Надмірності Лазаренка

У вересні 1995р., коли прем’єр-міністром був ще Євген Марчук, Кучма призначає Павла Лазаренка – одного з сильних сього світу зі свого рідного міста Дніпропетровська, – першим заступником прем’єр-міністра з питань енергетики. Однак, Лазаренка ніколи не вважали за близького союзника Кучми, а, радше, за незалежну силу. Коли він став першим заступником прем’єр-міністра, йому було лише 42 роки. Він виглядав задерикуватим, його очі нервово зблискували, надаючи йому дещо страшного вигляду. Він був грубою, неосвіченою людиною, перші 15 років трудової кар’єри якої пройшли у колгоспі.

Перед тим, як увійти до складу уряду, Лазаренко нажив багаті статки на не зовсім законній торгівлі природним газом у Дніпропетровській області, його вважали найбагатшою в Україні людиною. Він також був представником президента в області – якщо розібратися, то був неабиякий конфлікт інтересів.

Послужний список Лазаренка був багатий на епізоди, котрі засвідчували його зажерливість та грубість. Один європейський посол розказував мені, що якось, під час офіційного візиту до Дніпропетровська, він, за протоколом, повинен був організувати урочистий прийом для губернатора. Прийом було влаштовано, однак, виявилося, що загальна сума рахунку утричі перевищувала попередньо погоджений бюджет. Коли посол поцікавився чому, йому відповіли, що ресторан, у якому було влаштовано бенкет, належить самому губернаторові Лазаренку, тож йому краще сплатити й не ставити зайвих запитань.

У якості першого заступника прем’єр-міністра головним завданням Лазаренка був розподіл газових квот між приватними компаніями, що були операторами на ринку. Він надавав пріоритет двом газовим компаніям: «Ітері», котра була пов’язана з керівництвом «Газпрому», та Єдиним Енергетичним Системам України (ЄЕСУ), котрі очолювала його молодший партнер по бізнесу з Дніпропетроська Юлія Тимошенко, котрі тоді було усього 35 років, і котру прозвали газовою принцесою; він також володів часткою цієї компанії («Глобальний свідок» 2006, 22).[1]

Він також успішно боровся за право нагляду над екологічними інспекціями. Коли я почав досліджувати, чому, то дізнався, що екологічні інспектори вимагають найбільші в Україні хабарі, оскільки чинними лишилися надміру строгі совєтські стандарти охорони довкілля, котрі, однак, існували лише напоказ, і запроваджувати котрі по-справжньому ніхто ніколи не збирався. Тим не менш, українські інспектори користалися з такої нагоди й вимагали чималих хабарів.

27 травня 1996. Кучма змістив Марчука, поскаржившись на відсутність економічних реформ, і призначив на його місце Лазаренка. 10 липня парламент погодив кандидатуру Лазаренка. Щойно він заступив на посаду, благенькі службові «Волги», котрі чергували біля будівлі Кабміну, було замінено великими, дорогими Мерседес-Бенцами чорного кольору. Попередню охорону, котра була радше символічною, було суттєво посилено, ніби на знак того, що до будівлі в’їхав основний лідер клану.

16 липня 1996р., всього за шість днів потому, як Лазаренко обійняв посаду прем’єр-міністра, хтось намагався підірвати в повітря його машину, котра у супроводі конвою їхала з київського аеропорту до Донецька. Попри усю складність підготовки, спроба виявилася невдалою. Реакція Лазаренка була бурхливою, він звинувачував донецький клан у спробі убити його, через що багато хто запідозрив, що замах був удаваним. Було одразу ж звільнено близько 50 керівників донецьких держпідприємств. 3 листопада, на донецькому летовищі було убито Євгена Щербаня – провідного тіньового бізнесмена та парламентаря з Донецька. Лазаренко підпадав під явну підозру, хоча це могли бути й внутрішні донецькі розбори. В очах же простих українців це виглядало як захоплення уряду організованими злочинцями.

Лазаренкова річна за тривалістю каденція на посаді прем’єр-міністра стала втіленням корупції. Його ніщо не стримувало, він діяв навіть грубіше, ніж Юхим Звягільський у 1993-94рр., повторно запроваджуючи обширне держрегулювання, щоб викачувати побільше грошей з підприємців. Його ж основним бізнесом лишалася торгівля газом, котру він здійснював через ЄЕСУ, чия монополія в області неабияк розширилася за Лазаренкового перебування при владі (Ловеї 1998а). При цьому, ЄЕСУ не підпадали під жодне українське оподаткування, оскільки були офшорною компанією.

Іншим зисковним бізнесом був експорт зерна. Кучма було лібералізував експорт зерна, однак Лазаренка було не спинити. Один український міністр розказував мені, що Лазаренко розіслав листи головам облдержадміністрацій, якими уповноважував їх забороняти експорт зерна з їхніх областей «якщо у тому вбачалася необхідність». Не зважаючи на те, що жодної юридичної чинності ці листи не мали й, насправді, суперечили українському законодавству, усі губернатори слухалися й блокували увесь експорт зерна. Для перестраховки, Лазаренко також видав статути, котрі ще й додатково забороняли залізниці й портам відправляти зерно на експорт. Потім, через контрольовану державою хлібозаготівельну агенцію ГАК «Хліб України», він скуповував надлишки зерна за низькими, регульованими державою цінами внутрішнього ринку, експортуючи потім зерно власноруч і отримуючи від того величезні особисті прибутки.

Лазаренко вважав, що приватизація крупних підприємств – надто серйозна справа, аби нею опікувався хтось інший, окрім прем’єр-міністра. Відтак, крупні підприємства приватизувалися у вельми непрозорий спосіб, на користь певних привілейованих покупців. Неважко здогадатися, що, за вийнятком приватизації, Лазаренко загнав у стійло усі реформи та фактично скасував лібералізацію у декотрих сферах; водночас, він дозволив різко зрости державним видаткам та, відповідно, бюджетному дефіцитові (графік 3.1). Якщо він і робив якісь політичні заяви, то лише для галочки, будучи майстром публічної брехні.

Лазаренко також мав величезні політичні амбіції. Він створив свою власну партію – «Громада», котра перебувала в очевидні опозиції до Кучми, з Юлією Тимошенко на чолі. Ідеологійно, «Громада» була ще однією центристською партією бізнесу, котра обстоювала широке державне регулювання, котре створювало можливості для зняття ренти на користь її бізнесових патронів.

Увесь час, що Лазаренко обіймав посаду прем’єр-міністра, він був надзвичайно активним; скидалося навіть на те, що він перебрав лідерство у Кучми на себе, упевнено вхопившись за економічну політику. Жодна людина не розуміла, які між ними відносини: обоє були з Дніпропетровська, шляхи обох перетиналися  вже до того. 19 червня 1997р. Кучма неабияк усіх здивував, раптово звільнивши всемогутнього Лазаренка, ніби-то «за станом здоров’я». На додачу, він ще поскаржився на те, що Лазаренко не зміг провести податкову реформу та нічого не зробив для того, щоб запрацювала анти-корупційна програма.

Лазаренко пішов у відкриту опозицію до Кучми й мобілізував усі сили для березневих парламентських виборів 1998р. Оточення Кучми усіма засобами намагалося нейтралізувати Лазаренка та його «Громаду». Врешті-решт, його звинуватили у корупції, після чого вже почалася трагікомедія.

У грудні 1998р. швейцарська поліція заарештувала на кордоні Лазаренка під час спроби в’їхати на територію країни з панамським паспортом. Його було звинувачено у відмиванні мільйонів доларів через банківські рахунки у Швейцарії, але згодом відпущено під заставу в 2.6 мільйона доларів[2], однак він утік, порушивши умови застави, й повернувся до України. 17 лютого 1999р. український парламент проголосував більшістю за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості[3], тож він мусив поспішно покинути країну. 20 лютого 1999р., він спробував в’їхати на територію Сполучених Штатів через летовище ім. Джона Ф. Кеннеді у Нью-Йорку. Як написала тоді «Нью-Йорк Таймз» у статті: «Лазаренко мав при собі прострочений дипломатичний паспорт з дійсною туристичною візою. Однак, його було затримано після того, як імміграційна служба, поговоривши з ним, дійшла висновку, що він приїхав до країни не просто з візитом, тоді як правилами передбачається, що …»[4]. Його адвокати потім доводили, що він подав клопотання про надання політичного притулку, і їм вдалося уникнути його екстрадиції до Швейцарії.

Натомість, Лазаренка заарештували за відмивання 114 млн доларів у Сполучених Штатах та звинуватили також у отриманні на незаконних підставах 200 млн доларів від різних українських бізнесменів під час його перебування на посаді прем’єр-міністра. Врешті, його були засуджено 2006р. у Каліфорнії до дев’яти років тюрми за відмивання грошей, шахрайство у здійсненні грошових переказів та перевезення крадених товарів. Також, йому присудили 10 млн доларів штрафу[5].  Якби йому не довелося сидіти у тюрмі, він би, мабуть, вельми непогано почувався у одному з голлівудських передмість, де зажив би слави найвидатнішого пройдисвіта, що світ бачив. Його загальні надбання за один рік прем’єрства коливалися від 500 млн до 1 млрд доларів[6].

Коли Лазаренко покинув країну, «Громада» розкололася. Його колишня права рука – Юлія Тимошенко, – вийшла з партії та заснувала свою власну партію «Батьківщина», щоб якомога далі дистанціюватися від Лазаренка. Вона продовжила очолювати опозицію проти Кучми, однак її опозиція вже не була такою непримиренною, як Лазаренкова. Водночас, вона вийшла з бізнесу та перейшла у професійну політику.

Лазаренко став найвидатнішим паразитом у історії незалежної України і єдине, що вражає – так це неадекватність понесеного ним за це покарання. Якось я запитав у лідера соціалістів Олександра Мороза, як так могло статися, на що Мороз відповів: «Лазаренко припустився лише однієї помилки – він не ділився з іншими».



[1] У листопаді 1996р. я мав честь приймати Юлію Тимошенко на семінарі, влаштованому Центром Карнеґі за Міжнародний Мир у Вашинґтоні, під час її першої поїздки до Сполучених Штатів. Воно справила сильне враження на аудиторію, усіляко захищаючи свій бізнес, однак її аргументація зводилася до того, що без складних бартерних схем обійтися було неможливо.

[2] Тімоті Л. О’Брайен, «Підходящий палац для утікача-колишнього прем’єра України», «Нью-Йорк Таймз», 1 вересня 1999р., доступно за адресою www.nytimes.com (перевірено 25 вересня 2008р.).

[3] Павло Політюк, «Український парламент проголосував 310 проти 39 за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості», Ukrainian Weekly LXVII, № 8, 21 лютого 1999р., доступно за адресою www.ukrweekly.com (перевірено 25 вересня 2008р.).

[4] Майкл Уайнз, «Колишнього прем’єра України, звинуваченого в корупції, затримано у США», «Нью-Йорк Таймз», 23 лютого 1999р. , доступно за адресою www.nytimes.com (перевірено 25 вересня 2008р.).

[5] Джесс МакКінлі, «Україна: 9 років у американській тюрмі для колишнього прем’єра», «Нью-Йорк Таймз», 26 серпня 2006р.; «Глобальний свідок» (2006, 23).

[6] За моїми особистими оцінками на той час.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>