Гіперінфляція та економічна катастрофа

Станом на 1994р., в системі української економіки не панував ані план, ані ринок. Стара планова економіка вже припинила працювати, однак жодної ринкової економіки не з’явилося.  Більшою частиною, підприємства лишалися у державному володінні. На кінець 1993р., Європейський Банк Реконструкції та Розвиту (ЄБРР 1994р.) оцінював, що лише 15% українського ВВП створювалося приватним сектором. Уряд намагався контролювати постачання між державними підприємствами, однак це у нього погано виходило. Однак, держава жорство контролювала зовнішню торгівлю. Ціни на товари першої необхідності також були під контролем держави, хоча більшість цін були вже вільними від контролю.

Щось виробляти у цій надмірно зарегульованій, але недостимульованій системі було практично неможливо. Виробництво падало, ніби камінь з гори, упродовж всього періоду з 1990р. по 1994р. (див. Графік 2.1). Офіційно, загальне падіння ВВП упродовж цих п’яти років було не меншим, ніж 48 відсотків (ЄЕКООН 2004, 80). Значною мірою, однак, це падіння компенсувалося зростанням тіньової економіки. Піонерами в оцінці обсягів тіньової економіки України були Даніель Кафманн та Олександр Каліберда (1996) – вони виявили, що з 12%  1989р. вона зросла до 46% від усього ВВП 1995р. (тобто, стала практично дорівнювати офіційній, «білій» частині економіки. У порівнянні з іншими пост-комуністичними країнами, тіньова економіка України була дуже значною –  і таких обсягів вона сягала саме у країнах, де не було ані плану, ані ринку. Ситуація була дуже схожою на російську, однак, все ж, дещо кращою, тоді як у Польщі частка тіньової економіки різко знизилася після 1991р. внаслідок переважної її легалізації.

Щодо рівня інвестування, офіційно він лишався високим – десь на рівні 24-27% від ВВП упродовж перших трьох років незалежності. Пояснення цьому просте – інвестування фінансувалося за рахунок держави, а також те, що ділилася ця цифра на офіційний (а не реальний) ВВП – себто, реальний показник був наполовину нижчим. Віто Тандзі та Гамід Давуді (1997) провели порівняння між низкою країн, визначивши, що, як правило, державні інвестиції супроводжуються корупцією, хоч і кореляція при зростанні є радше негативною.

Будь-яка українська статистика тих часів є дуже низької якості – система обліку фактично зруйнувалася разом зі старою командною економікою, тоді як нової системи створено не було; таким чином, чимало видів діяльності лишалося незареєстрованими. Українське міністерство статистики було інертним та не поспішало з запровадженням сучасних статистичних методів, а також з острахом ставилося до власної прозорості. Тож, оскільки альтернативна статистика не є доступною, люди не мають іншого вибору, окрім як послуговуватися офіційною статистикою, хоч і час від часу кожен обурюється низькою її якістю та вказує на явну невідповідність реальній картині.

Графік 2.1 Падіння українського ВВП, 1990-94рр.

%, рік до року

Джерело: Міністерство статистики України (1994, 10).

Так от, головним поясненням подібного падіння виробництва був високий рівень інфляції, що сягнув 2730% за 1992р. та 10155% за 1993р. Причому, після цінової лібералізації, щомісячна інфляція сягнула 91% у грудні 1993р. Десять з пост-совєтських країн пережили гіперінфляцію, серед них такі, як Польща, Югославія та Болгарія, – отже, Україна була ніби-то й не одна, але лише у розідраній війною Вірменії показники гіперінфляції були вищими, ніж в Україні (ЄБРР 1994). Гіперінфляція вражає усе економічне життя та деморалізує суспільство, оскільки лише кілька обізнаних інсайдерів знають, як на тому заробити за рахунок численних спотворень, тоді як більшість населення лише страждає від неї.

Було три основних причини гіперінфляції: збереження рубльової зони, надмірна грошова емісія та зависокий обсяг державних видатків[1]. Грошова емісія була безжалісною – ще у лютому 1992р. грошова маса України зростала на 50% за місяць, що практично ґарантувало гіперінфляцію (графік 2.3). НБУ був новим та слабким, підпорядковувався парламентові, котрий раз по раз ухвалював надати величезні кредити. У НБУ була відсутня політика відсоткових ставок, більшість кредитів видавалося під дотовану державою ставку 20% річних, відтак, реальний відсоток був від’ємним, перетворюючи будь-яку позику від НБУ на чисту державну дотацію.

Коли Україна була змушена відпустити ціни у січні 1992р., вони злетіли до небес, що призвело до дефіциту грошової маси, оскільки її співвідношення до ВВП різко впало. Швидкість циркуляції купоно-карбованців зросла, оскільки тримати на руках гроші (і, відтак, сплачувати інфляційний податок) дурних не було. Станом на 1996р., доти широка монетарна база звузилася до мізерних 8 відсотків ВВП – близько однієї десятої від величини на кінець існування Совєтського Союзу.

Панівною на пост-совєтському просторі була думка, що потрібно відновити реальну пропозицію грошової маси, чим і виправдовувалися масивні нові емісії. Водночас, на підприємствах накопичувалися величезні запаси нереалізованої продукції, оскільки платіжна система була примітивною і у підприємств не було жодних спонук гасити заборгованість за відсутності загрози банкрутства та інших покарань за подібні речі. НБУ періодично підчищала накопичені неплатежі шляхом випуску додаткових обсягів грошей.  Піки такої емісії припадають на липень 1992р. (110 відсотків) та січень 1993р. (191 вітсоток). Окрмі того, щоліта аграрне лобі вимагало й отримувало великі дотаційні кредити на фінансування врожаю. Раціональним же рішенням для цієї ситуації було б мінімізувати випуск грошей, щоб домогтися фінансової стабілізації.[2]

Україна стартувала з колосальним  дефіцитом бюджету та відсутністю будь-яких обмежень щодо державних видатків. За совєтської системи, міністерство фінансів було політично надзвичайно слабким, виконуючи чисто технічну функцію бухгалтера, тоді як у нормальних країнах воно є повноцінним та авторитетним політичним гравцем. В Україні ж воно не мало усіх повноважень фінансового нагляду, не могло і не було зобов’язане забороняти ті чи інші бюджетні видатки. Велика кількість позабюджетних фондів – таких, як Фонд Чорнобиля, пенсійний фонд, фонд соціального страхування та дорожного будівництва, – отримували доходи та робили свої витрати поза контролем Міністерства. Воно ж лишалося непомірно слабким упродовж ще багатьох років, оскільки головними реформаторами, як правило, були заступник прем’єр-міністра з економіки та міністр економіки, а не міністр фінансів, як було у більшості інших країн перехідної економіки.

У сфері державні фінансів тих часів, за влучним висловом, бракувало лише тата і мами. Україна ухвалила закон про бюджетну систему у грудні 1990р., однак, попри це, бюджет ніколи не приймався вчасно і, навіть так, парламент практично ніколи його не дотримувався: спонтанно ухвалювалися рішення про величезні додаткові видатки – головно, дотації для промисловості та сільського господарства. За відсутності чіткого конституційного розмежування прав і повноважень, уряд практично не мав можливості ветувати витрати. Попервах, голосом волаючого в пустелі щодо необхідності введення бюджетних обмежень був заступник прем’єр-міністра Лановий, за що, у т.ч.,  його невдовзі й зняли з посади. А парламент продовжував собі свою справу далі: так, бюджет на 1992р. було ухвалено у червні того ж року, на 1993р. – у квітні 1993р. же (Дабровскі, Лучинські та Маркєвіч 2000).

 

 

Графік 2.2           Тіньова економіка, 1989-95рр.

% від загального ВВП

Джерело: Джонсон, Кауфманн і Шляйфер (1997, 183).


 

Графік 2.3           Помісячна інфляція та приріст грошової маси в Україні, 1992-94рр.

% приросту до попереднього місяця

Джерело: Національний Банк України, база даних он-лайн Державного Комітету статистики України,www.ukrstat.gov.ua (перевірено 31 серпня 2007р.).

Не дивлячись на те, що, наприклад, бюджет на 1992р. передбачав усього 2%-вий дефіцит (від ВВП), парламент роздув витрати до обсягів, що фактично довели дефіцит до 29% від ВВП (графік 2.4); цей дефіцит покрили емісією грошей, котра, своєю чергою, спричинила новий виток гіперінфляції. Офіційно, бюджет на 1993р. та 1994р. був дуже близьким до рівноваги, але виключно за рахунок перебільшених до абсурду доходних очікувань. Бюджет 1994р. був офіційно бездефіцитним, але його доходи/видатки сягали 86% (!) ВВП. На той час, це був найвищий такий показник у світі. Коли ілюзорні доходи не справджувалися, зампрем’єр-міністра Пинзеник заходжувався розділяти одну групу витрат від іншої, затримуючи платежі, окрім як на найбільш нагальні потреби. Як наслідок, затримки у виплаті зарплат і пенсій стали прокляттям 1990-х, хоча, почасти, справжньою причиною був той факт, що керівники підприємств зловживали й користалися можливістю затримати чесно зароблені гроші своїм робітникам, скидаючи всю провину на державу (Банайан 1999; Дабровскі, Лучиньскі та Маркєвіч 2000).

Поширеним очікуванням було, що доходи українського держбюджету впадуть разом із совєтською системою та появою гіперінфляції. Дивно, однак загальні доходи держбюджету лишалися майже постійними на рівні 41% від офіційного ВВП 1992р. й 1993р., та дещо навіть зросли 1994р. Головним поясненням був факт, що більшість податків надходило від держпідприємств, і державні банки (уповноважені збирати податки) збирали їх авансом, себто, наперед. Була й інша, статистична причина: офіційний ВВП складав лише половину реального ВВП, оскільки діюча система оподаткування загнала половину економіки у тінь.

Найважливішими податками за совєтських часів був 38%-ий податок на зарплатню, податок з продажів – різний для різних товарів, високий податок на прибуток підприємств та низка податків на зовнішню торгівлю, тоді як прибутковий податок був низьким, з фіксованою ставкою (тобто, не прогресивний) у 13%. Мірою лібералізації цін, старий податок з обороту потрібно було замінити чимось іншим – так з’явився ПДВ із надзвичайно високою, як і в Росії, ставкою в 28%, однак у ньому було стільки «дірок», і від його сплати звільнялося сільське господарство, енергетика та сфера послуг. Прибутковий податок з фіксованою ставкою було замінено на прогресивний податок, з постійно зростаючою ставкою, котра сягнула максимуму в 90% на початку 1994р. для доволі скромного рівня доходів – 100 доларів на місяць. Податок на зарплату було підвищено у різних соціальних цілях так, що сумарно він став складати 60%. Податок на прибуток підприємств було замінено податком на валовий дохід, що перетворювало його на, по суті, конфіскаційний, оскільки з валового доходу заборонялося виключати будь-які понесені підприємством витрати (Дабровскі, Лучиньскі та Маркєвіч 2000, 121-23).

Україна створила систему оподаткування, котра, формально, носила конфіскаційний характер, однак існувало два способи ухилитися від податків. Першим спосіб надавали величезні «дірки» у податковому законодавстві, другим шляхом було пряме ухиляння. Само собою зрозуміло, що ніхто не платив таких конфіскаційних податків. Щоб запобігти цьому, в Україні було створено грізну Державну податкову адміністрацію, штат котрої незабаром розрісся до 70000 чоловік. Вона стала незалежною вотчиною донецького політика Миколи Азарова, такою собі державою в державі. Її вважали надзвичайно корумпованою і вона стала основною перешкодою для ведення бізнесу в країні.

Графік 2.4           Загальні державні доходи, видатки та дефіцит бюджету, 1992-94рр.

% від ВВП

Джерело: Дабровскі та ін. (2000, 126-27).

Зовнішня торгівля України лишалася вельми обмеженою в абсолютних показниках, і зосереджувалася, головно, на колишніх совєтських республіках, однак, у 1992р. загальний експорт склав цифру більшу, ніж власне ВВП, котрий тоді здувся до лишень 10 млрд доларів у поточних показниках. Торгівля була явно незбалансованою, однак дефіцит не міг бути значним, оскільки фінансувати його було нічим – Україна була некредитоспроможною.



[1] Основними джерелами для цієї секції є Дабровскі (1994) та Де Меніл (1997, 2000).

[2] Див. Банайан (1999, 43-44), Данн і Ленен (1997, 41-42), Ростовскі (1993, 1994) та Сакса і Ліптона (1993).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>