Розворот в економічній політиці

1 березня 1995р. Кучмі нарешті вдалося відправити у відставку прем’єр-міністра Масола, котрий разом з комуністами вперто опирався його реформам. На його місце Кучма призначив свого союзника, першого заступника прем’єра Євгена Марчука, котрого парламент з легкістю затвердив.

Кучма зачитав свою другу щорічну доповідь перед парламентом 4 квітня 1995р.[1] За такого обсягу проведених реформ, йому було чим пишатися. Його реформаторська команда загартувалася протягом головної битви за ринкову економіку, фінансову стабілізацію та приватизацію, однак у його промові вчувалися нотки політичного розвороту.

Початок зміни политічної лінії намітився ще у жовтні 1994р., коли Кучма розкритикував своїх соратників за «сліпий монетаризм». Натомість, він дістав свою стару дудку «державно-регульованого переходу до соціально-ринкової економіки» – мовляв, економічні реформи повинні регулюватися державою та забезпечувати подушку соціальної безпеки. Жоден з цих постулатів напряму не суперечив тим реформам, що запроваджувалися, однак акцент було зміщено з фінансів та дерегуляції на виробництво та соціальні цілі.

У червні 1995р. Кучма вніс конкретні корективи до політики: МВФ-івська планка у 1-2% помісячної інфляції було опущено до 4-5%. Цілком може бути, що цілі, поставлені МВФ, були надто оптимістичними, однак це ініційоване Кучмою послаблення макроекономічної політики спричинило затримку остаточної фінансової стабілізації та поновленого економічного зростання. І знову, як по команді, найвищі держпосадовці завели розмови про міфічну українську економічну модель, котра мала дати все, що потрібно, й нічого не зажадати навзамін. 11 жовтня 1995р. парламент вшанував річницю великої реформаторської промови Кучми ухваленням нової державної програми еволюційних економічних реформ. То була програма на 116 сторінок у старому доброму стилі, де відображувався будь-який мислимий аспект, однак не було визначено пріоритетів.

Розворот Кучми здивував його реформаторську команду – навіщо відмовлятися від політики, яка довела свою успішність? Що ж, обрати саме цей напрямок його змушували три чинника: по-перше, Кучма ніколи не був адептом вільної торгівлі – він вірив у фінансову стабілізацію, приватне підприємство та дерегуляцію – знову ж таки, до певної міри; однак, за переконаннями, він все ж був меркантилістом. У ліберальній риториці він уже й так зайшов далі тієї межі, котру він вважав комфортною для себе та прийнятною для того, щоб домогтися вирішення головних завдань. Тому, щойно він відчув певність успіху на шляху ринкових реформ, він зміг повернутися до своїх справжніх переконань. Відвернувши безпосередню загрозу, було дуже легко повернутися до самовдоволення. Сам Кучма (2003, 190) пояснював це так:

Іноді я мусив удаватися до «ручного управління» економікою та фінансами. Згідно з теорією, це не є нормальним, однак, на практиці, це часто ставало порятунком. Наприклад, щоб ліквідувати заборгованість за пенсіями, ми мусили суттєво підвищити податкове навантаження на дорогі та розкішні споживчі товари. Після детального аналізу я зрозумів, що то було єдиним виходом зі становища й підписав відповідний декрет.

Після того, як ми відмовилися від прямого регулювання, в українського уряду не лишалося жодних важелів впливу на економіку, котрі були б прийнятними з точки зору ринкової економіки у довготривалій перспективі.

Іншим чинником була корупція. Коли Кучма перебрав на себе владу в липні 1994р., наскрізь просякла корупцією адміністрація Кравчука відійшла від влади. Найбільш гучними були відставки Юхима Звягільського, газотрейдера Ігора Бакая, металотрейдера Вадима Рабіновича, – мабуть, найбагатших на той час людей в Україні. Однак, незабаром ці корумповані особистості повернулися, а Бакай став центральним гравцем у владі. Сильні президентські повноваження також посилювали корупцію в оточенні Кучми, найбільш помітною вона була у сфері торгівлі сировинними товарами.

Третьою причиною політичного розвороту Кучми стало те, що політичний тиск здебільшого чинився лівим крилом у парламенті, котре було найорганізованішим та найгучніше працювало на публіку. Кучма боровся з ними, однак не хотів заходити надто далеко у цій ворожнечі, тому час від часу йшов з ними на компроміс, таким чином, дещо зв’язуючи собі руки. Після того, як більшість реформ в економіці було завершено, Кучма зміг всі сили кинути на конституційну реформу, котра потребувала компромісу з декотрими з лівих.

Також, цей несподіваний політичний розворот розкрив п’ять недоліків економічних реформ Кучми. По-перше, відношення Кучми до ринкових реформ визначалося не ідеологійними, а прагматичними міркуваннями. Сам себе він вбачав людиною, котра вирішує одну проблему за іншою, і здійснення ринкових реформ було лише одним зі знарядь. Відповідно, його не цікавила цілісність нової економічної системи, про що найкраще свідчить його підхід до зовнішньої торгівлі.

По-друге, реформи було здійснено невеличкою групою технократів, без значних змін в уряді чи політикумі. Старий апарат, як і раніше, сидів на своїх місцях, чекаючи затишшя, коли можна буде відкотити ті реформи назад.

По-третє, багато з тих реформ було запроваджено декретами, а не законами: на відміну від законів, декретам був притаманним брак цілісності, також їх можна було легко змінити будь-якої миті. З багатьма з них так і сталося (Процик 2004; Ремінґтон, Сміт та Гаспел 1998).

По-четверте, український законодавчий орган залишалося холодцем, котрий могло несподівано кинути в будь-який бік, і головним дириґентом його був не Кучма, а спікер-соціаліст Олександр Мороз, котрий не гребував можливістю кинути Україну вліво.

І, по-п’яте, реформи не супроводжувалися жодними роз’яснювально-освітніми заходами для народу чи широким громадським обговоренням. Кучма скористався своїм політичним капіталом, що йому його забезпечила перемога на президентських виборах, однак ніхто навіть не намагався пояснити населенню, що за реформи втілюються. Світовий Банк та USAID були єдиними, хто, власне, здійснював основну громадсько-просвітницьку кампанію з цього приводу. Широкі маси не розуміли, що таке ринкова економіка, та й не вірили у неї.

Аби підбити, врешті, якісь підсумки, варто зазначити, що проблемою було не лише коливання намірів Кучми, а й той факт, що цілісне ринково-орієнтоване економічне мислення було рідкісним у тодішніх головах та відтісненим кудись на узбіччя стереотипними уявленнями та забобонами про економіку, тому політичний та конституційний фундамент для повноцінної реформи залишався слабким – капіталістична ідеологія мала занадто непевні позиції у тодішньому суспільстві, хоча жодної реальної альтернативі їй не проглядалося, ну і, звичайно ж, корупція була небезпечною силою, що підривала будь-які «благі» наміри.



[1] Головним джерелом цього під-розділу є Кузьо (1997, 144-49).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>