зобов’язувалася «знищити усі ядерну зброю, що розміщена на її території, включно зі стратегічними наступальними озброєннями». Ця угода містила кілька параграфів американо-російських безпекових ґарантій. Сполучені Штати та Росія стверджували, що вони

підтверджують свої зобов’язання по відношенню до України, згідно із засадами кінцевого акту ОБСЄ [Конференції з безпеки й співробітицтва у Європі], поважати незалежність та суверенність, а також існуючи кордони членів ОБСЄ, та визнають, що будь-які зміни кордонів можуть відбуватися лише шляхом миру та згоди; підтверджують свої зобов’язання утримуватися від погроз чи використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, а також, що жоден з їхніх видів озброєнь не буде застосовано задля самооборони чи інших цілей, як то прописано в Статуті ООН.[1]

У особистому листі до Клінтона, Кравчук пообіцяв, що Україна буде вільною від ядерної зброї вже у червні 1996р. Коли Кравчук відвідував Вашінґтон у березні, Клінтон пообіцяв Україні пакет допомоги у загальній сумі 750 млн доларів, що, насправді, було вельми скромною сумою.

Другим важливим кроком була ратифікація START I Радою без жодних застережень у лютому 1994р. Натомість, Сполучені Штати запропонували безпекові ґарантії трьом державам, що відмовилися від своєї ядерної зброї, – Білорусі, Казахстану та Україні.

У листопаді 1994р. Рада зробила останній крок на шляху до формального знеядернення, ратифікувавши ДНР – уже як без’ядерна держава. Україна виконала обіцянку Кравчука й завершила передачу ядерної зброї станом на червень 1996р., причому чимало з робіт по знеядерненню було здійснено за допомогою американських військових експертів та фінансування (Ґолдґайер та МакФол 2003, 170).

Україна поводилася дуже відповідально та виконала усі свої суттєві зобов’язання. Попри той факт, що українські націоналісти жалкували про те, що країна відмовилася від своїх ядерних боєголовок, політика без’ядерності отримала сильну підтримку в народі і жоден український уряд її не переглядав. Тим не менш, і досі панує думка, що Кравчукові не варто було віддавати ядерну зброю так задешево.



[1] Телеграма Держсекретаріату США: Тристороння заява Президентів США, Росії та України у Москві, 15 січня 1994р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>