Рентоздирництво як єдиний сенс української економічної політики часів ранньої незалежності

У всього цього безладу була причина. Купка комуністичної еліти лишилася при владі й розробила засади посткомуністичного перехідного періоду у такий спосіб, щоб отримувати від цього гроші за рахунок економічних спотворень. При цьому, аби максимізувати свою ренту, їм потрібен був якомога повільніший перехід. Увагу широких мас відвертали питаннями ніби-то надмірної залежності від Росії, тоді як згубність унаслідуваної комуністичної економічної системи, хоч і не викликала сумнівів, привертала незначну увагу громадськості.

Радикальні реформи, котрі тоді вже повним ходом йшли у Росії, тут було попервах відкинуто як типову ознаку російської необачності, оскільки «українцям це не личить – тут завжди діяли тихо-мирно й помірковано». Як прояв «зрілої» української державності, було створено власну громіздку бюрократичну і регуляторну систему. Подібні умови створювали можливості для машстабної корупції та зняття ренти. Зокрема, уряд Звягільського спромігся максимізувати власні доходи, навмисно запроваджуючи незручні правила для зовнішньої торгівлі.  Невеличка купка спритників, котра складалася з державних господарників-управлінців, нових підприємців, урядовців, трейдерів, банкірів та карних злочинців, розквітла на цьому ґрунті надзвичайного рентоздирництва. Упродовж 1991-1993рр., домінуючими були чотири види зняття ренти.

Перший спосіб – закупівля металу чи хімікатів на внутрішньому ринку, де ціни штучно занижувалися шляхом регулювання, і продаж цього всього на експорт за світовими цінами. Для цього потрібен був доступ до ринку металу та до отримання ліцензій на експорт. У 1992р., близько 40% українського експорту складали сировинні товари, чия ціна на внутрішньому ринку була на рівні близько 10% від світової ціни. Таким чином, загальна експортна рента склала за той рік близько $4.2 млрд. або 20% річного ВВП країни. Вигодонабувачами були керівники державних металургійних компаній, сировинні трейдери, чиновники зі сфери зовнішньої торгівлі та деякі політики. Другий трюк полягав у тому, щоб імпортувати певні види сировини, зокрема, природний газ із Росії, за низьким, дотаційним обмінним курсом і перепродавати на внутрішньому ринку за вищою, реальною ціною. Якщо за постачання платив уряд (бо товар підпадав під державні ґарантії для імпорту газу), прибуток був іще вищим. Вигодонабувачами були нечисленні газові імпортери та їх партнери в уряді, котрі ділилися прибутками зі своїми російськими колегами з Газпрому.

Третій спосіб використовував дотаційні позики. У 1993р., коли Україна пережила 10155%-ву інфляцію – було видано на величезні суми державних позик під 20% річних. Таким чином, державні позики були щедрим дарунком, котрий давали кільком привілейованим. Чиста сумарна видача кредитів підприємствам складала не менше, ніж 65% від ВВП у 1992р. і 47% від ВВП у 1993р. (джерело – розрахунки МВФ 1993, 109; МВФ 1995, 73, 105).

Четвертим способом «настригання» ренти були прямі бюджетні дотації, котрі склали 8.1% ВВП у 1992р. та 10.8% від ВВП у 1993р. Їх було зосереджено у аграрному й енергетичному секторах, себто, газовому й вугільному, котрі, як наслідок, повністю перейшли під контроль криміналу через боротьбу за ці дотації.

Якщо порівнювати з Росією, експортні ренти тут були нижчими, імпортні – набагато вищими, дотаційні кредити суттєво більшими, а прямі бюджетні дотації – приблизно такими ж. Загалом же, ці українські ренти приблизно зрівнялися з ВВП країни, тоді як у російському ВВП частка рент складала 81% у 1992р.; ренти були вищими в Україні, ніж у Росії, також і 1993р. Ці ренти, головним чином, накопичилися за кордоном у податкових гаванях шляхом втечі капіталів.

У перелічені вище способи, купка привілейованих “посвячених” у справи узурпувала величезну частку ВВП під час ранніх років перехідного періоду і, завдяки цьому, стала ще сильнішою. Джерелом їхнього багатства була не власність, не активи, а негласні фінансові потоки. Для суспільства, це вилилося у невимовне соціальне страждання та різке зростання економічної нерівності. Український показник коефіцієнту Джині склав 47 – на рівні Росії чи середнього по Латинській Америці (Мілановіч 1998, 41).

На початок 1994р., соціальні наслідки цього явища ставали дедалі нестерпними, і під загрозою опинилася вже цілісність країни, оскільки їй загрожувало державне банкрутство. У 1994р., ЦРУ (США) навіть випустило докладну записку за назвою “Україна: Країна під загрозою”, таким чином, констатуючи, що Україна може зазнати краху як держава, і що такої країни через 5 чи 10 років може вже не бути(Пайфер 2004). Більше того, інфляційний податок уже не приносив вигоди навіть самим рентозбирачам, оскільки він зійшов на ніц разом з демонетизацією (Аслунд, Бун та Джонсон 1996). Рентоздирницька еліта вже сама почала прихильніше сприймати ідею низької інфляції та готова була перейнятися фінансовою стабілізацією.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , ,

1 коментар Рентоздирництво як єдиний сенс української економічної політики часів ранньої незалежності

  1. Пінґбек: Прапор – золотим догори, державну владу – з голови на ноги! – ч.2 | Спільнобачення

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>