Реформи Леоніда Кучми, 1994-1996рр.

  Період романтизму скінчився

- Дмитро Табачник,

Голова Адміністрації Президента Кучми[1]

10 липня 1994р. Леонід Кучма переграв Леоніда Кравчука у другому турі других за історію останньої української незалежності президентських виборів. Вибори були мирними й організованими, вільними й чесними. Новий претендент на посаду виграв, а чинний Президент звільнив приміщення з усім своїм персоналом, щоб новообраний зміг, відповідно, вселитися. В Україні вперше відбулася передача влади. Упродовж своєї виборчої кампанії Кучма робив ставку на змінах та економічних реформах, хоча його економічні погляди лишалися дещо неясними.

У листопаді 1993-го я з моїм другом проїхалися Україною від Ужгорода до Львова. То було похмуре видовище і, аби зануритися у настрій, що ідеально відповідав би оточуючій нас реальності, ми ставили на програвач польські пісеньки часів кризи 1930-х років. Коли ми перетинали кордон зі Словаччиною, нам трапилися кілька сотень угонщиків машин, зодягнених у спортивні костюми й капці або шкіряні куртки й сині джинси, котрі чекали, коли дійде їхня черга давати хабаря, щоб переїхати кордон їхніми щойно вкраденими німецькими машинами. Я уперше бачив таку кількість професійних убивць, зібраних в одному місці. Оскільки ми були єдиними людьми у піджаках і краватках, нас швидко пропустили як чи то давно забуті нагадування про колись існуючу цивілізацію, чи то ж ми їм здалися представниками старої номенклатури. В Ужгороді, де на вулицях частіше можна було зустріти угорця, цигана чи росіянина, ніж українця, майже не було електрики й ледь-ледь жевріло опалення. Крамниці були порожні. Однак, на диво, за всієї цієї убогості, було тихо й напрочуд мирно.

Проїжджаючи Закарпаттям, ми помітили три основні речі: по-перше, усі крамниці були майже порожніми, і було незрозуміло, як люди взагалі виживають; по-друге, поза кожним містечком будувалися особняки – декотрі нові бізнесмени, вочевидь, непогано заробляли; ну і, по-третє, у кожному селі будувалося ще по дві церкви (на додачу до вже існуючої, якщо вона була лише одна на все село), і люди наверталися до конкуруючих церков, мірою того, як ширилася зневіра у політику й економіку. У Львові ми зупинилися у «Гранд-Отелі», чийого власника, – українсько-американського підприємця,  – було убито напередодні через якусь бізнесову сеперечку. Тим часом, люди мовчки переймалися своїми звичними справами, зберігався порядок на вулицях, однак у вічі кидалася прогресуюче зубожіння народу.

Наскільки становище було розпачливим з економічної точки зору, настільки ж багатообіцяючим воно було з політичної: лишень три дні потому, як Кучма став Президентом, я зв’язався з Джорджем Соросом, котрий фінансував цілу мережу фундацій в Україні. Я сказав – якщо йому потрібна команда міжнародних дорадників для Кучми, я б з радістю допоміг. За тиждень Сорос перетелефонував мені, що наступного тижня він зустрічатиметься з Кучмою в Києві, і запитав, чи не зможу я приєднатися, на що я відповів «так».

У середині серпня 1994р. Сорос, його видатний директор з питань політики Джон Фокс та я зустрілися з Кучмою та головою його Адміністрації Дмитром Табачником, а також Міністром економіки Романом Шпеком. Сорос та Фокс вже зустрічалися з Кучмою до виборів, висловлюючи надію, що він зможе принести давноочікувану визначеність щодо намірів провести реформи в Україні. Кучма оцінив таку моральну підтримку, особливо з огляду на те, що офіційна адміністрація США та Північно-Американська українська діаспора під час виборів більше підтримувала Кравчука.

Сорос похвалив план економічних реформ Кучми та запропонував допомогу від команди міжнародних дорадників. Кучма коротко відповів: «Я готовий». Сорос запитав: «З ким нам працювати?». Кучма вказав на Шпека. Таким чином, ми отримали мандат. Ми засіли на кілька годин, упродовж яких ми обговорювали, що потрібно зробити. Увечері, Сорос попросив зайти до його номеру в готелі. Як я й розраховував, він сказав: «Ви робіть те, що вважаєте за необхідне, а я платитиму».[2]

Протягом наступного року Кучма був активно задіяним у економічних реформах та проводив у життя необхідні законодавчі зміни із великою заповзятістю (чим різко відрізнявся від Єльцина). Він був вражаюче доступним для спілкування та не нехтував можливістю навести власні аргументи, котрі часто були критичними, однак, вартими уваги.

Економіко-політичний антураж в Україні суттєво відрізнявся від того, що панував у Москві, де ми працювали раніше: у Москві було багато активних гравців – реформісти й консерватори утворювали добре сформовані ідеологійні табори, кожен з яких мав підтримку на міжнародній арені; суперечки виникали на кожному кроці й конкуренція була жорсткою, доводилося працювати на випередження: твій табір мав запропонувати власне рішення ще до того, як це зроблять конкуренти.

У Києві ж, Кучма та його команда реформаторів були «єдиними на селі»: попервах, вони працювали тяжко й швидко, з великою рішучістю та практично без явної опозиції. У кожного міністра-реформатора було двійко близьких дорадників, тоді як решта уряду справляла враження людей зовсім відсторонених, котрі ніби й не опираюлися реформам (котрі мало хто з них розумів), але й не підтримували їх. Проблемою було не суперництво і навіть не питання, яке конкретно рішення приймати,  а прийняття очевидного рішення. Плавали ці панове доволі мілко: на внутрішній нараді, де обговорювалося загальне, високо-рівневе рішення, я був украй здивований позицією одного з заступників міністра економіки, що попервах опирався лібералізації цін, однак, через пів-години він же доходив висновку, що її потрібно здійснити негайно. Мало хто з політиків мав чітку ідеологію.

Відношення українців до іноземців було вражаюче позитивним: нам так часто за щось дякували; високопосадовці не соромилися розпитувати в нас те, чого вони не розуміли, і ми намагалися допомогти усіляким чином, пишучи короткі записки, до чого люди не були надто привчені за попередньої совєцької системи, що радше керувала, ніж переймалася оприлюдненням і роз’ясненням політики. Нам було виділено приміщення у будівлі Кабміну та перепустки з вільним доступом, – то був кардинально інший світ, відмінний від Москви з її параноїдальними безпековими пересторогами, котрі станом на 1993р. діяли там уже на повну.

Будівля Кабміну, що була зразком архітектури сталінських часів, перебувала у жалюгідному стані: паркет розвалювався, і натрапити на комп’ютер, ксерокс чи факс загального користування (звична річ для урядових приміщень) було неможливо – ця техніка стояла лише по міністерських приймальнях. Персонал тримався поважно й коректно, але був бідним (і виглядав так само). Мали пройти ще роки, перш ніж збагачення від корупції почне кидатися у вічі. Узимку Росія регулярно перекривала постачання газу за звинуваченням України у затримках розрахунку за нього, і температура повітря в урядових приміщення часто падала нижче нуля, однак відважний персонал працював, одягнувши найтепліший, у кого який був, одяг і попиваючи граничні дози гарячого чаю.

Коли Україна стала знову незалежною, сотні українців-діаспорян поквапилися повернутися на Батьківщину. Більшість з них були сповненими оптимізму, у намірах відбудувати свою країну після комуністичного та російського спустошення, хоча й траплялися «золотошукачі»-невдахи. Станом на 1994р. більшість з них уже охопило розчарування від усвідомлення того, що їхні співвітчизники, котрих вони ідеалізували, почасти виявлялися хабарниками та брехунами. Вони не змогли досягти таких політичних висот, як їхні балтійські колеги, хоча, наприклад, Роман Зварич став міністром юстиції після Помаранчевої революції. Богдан Гаврилишин був відомим радником Президента Кравчука, а Олег Гаврилишин був заступником міністра фінансів. Тим не менш, діаспора становила безцінну мережу компетентних фахівців з усіх фахлвих сфер, і багато видних її діячів перебувало в Україні з самого 1991р. Найбільшу підтримку ми отримували саме від них.

Станом на 1994р. у Києві уже було відкрито чимало західних організацій та посольств, однак вони все ще жили тим ідилічним відчуттям першовідкривачів. Пануючим гаслом була просвіта у питаннях ринкових реформ. Через свого місцевого представника Даніеля Кауфмана, Світовий Банк взяв на себе ведучу роль, організовуючи щотижневі семінари для журналістів. Джорж Сорос був усюдисущим: хтось із діаспори та української інтелігенції вийшов на нього раніше, і станом на 1994р. він уже встиг розбудувати розвинуту мережу установ, чільне місце серед яких посідав Міжнародний Фонд «Відродження», котрий і надавав фінансування.  Сорос спонсував дві з найкращих шкіл бізнесу (Міжнародний Інститут Менеджменту та Міжнародну Школу Бізнесу), трохи пізніше – економічний інститут (Київська Школа Економіки), а також кілька аналітичних груп чи, як їх прийнято називати, think-tank-ів (Міжнародний Інститут Політики та Фонд правничих реформ). Більшість нововведень у політичній думці пішли саме з цих установ. Проблема полягала в тому, що він був один, і нами було створено Міжнародну Економіко-дорадчу групу Сороса як доповнення до сім’ї установ Сороса.

Найбільшими донорами з питань технічної підтримки були Сполучені Штати та Європейський Союз. Аґенція США з питань Міжнародного розвитку (USAID) була вельми активною в Україні, роблячи особливий акцент на приватизації та розробці нових законопроектів. Як і більшість донорів, ця організація потерпала з відсутності гідних партнерів у органах державного управління, котрі б могли підтримати такі жадані реформи, наприклад, соціальної та сільськогосподарської сфер, однак USAID був всюдисущим та відносно гнучким.

Через свою програму Технічної Підтримки Співдружності Незалежних Держав (TACIS) Європейський Союз влив чимало грошей в Україну, однак повноваження та процедури були такими, що вона, ця програма, навряд чи могла б зробити щось корисне. Наприклад, після того, як Україні нарешті вдалося вирватися з рубльової зони й вгамувати інфляцію, TACIS зненацька прислала до Києва одного французького троцькіста з власним проектом відновлення валютного союзу з Росією та Білоруссю. Подібна пропозиція на той час уже не могла знайти прихильників, і ця ініціатива, як і решта їй подібних, тихенько помирали.

Починаючи з серпня 1994р., МВФ відігравав центральну роль у формуванні політики. Крім нього, німецький уряд сумісно з українським також створив кваліфіковану, амбітну та наділену гарними зв’язками Німецьку дорадчу групу з питань економічних реформ, котра зосереджувала свої зусилля на наданні підтримки Національному Банкові України (НБУ) на чолі з його керівником Віктором Ющенком. Фактично, вона посіла міце нашої Групи Сороса після того, як ми згорнули свою роботу, й досі залишається активною. Загалом, відмінною була співпраця між самими закордонним проектами технічної підтримки, за рідким виключенням таких, як TACIS; питання співпраці між ними зводилося не до того, що робити, а як саме вирішити те чи інше завдання пост-комуністичного переходу.

Відкривалася одна з найсприятливіших глав у історії новітньої української незалежності: парламентські вибори у березні 1994р. зробили чималий внесок в укріплення демократії. У липні Кучма виграв президентські вибори проти Кравчука, однак після виборів не відчувалося ейфорії. Кучма був рішуче налаштований робити правильні речі й використати на повну свій політичний «медовий місяць», котрий тривав з липня 1994р. по квітень 1995р. 11 жовтня 1994р. Кучма виголосив свою велику реформістську промову перед Верховною Радою та проголосив своєю метою радикальну ринково-економічну реформу. Також, станом на кінець вересня 1994р. Україна уклала з МВФ свою першу угоду, котра мала привести її до фінансової стабілізації, а у листопаді 1994р. Україна здійснила велику торгівельну й цінову лібералізацію. У березні 1995р. український парламент скасував Конституцію Криму, вгамувавши таким чином рух до сепаратизму. У червні 1996р. Україна нарешті прийняла нову конституцію шляхом досягнення парламентської згоди. У вересні 1996р. було запроваджено українську національну валюту – гривню, як ознаку завершення стабілізації. Водночас, надовго заморожена масова приватизація нарешті розпочалася. Але, починаючи з червня 1995р., Кучма змінив тон – він уже говорив не про революційну, а радше еволюційну реформу, й зміни вповільнилися.

 


[1] Процитовано у Кузьо (1997, 90)

[2] За три дні по тому, прибула місія МВФ. Разом з нею, до нас приєдналися четверо економістів – моїх друзів: Пітер Бун і Саймон Джонсон, обоє кандидати наук з Гарварду та Масачусетського Технологічного Інституту, відповідно, котрі вже раніше були задіяні в якості дорадників у інших пост-комуністичних країнах, а також два моїх студенти-випускники зі Швеції – Ева Сюндквіст та Елізабет Гопкінс. Ми здихалися наших звичних робіт та інтенсивно взялися до роботи разом з українською командою реформістів. До нас приєднався Михайло Зінчук з Канади.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>