Приватизація рушає з мертвого місця

Саме приватизація збудила більше народного інтересу та протирічних реакцій, ніж будь-яка інша реформа; так само, жодна інша реформа не була настільки складною.[1] Як і будь-де в іншій країні, громадськість попервах вітала будь-які форми приватизації, оскільки бажала отримати державне у власність задешево або й взагалі задарма, однак народні очікування були завищеними та протирічними.

Люди хотіли, щоб приватизація була справедливою, під чим більшість розуміла рівноправну, прозору та всезагальну приватизацію; також, вони вже налаштувалися на отримання суттєвих особистих доходів. Багато підприємств різко знизили випуск продукції після розпаду Совєцького Союзу. Панувала думка, що приватизація дасть змогу їм підвищити продуктивність та використати їхні виробничі потужності на повну, хоча однією з головних цілей приватизації були структурні зміни, включно з банкрутством та ліквідацією застарілих, нерентабельних фабрик. Врешті-решт, приватизацією сподівалися подолати економічну кризу протягом кількох наступних років та створити новий середній клас підприємців. Маючи такі завищені очікування, люди не могли не розчаруватися, і так воно й сталося (Пасхавер і Верховодова 2006).

Першочерговим завданням було націоналізувати всесоюзні підприємства, передавши їх у власність української держави. Це було швидко зроблено ще на ранній стадії шляхом ухвалення 10 вересня 1991р. Закону Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України.

Приватизації присвячувалося більше законодавчих актів на ранніх стадії, ніж будь-якому іншому питанню, однак вони були поганими та протирічними, чим, насправді, перешкоджали приватизації. На початку 1991р. було ухвалено два головних закони про приватне підприємство: 7 лютого 1991р. – Закон про підприємницьку діяльність, 27 березня 1991р. – Закон про підприємства, котрий замінив попередній совєцький закон та гарантував керівникам держпідприємств незалежність та квазі-права на власність «їхніх» підприємств таким чином, що будь-яку приватизацію потрібно було узгоджувати з цим керівництвом.

19 серпня 1991р., у перший день невдалого серпневого путчу в Москві, кабінет міністрів України ухвалив рішення створити Фонд держмайна України, котрий був, фактично, міністерством приватизації України. Йому було надано широкі повноваження як щодо політики у цій сфері, так і щодо процедур приватизації. Однак, з тих пір, як ФДМУ став підпорядковуватися і президентові, й парламентові одночасно, він став ковдрою, яку постійно перетягували на себе (що відбувається й дотепер). Голову Фонду призначає Президент, однак парламент повинен затвердити цю кандидатуру. Це подвійне підпорядкування лишає голову нікому непідзвітним, що перешкоджає приватизації та є джерелом постійних корупційних скандалів.

19 вересня 1991р. набрав чинності Закон про господарські товариства (Асоціації та організації) та лишався єдиним законом про корпорації в Україні аж до прийняття нового Цивільного Кодексу 2003р. Він регулював діяльність акціонерних товариств та інших юридичних осіб, однак у настільки старомодний та частково хибний спосіб, що пізніше його недосконалість неабияк полегшувала рейдерство. Наприклад, там була норма, за якою міноритарний акціонер, що володів лише однією акцією, мав право на доступ до будь-якої інформації про підприємство, котру потім могло бути використано, у т.ч., для шантажу.

Навесні 1992р. український парламент ухвалив низку важливих законів про приватизацію. Фундаментальний Закон про приватизацію майна підприємств державної власності було ухвалено 4 березня. За ним слідом з’явився закон про приватизацію малих держпідприємств. Іншим важливим законом був Закон про оренду підприємств та організацій державної власності від 10 квітня.

У липні 1992р. парламент ухвалив першу державну програму приватизації держпідприємств, котра стала головною директивою політики у відповідній сфері. Нею передбачалося три основних цілі приватизації: зміна власності на засоби виробництва, створення соціального прошарку власників та сприяння зростанню конкуренції. Програма поділяла підприємства на шість категорій залежно від балансової вартості та характеру, прописуючи різні методи приватизації для кожної з категорій. Також, у ній вказувалося, що для масової приватизації буде випущено приватизаційні сертифікати або ваучери, а також оприлюднювався Закон про приватизаційні сертифікати.

Попри існування всього цього законодавства, мало що відбувалося. В Україні не було сильного приватизатора: ФДМУ не мав достатньо повноважень і у нього пішло чимало часу на те, щоб розбудувати регіональну та місцеву мережу. Парламент регулярно втручався у приватизаційні рішення, зазвичай блокуючи їх. Правила були складними та протирічними. Керівники, що контролювали держпідприємства, воліли приватизувати їх шляхом «оренди» на власну користь. Якщо не відбувалося офіційної приватизації, керівництво поступово привласнювало все повністю. В результаті, приватизація була повільною і кваліфікувалася, здебільшого, як «прихватизація», себто, прибрання підприємств до рук їхніми колишніми керівниками (Єхануров 2000).

Тим часом, приватизаційні ваучери розповсюджувалися серед населення через державний ощадний банк. Близько 50 мільйонів людей або 94% населення мали право на отримання приватизаційного сертифікату, однак зацікавленості у цьому спостерігалося мало. Більшість ваучерів було видано 1995р., однак станом на кінець року їх отримало лише 28.5 мільйонів або 55% населення (ФДМУ 1996). Громадяни могли скористатися цими сертифікатами або ж на приватизаційному аукціоні, або ж передати їх в управління інвестиційному трастові, котрий мав відповідну ліцензію ФДМУ. Як і у Чехії, на відміну від Росії, в Україні було заборонено продавати ваучери, однак дозволялося передавати їх у довірче управління до трасту чи інвестиційного фонду. Станом на 1996р. ФДМУ надав понад 600 ліцензій на трасти, в управлінні котрих, врешті-решт, опинилося 40% усіх приватизаційних сертифікатів, котрі було інвестовано під час приватизації.

Акціонування державних підприємств тривало, і 1993р. було розбудовано регіональні приватизаційні органи. Момент назрівав, і 1994р. приватизація прискорилася. Тоді як 1992-го року було приватизовано лише 30 підприємств, 1993р. – вже 3600, а 1994р. – 8000. Однак, голова ФДМУ Юрій Єхануров оцінив, що 80% цих приватизацій відбулося шляхом оренди за мінімальну ціну. Цікаво також, що, всупереч очікуванням, приватизація посувалася швидше на традиційно лівацькому Сході, аніж на Заході, а також, що порівняно небагато малих підприємств було приватизовано, що було свідченням переважно інсайдерської приватизації їхнім колишнім керівництвом (Кузьо 1997, 156-157; Єхануров 2000).

Однією з головних цілей Кучми було прискорити приватизацію, а Єхануров був такою собі відповіддю Росії на її аналог – Анатолія Чубайса. Упродовж наступних двох з половиною років Єхануров забезпечив успіх української приватизації.

Єхануров (2000, 194-95, 209-13) аналізував основні джерела опору приватизації. Парламент був «палко» лівацьким, зі стійкою і значною меншістю, котра опиралася приватизації. Місцева влада також не поспішала з приватизацією через брак мотивації – більшість доходів відправлялося до центрального бюджету. Галузеві міністерства взагалі були кровними її ворогами, оскільки приватизація вибивала ґрунт з-під їхніх ніг, ослаблюючи їх та роблячи все менш значущими. Найбільш потужну та хитру силу формували керівники держпідприємств – вони не опиралися приватизації, однак бажали уповільнити її настільки можливо, аби встигнути отримати за цей час максимум визиску. Єхануров намагався націлити ці сили на користь приватизації.

29 липня 1994р. парламент за власним бажанням наклав мораторій на приватизацію, котрий тривав до 7 грудня; коли ж цей день врешті настав, парламент натомість вийшов зі списком 5400 підприємств, що не підлягають приватизації. Єхануров розцінив це як наслідок того, що комуністи, окрилені власним успіхом на парламентських виборах, «осміліли  вкінець». Упродовж кількох наступних років уряд намагався «прорідити» цей список, однак парламент протистояв, розширивши його до 6000. Навіть у 1999р., не менш,ніж 1600 підприємств все ще залишалося забороненими до приватизації (ICPS 1999b, 42).

Приватизації реально дали хід аж 1995-го року, коли було ініційовано приватизацію 16265 підприємств, 80% яких становили дрібні фірми. З понад 3000 великих та середнього розміру підприємств, котрі почали продавати власні акції, 1445 спромоглося реалізувати більше, ніж 50% (ФДМУ 1996). Після того, як опір приватизації дрібних крамниць було зламано, її було швидко закінчено 1996р., бо кожен хотів отримати свій шматок цього пирога, що сприяло завершенню процесу. Головним чином, дрібні крамниці й майстерні викупали їхні ж працівники за символічну суму, хоча й значну їх частину було продано на аукціонах тим, хто пропонував найвищу ціну.

Завдяки неабиякій політичній сназі та добрій технічній підтримці від чисельних західних дорадників, фінансованих USAID та Світовим банком, Єханурову вдалося розв’язати чимало вузлів та вузликів, що перешкоджали приватизації. Його провідним радником був Олександр Пасхавер. Як у Росії Єльцин, так і в Україні Кума просував приватизацію власними декретами більше, ніж парламентськими законами.

Приватизація великих та середніх підприємств була технічно складнішою та політично протирічнішою. Ці приватизації відбувалися, головно, одним з трьох методів: інсайдерська приватизація, ваучерна приватизація або ж відкриті торги. Більшість власності було віддано практично за безцінь керівництву та працівникам – станом на 1998р. керівникам належало 17.5%, а трудовим колективам – 47% акцій приватизованих промислових підприємств, – показники вищі, ніж у тодішній Росії. В дійсності ж, керівники контролювали більшу частину акцій працівників. Початкова українська приватизація сприяла не появі нового чи сильного власника та серйозному переозброєнню підприємств, а мутному привласненню інсайдерами. У результаті, навіть станом на 1999р. не відчувалося суттєвої різниці у продуктивності між приватизованими та все ще державними підприємствами (Естрін та Роузвір 1999, ICPS 1999a).

Ваучерна приватизація офіційно закінчилася у середині 1997р. Наступною за нею була грошова приватизація – підприємства продавалися зовнішнім інвесторам, як вітчизняним, так і зарубіжним. Така приватизація завжди відбувалася повільно та була вельми протирічною, супроводжуючись звинуваченнями у занижених цінах та відкатах (Аслунд 2007а).

Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (ЄБРР) оцінював частку ВВП України, що створювалася у приватному секторі, як таку, що зросла з 15% у 1993р. до 55% у 1997р. (рис. 3.3). Переважання приватних підприємств було в Україні досягнуто. Українська приватизація розпочалася на 2-3 роки пізніше, ніж польська та російська, і постійно відставала, наздогнавши Росію лише у 2005р., коли Росія почала відкочуватися до ре-націоналізації. Звісна річ, то були не неабиякі темпи, все ж, наздоганяти вона розпочала з 1994р.

Врешті-решт, приватизація спрацювала: згідно з ЄБРР, з 2002р. приватний сектор відповідав за 65% українського ВВП; справжні цифри були значно вищими, близько 80% (Пасхавер та Верховодова 2006, 3). Український уряд робив заяви, що приватизація зробила 15 мільйонів громадян акціонерами. Однак, більша частина цієї власності була ілюзорною, відповідаючи кільком акціям, котрі неможливо було продати, котрі не давали їх власникам жодних дивідендів та впливу на рішення чи керівництво відповідної компанії. Як і в інших пост-комуністичних країнах, приватизація великих підприємств стабільно втрачала популярність, тоді як приватизація малих викликала значно більше зацікавлення, а престиж приватного підприємництва почав зростати. Що ж до інвестиційних трастів-фондів, то вони щезли, майже не лишивши по собі слідів – лише численні скандали та обурення їхніх жертв. Приватизація сама по собі не могла подолати економічну кризу, однак була однією з передумов вирішення цієї проблеми.

Улітку 1994р. багато хто побоювався, що зусилля України з приватизації виявляться невдалими, як сталося, зокрема, у сусідній Білорусі. Три роки потому, однак, перемога була вже очевидною. Завдяки своїм відмінним політичним та управлінським навикам, Єханурову вдалося забезпечити здійснення приватизації і, на відміну від більшості міністрів приватизації у пост-комуністичному світі, йому, при цьому, вдалося уникнути серйозних звинувачень у корупції. Він зарекомендував себе у якості сильного політика, котрий був ефективним та здібним перемовником, а не палким оратором.

Однак, до переозброєння й реструктуризації підприємств мали пройти ще роки. Найбільшу вигоду з того попервах мали «червоні» директори, котрі не знали, як його керувати тими підприємствами в ринкових умовах. Ми навіть провели дослідження й з’ясували, що чимало фабрик було відключено від електрики та телефонного зв’язку, однак старе керівництво все одно лишалося сидіти на них.

 

Рисунок 3.3 Частка приватного сектора у ВВП, 1991-1997рр.

% ВВП

Джерело: База даних Європейського Банку Реконструкції та Розвитку он-лайн, www.ebrd.com (перевірено 16 вересня 2008р.).

У липні 1996р. я подорожував та оглядав підприємства Херсонської області. То було сумне видовище: у більшості випадків, старе керівництво утримувало контроль над власністю; особливо мені запав у пам’ять старий завод з виробництва соків – він мав вигляд руїни й майже не працював. Керівник мав величезні запаси нереалізованої продукції; склад було розділено на дві частини, у одній з яких зберігалася натуроплата для його зубожілого персоналу, котру вони не вибрали повністю. При цьому, у нього вже роками зберігалося дороге імпортне обладнання, однак його він відмовлявся продати, вважаючи, що за ним – майбутнє заводу.

Найпечальнішу картину я побачив у одному селі, де розміщувався завод залізобетонних конструкцій: ЗБ[2]-панелі завбільшки з кімнатну стіну кімнаті стояли буквально поперед кожної хати – то була зарплатня, видана натурою, і зубожілі мешканці сподівалися спродати ті панелі рідким подорожнім, що проїжджали повз село. Про жодне переозброєння чи реструктуризацію підприємств не могло бути й мови доти, доки ці бездарні керівники не продадуть ці заводи чи їх не буде відсторонено від управління через процедуру банкрутства.

У 1996р. український уряд спробував було «убити двох зайців», у наступний спосіб: у масах все ще зберігалася недобра пам’ять про втрату банківських заощаджень внаслідок гіперінфляції з 1990р. по 1993р.; водночас, попит на підприємства був обмеженим; тому, 24 листопада 1995р., отримавши дозу натхнення від Пинзеника, Кучма спробував вирішити обидві ці проблеми видавши декрет, котрий обіцяв громадянам України новий вид приватизаційного ваучера – компенсаційний сертифікат, у обмін на втрачені заощадження. Ці сертифікати передбачалося випустити у обіг починаючи з 15 лютого 1996р. Їх можна було продавати та використовувати для приватизації держвласності. Однак, ці компенсаційні сертифікати так і не набули популярності, а реальна компенсація, котру можна було за ними отримати щороку, була вельми мізерною. Урядові не вдалося досягти таким чином жодної з цілей – навпаки, серед людей ще більше укорінилося переконання, що держава мусить таки відшкодувати втрачені заощадження.



[1] Основними джерелами для цієї секції є Фрідман та інші (1993), Єхануров (2000), Пасхавер та Верховодова (2006), а також Кузьо (1997, 153-64)

[2] В народі більш звично відома абревіатура «ЖБИ»

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>