Кучма проголошує радикальні економічні реформи

Після своєї інавгурації, котра пройшла 19 липня, Президент Кучма міг розпочати все з чистого аркуша. Його перемога стала несподіванкою для більшості українців, тому він був мало перед ким зобов’язаним виконанням своїх передвиборчих обіцянок.

Світ споглядав Україну з байдужістю, практично не звертаючи уваги на її вибори. Тим не менш, 10 липня, ще до офіційного оголошення результатів виборів, під час саміту «Великої Сімки» в італійському Неаполі великі промислові демократії дійшли згоди надати Україні фінансову підтримку в розмірі 4 млрд. доларів США, що посприяло зростанню уваги до українського керівництва.

Поруч із Джорджем Соросом, іншим великим міжнародним поборником інтересів України був Мішель Камдесю, управляючий директор МВФ, котрий з обранням Кучми побачив можливості для реформ. Він першим з-поміж решти міжнародних офіційних осіб вилетів до Києва, щоб зустрітися з Кучмою одразу ж після його інавгурації. Камдесю обіцяв прислати Місію МВФ до Києва у середині серпня, з метою спробувати реалізувати програму фінансування МВФ.

Кучмі вдалося підібрати найкращу команду реформаторів, котру тільки можливо було знайти в Україні: міністром економіки був Роман Шпек, котрий стане лідером реформи на початку, Віктор Ющенко, що лишався на посаді Голови НБУ; Юрія Єханурова, заступника Шпека, було призначено Головою Фонду Держмайна або Міністром з питань приватизації. Незабаром, повернувся Віктор Пинзеник, у якості заступника прем’єра з питань економічної реформи, перейнявши пальму лідерства у Шпека. Ігора Мітюкова було призначено заступником прем’єра з питань міжнародного фінансового співробітництва. Всі ці люди були добре освіченими фахівцями, приблизно по 40 років віком, що отримали освіту в Україні, з дещицею міжнародного досвіду. При собі Кучма тримав також старшого економічного радника – професора Анатолія Гальчинського, – рідкісного професора політекономії Совєцької школи, котрий розумів потребу в повноцінній ринковій економіці. Він був спіч-райтером економічних промов Кучми й відігравав важливу, головним чином, позитивну роль, навіть якщо радикальні реформатори часом скаржилися на його поміркованого характеру вплив.

Однак, Кучма не зміг позбутися старомодного комуністичного прем’єр-міністра Віталія Масола, кандидатуру котрого не так давно затвердив парламент, оскільки Кучма не бажав попервах псувати відносини з лівими. Дивовижною аномалією впадав у вічі той факт, що міністр фінансів не був частиною реформістської команди, і міністерство, відповідно, продовжувало функціювати у якості банального розподілювача державних коштів, а не органа, що здійснює активну політику.

Кучму незабаром звинуватили у тому, що він зібрав до своєї команди забагато людей зі свого рідного міста – Дніпропетровська, хоча подібні звинувачення завжди були перебільшеними, оскільки людей з Дніпропетровська було насправді небагато, і весь уряд був географічно різношерстим, домінуючою ж за кількістю групою там були київські держслужбовці.

Кучма, передусім, перейнявся економічними проблемами України, зосереджуючи увагу на її нездатності фінансувати витрати держбюджету та зовнішні борги. Не відміну від попередника, ці проблеми виникли у нього з самого початку. Дефіцит бюджету виростав з надмірних держвидатків на субсидований імпорт, дотацій підприємствам, кредитних та цінових дотацій, котрі не давали жодної суспільної віддачі. Дефіцит зовнішньо-торгівельного балансу був спричинений сумнівними позиками та просроченими платежами, а міжнародні золотовалютні резерви України були мізерними. Хронічною проблемою були неплатежі та непрозора торгівля природним газом з Росії та Туркменістану, за котрий, головним чином, розраховувалися бартером – сільгосппродукцією та металевими трубами. Європейський Союз надавав «продовольчу допомогу» Україні у формі великих аграрних кредитів, котрі були недешевими та мали бути незабаром погашеними. Ця абсолютно зайва «гуманітарна допомога» ще більше посилювала українську кризу неплатежів. Кучма усвідомлював, що Україні слід скоротити державні видатки, впорядкувати імпорт, залучити зарубіжні гранти та позики для поповнення золотовалютних резервів, перемогти інфляцію та запровадити нарешті національну валюту – гривню (Кучма 1994а, 1994б).

Сьогодні важко собі уявити як київська еліта обговорювала міжнародне фінансування улітку 1994р. Брак міжнародного фінансування був настільки гострим, а надії його отримати – примарними, що українські високопосадовці мріяли отримати його від Папи чи від лицарів Мальтійського Ордену. Єдиною очевидною альтернативою міжнародним фінансовим установам була Росія, однак, залучення подібного фінансування межувало з державною зрадою. Що ж до урізання держвидатків, офіційна публіка проголошувала подібний крок неможливим, неприйнятним і таким, що суперечить якійсь особливо-самобутній українській моделі господарювання, про яку говорили всі, однак, ніхто до пуття не міг пояснити, у чому ж вона полягає.

Кучма споглядав зверху на те, як ситуація все погіршувалася, і вбачав порятунок лише в зверненні до МВФ. Місія Фонду прибула до України, щоб допомогти у розробці стабілізаційної програми, маючи на підтримку обіцянку $4 млрд. від Великої Сімки. Український уряд, одначе, не знав, чого ж йому просити. Шпек попросив допомоги в нашої групи і Пітер Бун, котрий працював раніше над перемовинам МВФ з урядами Польщі, Росії та Монголії, швиденько накидав коротеньку записку на двох сторінках, де пояснювалося, які з вимог МВФ Україні варто прийняти, а від яких – відмовитися, і яке фінансування урядові слід зажадати навзамін. Шпек взяв ту записку й пішов з нею до Кучми, котрий зробив з неї інструкцію для уряду. Тепер міністри мали наказ, в рамках якого вони могли вести перемовини з МВФ, й за шість тижнів потому Україна підписала свою першу угоду з МВФ.

Тихими серпневими й вересневими днями Кучма, його реформістська команда, місія МВФ та наша група наполегливо працювали над укладенням програми стабілізації, котра також мала стати програмою ринково-економічних реформ. Громадськість та парламент не приймали участі на цьому етапі, і у Києві було напрочуд спокійно. Провісником того, що лише мало постати, стала стаття Кучми у Financial Times, котра з’явилася 30 вересня (Кучма 1994а), у котрій він виклав свій план реформ у суттєвих деталях. Частково, метою статті було скоординувати внутрішні зусилля з упровадження реформ на цій фінальній стадії розробки їх програми, частково – як трибуна для залучення допомоги від Заходу для українських реформ[1].

29 вересня місія МВФ і український уряд затвердили Програму Допомоги для системної трансформації. То був варіант пом’якшеної програми МВФ, розроблений спеціально для пост-радянських перехідних країн, де дефіцит держбюджету вважався прийнятним у межах 10 % ВВП. Що ж до решти пунктів, стабілізаційна програма для України була цілком стандартною. Програмою передбачалося негайне припинення державного дотування імпорту нафти та природного газу з Росії. Більшість цін мало бути лібералізовано, що також автоматично означало скасування цінових дотацій з бюджету. Ціни на деякі соціально значущі товари та послуги, зокрема вугілля, а з ними – і пенсії, було домовлено піднімати поступово. Важливим пунктом програми реформ Кучми була приватизація. На цьому етапі він зосереджувався на приватизації малих підприємств та масовій приватизації великих підприємств, у той час як приватизацію землі він вважав надто політично-чутливим питанням.

Кучма розумів, що в України не було іншого вибору, окрім ринкової економіки, а також він розумів значення фінансової допомоги Заходу: «Україна зробила рішучий крок на шляху до реформ, і Захід теж зробив крок назустріч Україні… Без цієї допомоги Україні не подолати кризи».[2] Оскільки Росія взяла на себе повністю всі зобов’язання по боргах колишнього СРСР, на Україні лежали лише новоутворені борги, сума котрих обмежувалася $ 7 млрд. станом на кінець 1994р. Однак, для більшої частини цього боргу, термін погашення практично настав, бо то були неврегульовані затримки у розрахунках за енергоносії з Росією та Туркменістаном, а також короткотермінові двосторонні позики («продуктова допомога»), на врегулювання котрих пішли роки виснажливих перемовин.

Певним чином, Кучма підійшов до виконання своїх обов’язків Президента як відповідального державного бухгалтера – він хотів звести доходи й видатки, як для держави, так і для країни в цілому. Він був за ринкову економіку, однак надавав перевагу широкому держрегулюванню, особливо у сфері зовнішньої торгівлі. Так, на початку 1995р. МВФ не зміг переконати Кучму скасувати держрегулювання експорту зернових, ціни на які для потреб внутрішнього ринку утримували на низькому рівні. І, оскільки то було основною завадою на шляху наступного стенд-бай від МВФ, я особисто попросив зустрічі з Кучмою, щоб спробувати його переконати. Однак, зазвичай чемний і привітний Президент був украй незадоволений моїм закликом до цінової та експортної лібералізації. Він крикнув до мене: «Чи ж Ви не розумієте, що з країни просто все виметуть!?». Врешті-решт, Кучма таки погодився на лібералізацію експорту зерна, однак, швидше за все, лише тому, що МВФ висував це обов’язковою умовою для надання фінансування.

11 жовтня 1994р. Кучма вперше офіційно звернувся до парламенту як Президент. Він вирішив скористатися цією нагодою, щоб представити повністю свою програму реформ у своїй годинній промові. Мені вдалося зайняти місце на переповненому людьми балконі у Верховній Раді. Я не вірив своїм вухам – назва звернення була «На шляху до радикальної ринкової реформи». Він пояснював, що Україна потребує радикальної ринкової реформи, щоб вижити як держава: «Переважна більшість виборців показали, що вони не за безплідні балачки про реформи, а за рішуче їх впровадження… Прискорення ринкової трансформації економіки є єдино можливим шляхом до подолання кризи та досягнення економічної стабілізації … Україна може утвердитися в якості по-справжньому незалежної й суверенної держави лише ґрунтуючись на сильній економічній та соціальній політиці.» Він виклав програму реформ у всіх деталях (Кучма 1994б).

То була найкраща промова, що її Кучма будь-коли виголошував. Значною мірою, вона перегукувалася з відомою реформістською промовою Бориса Єльцина, що він її виголосив трьома роками раніше, однак Кучма дав більше подробиць та менше риторики, що й відображало різницю між їхніми особистостями. Головним автором промови був Гальчинський, котрий запросив інших реформаторів з уряду зробити свої доповнення до неї, однак сам Кучма власноруч затверджував її в усіх деталях. Українські парламентарі були приголомшені, однак вони вітали промову Кучми гучними оплесками. Ліберальний депутат Сергій Головатий прокоментував тоді: «Ми щойно почули революційну промову першого лідера України, котрий дійсно турбується за її майбутнє.»[3]

Кучма влучно обрав момент і поставив свою програму реформ на парламентське голосування. Рада відтермінувала прийняття рішення, але 9 жовтня вона ухвалила Президентську програму реформ більшістю в 231 голос (Кравчук 2001, 64). Це була повноцінна програма ринкових та фінансово-стабілізаційних реформ, що нагадувала програму Бальцеровича, що її Польща запустила у січні 1990р., та програму Єґора Ґайдара, що стартувала у Росії січня 1992р. МВФ підтримав програму, котру ним же щойно було погоджено, як і представники Великої Сімки. Кучма заклав міцний фундамент під своєю економічною реформою.

Пинзеник прокоментував тоді так: «Скептик може спробувати заперечити, аргументуючи тим, що, мовляв, суспільство й так по саму зав’язку сите реформами і більше не потягне… Однак, за останні сім місяців, коли інфляція почала спадати, не відбулося жодного страйку чи соціального вибуху. Коли ми взялися налагоджувати економіку, соціальне напруження почало спадати. Дійсно небезпечно коли хвороба починає проявлятися через біль, однак ще небезпечніше пустити її розвиток на самоплин, не надаючи жодного лікування… Нашим єдиним порятунком була жорстка монетарна політика одночасно з реструктуризацією економіки та лібералізацією заробітної плати».[4]

Наприкінці 1994р. Кучма скидався на нестримного й проштовхнув цілу низку реформаторських рішень. Більшість з них вийшло у формі президентських чи урядових декретів, однак деякі вимагали ухвалення законодавчим органом. Найважливіший закон – про уніфікацію та відв’язку валюто-обмінного курсу, а також про лібералізацію всіх цін, було ухвалено 9 листопада, незначною більшістю у 216 голосів (Кравчук 2001, 64).

Не дивлячись на те, що Кучмі таки вдалося отримати ці депутатські голоси, жоден з них не дався без боротьби; парламент чинив найбільший опір у двох сферах: він блокував приватизацію більшості великих підприємств та раз-по-раз приймав рішення збільшити держвидатки, як правило, у вигляді дотованих державою позик промисловим та сільськогосподарським підприємствам, чи у вигляді підвищення зарплат та пенсій. Не було сформовано жодної парламентської коаліції, що стояла б на боці реформ, а парламент лишався такою ж хиткою спорудою, як завжди, тому міг примхливо голосувати як за, так і проти тієї чи іншої пропозиції.

Українські економічні реформи наприкінці 1994р. було здійснено за прямого керівництва Кучми, котрий ретельно контролював і погоджував будь-яку значну реформу, а його команда реформаторів уміло йому допомагала у їх підготовці. Що стосується тодішнього прем’єр-міністра Масола, то Кучма працював у обхід нього, оскільки Масол відкрито був проти реформ і навіть іноді мобілізував парламент проти них. Кучма використовував першого заступника прем’єр-міністра Євгена Марчука, колишнього генерала КДБ й колишнього голову Служби безпеки України, у якості свого союзника та противаги Масолу.

Населення чи громадськість не відігравали жодної ролі у цій реформаторській драмі, хоча українська громадська думка й підтримувала ринкові реформи, оскільки люди усвідомлювали, що завдяки ним справи навіть у тій-таки Росії йшли набагато краще, тоді як бідність в Україні ставала все нестерпнішою.



[1] Я написав чернетку для цієї статті за вказівками Шпека, котрий, у свою чергу, отримав таку вказівку від Кучми, після чого обоє її суттєво підправили. Кучма, звичайно ж, затвердив останню версію.

[2] «Новий очільник України посилить економію», New York Times, 31 жовтня 1994р.

[3] Олександр Марков «Леонід Кучма запропонував слідувати новим шляхом уникаючи ‘правильного напрямку’», Дзеркало тижня, 15 жовтня 1994р.

[4] Віктор Пинзеник, «У нас немає вибору», Дзеркало тижня, 8 жовтня 1994р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>