Фінансова стабілізація та лібералізація

У грудні 1993р. гіперінфляція в Україні сягнула вершини у 91% щомісяця.[1] Голова Правління НБУ Віктор Ющенко щойно перед тим провів емісію, як того вимагав парламент. Раптом, він зрозумів, що це був хибний крок і що він був узмозі його спинити. Тому він припинив надання позик без обґрунтування чи пояснення політичних намірів. Як результат, помісячна інфляція впала до 2.1 % у липні 1994р. У серпні 1994р. до шибеницького парламенту дійшло, що ж відбувається, і він змусив НБУ надати позики аграріям, як це ставалося зазвичай щосерпня; результат не змусив чекати на себе – уже в жовтні місячна інфляція підскочила до 23%.

«Зажим» позики Ющенком був вельми цікавим прецедентом – він не набув великого розголосу, як і не супроводжувався громадськими чи масштабними політичними обговореннями, однак, його ефект тривав упродовж семи місяців. То був мовчазний акт одного могутнього, повноважного індивідуума. Він продемонстрував, що високу інфляцію може бути подолано, а спад інфляційного податку, на додачу, ще й підкосив ті сили, що були зацікавлені у високій інфляції (Аслунд, Бун і Джонсон 1996). Інакше, Ющенко наодинці не зміг би подолати їх. Однак, аби мати тривалу дію, стабілізаційна програма має бути повноцінною і всеосяжною, супроводжуваною лібералізацією та корекцією податків (Де Меніл 2000). Ющенко зажив собі слави першого героя української стабілізації.

Кучмівська стабілізація, розпочата у листопаді 1994р., була логічним продовженням. Найбільшим кроком була лібералізація майже усіх цін. До листопада 1994р., українські крамниці були майже порожніми через нереалістично низькі встановлені державою ціни, і, щоб щось придбати, потрібно було йти на чорний ринок. Як і скрізь деінде, населення спокійно прийняло цінову лібералізацію, хоча ціни й захмарно підскочили на 72% у листопаді 1994р. Ціни на більш соціально-чутливі товари, піднімалися поступово – рентні платежі, енергоносії для населення, громадський транспорт. Станом на 1996р. ці ціни було піднято у 15 разів до рівня 60% собівартості. Лібералізація була настільки далекосяжною, що дефіцит як явище щез практично умить, а сільськогосподарський ринок почав набирати сили (Шпек 2000, 31). Внутрішня торгівля була практично вільна, навіть попри той факт, що старі держпідприємства оптової торгівлі ще працювали та попервах обмежували конкуренцію.

Іншим важливим кроком стало об’єднання і лібералізація валюто-обмінного курсу: Київ раптово заполонили пункти обміну валют. За старою звичкою, що сягала ще у совєцькі часи, як це описав Шпек (2000, 31) «Україна мала цілу низку різноманітних курсів обміну валют, з найбільшими дотаціями на користь тих, хто їх потребував найменше, особливо, основним імпортерам енергоносіїв». Неймовірно – держава дотувала імпорт газу з Росії, котрий, окрім того, що збільшував імпорт та підвищував рівень зовнішньої заборгованості України, а ще й поповнював приватні офшорні рахунки кількох основних газотрейдерів за рахунок цих дотацій. Їх скасування автоматично зменшило дефіцит бюджету. За відсутності будь-яких значних золотовалютних резервів чи стабфонду, обмінному курсові було дозволено вільно коливатися, а валютою щоденно торгували на Українській міжбанківській валютній біржі. Гроші ожили.

Формально, Україна вже мала на той час доволі ліберальний режим імпорту без будь-яких квот, оскільки, як і будь-де на пост-комуністичному просторі, всі прагнули подолати сутужну ситуацію з недостачею товарів, а за реальний бар’єр для імпорту слугував дуже низький курс нацвалюти. Однак, Кучма пішов далі у лібералізації імпорту шляхом видання Президентського Декрету, котрим створювалася Комісія з регулювання імпорту,  котра була уповноваженою переглядати правила імпорту. Середнє імпортне мито було лише 5%, тоді як тарифне мито для декотрих товарів могло сягати аж 60%. На жаль, регулювання митних тарифів через декрет давало широкий простір для довільних та частих змін у розмірі мита.

Як і в інших пост-комуністичних країнах, тарифи на експорт та квоти було скасувати набагато важче, оскільки за рахунок цього збагачувалися могутні збирачі ренти шляхом спекуляції експортованим товаром за кордоном, особливо у важливому ринку експорту сталі. Уряд видав декрет про лібералізацію експортних операцій, котрий радикально скоротив товарну номенклатуру, що підпадала під дію квот та ліцензій, однак контроль над експортом лишили для таких життєво важливих позицій, як зерно, вугілля, брухт металів та чавун. Ці нечисленні бар’єри, що не втратили чинність, лишилися джерелом чвар. Експортні квоти на зерно було скасовано під кінець 1995р., однак багаторазово відроджувано. Новопостале міністерство зовнішньо-економічних зв’язків було бастіоном корупції та збирачів ренти. Його високопосадовців звинувачували у «стягненні приватної комісії» за видачу квот та інші супутні послуги. У відповідь на лібералізацію експорту, міністерство відповідало запровадженням бюрократичної та нічим не обґрунтованої реєстрації експортних контрактів, однак цю практику було припинено на вимогу МВФ на початку 1996р.

Ставки оподаткування були непомірно високими. Тому своїм президентським декретом від 13 вересня 1994р. Кучма знизив максимальну ставку прибуткового податку (на доходи фіз.осіб – ред.) з 90 до 50 відсотків, що, однак, все одно було забагато. Оскільки ніхто не платив такого відверто конфіскаційного податку, ефект у вигляді надходжень до бюджету після такого зниження податку не міг не бути позитивним. Під кінець 1994р., коли парламент ухвалив Закон про оподаткування прибутку підприємств, ще один конфіскаційного характеру податок на валовий дохід підприємств, котрий раніше не передбачав можливості жодного зниження бази оподаткування шляхом віднімання понесених видатків, було замінено на помірний податок на прибуток у розмірі 30% для більшості підприємств. Все одно, навіть потому податок на прибуток лишався конфіскаційним за суттю, оскільки вельми незначну частину статей видатків, що їх несли підприємства, було дозволено віднімати від валового доходу. 22 березня 1995р. парламент знизив ставку податку на додану вартість з 28% (найвищою у світі на той час) до 20%, зберігши при цьому, однак, винятковий режим для великих привілейованих секторів , сільського господарства та енергетики (Дабровскі, Лучиньскі та Маркєвіч 2000, 123). Згадані вище нововведені ставки оподаткування все ще були зависокими як на таку бідну та корумповану державу.

Реформи, однак, не торкнулися соціального сектору: витрати на освіту та медицину залишалися фіксованою часткою ВВП, однак жодних структурних реформ у цих сферах не було здійснено, тому там продовжувала панувати надмірно централізована, неефективна совєцька система. За цим стояв намір зберегти певну соціальну забезпеченість для цільових категорій населення, однак за відсутності реформаторів у соціальній сфері навряд чи можна було багато чого досягти. Кучма спробував притримати зростання соціальних видатків, однак парламент всупереч його прагненням підвищив зарплати у 4-6 разів, подвоїв пенсії та потроїв виплати з соціального забезпечення  у жовтні 1994р. (Кравчук 2002, 64; Малиш 2000).

Тим не менш, своєю реформою Кучма перевершив будь-які очікування: його було обрано того ж дня, що й Аляксандра Лукашенка у Білорусі, і деякі західні оглядачі навіть намагалися провести паралелі між ними, подаючі їхнє обрання як ознаку зростання про-російських настроїв у регіоні, однак ці два керівника обрали різні шляхи. Кучмівська лібералізація торгівлі та цін зайшла навіть далі, ніж її російський аналог у січні 1992р., а його дерегуляція у листопаді 1994р. остаточно закріпили рішучий перехід України до ринкової економіки.

Корекція бюджету також вражала: держвидатки було скорочено упродовж 1994-1996рр. на не менш, ніж 11% від ВВП, а дефіцит бюджету скоротився з 8.7% ВВП 1994р. до цілком прийнятних 3.2% ВВП станом на 1996р. (графік 3.1). Інфляція суттєво, але повільно впала з 401% 1994р. до 182% 1995р., 40% 1996р. та, нарешті, 10% – 1997р. (графік 3.2.). Фактично, цінової стабілізації було досягнуто у червні 1996р., через півтора року після початку. Звісна річ, цього можна було б досягти й раніше, однак, головне те, що цього взагалі було досягнуто.

Фінансова стабілізація позитивно далася взнаки на численних сторонах економічного життя: незважаючи на те, що скорочення виробництва продовжувалося, його вдалося сповільнити; з кінця 1994р. постійно зростав обмінний курс національної валюти, а у 1996р. номінальний курс вдалося взагалі стабілізувати. Станом на березень 1995р. фінансова довіра до українського уряду зросла настільки, що давала змогу Міністерству фінансів випускати казначейські облігації, котрими воно частково покривало дефіцит бюджету (Пинзеник 2000).



[1] Основними джерелами для цього під-розділу є Де Меніл (1997, 2000), Крачук (2002), Кузьо (1997), Пинзеник (2000), Шпек (2000) та Ющенко (2000).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>