Зовнішня політика Кучми

Кучма любив займатися зовнішньою політикою і, вирішивши найважливіші внутрішні питання, він повністю віддався цьому улюбленому своєму заняттю. Він багато подорожував, роблячи офіційні візити до багатьох країн, котрі вряди-годи мали мінімальний стосунок до чи відносин з Україною. У своїй передвиборчій кампанії, Кучма неодноразово згадував багатовекторну зовнішню політику, котру дехто б назвав радше багатополюсною, що, за його уявою мала покращити відносини України на усіх напрямках.

Найважливішим зовнішнім партнером України була Росія, з котрою лишалися невирішеними два життєво важливих питання: розділ Чорноморського флоту та статус його місця дислокації – м.Севастополя, що у Криму. Після того, як Єльцина було успішно переобрано у липні 1996р. на другий термін, та закінчення лікування на серці, котре було затягнулося аж до кінця 1996р., Єльцин зібрав достатньо політичної та фізичної сили, щоб повернутися до свого довгоочікуваного кінцевого вирішення цих питань з Україною.

28 травня 1997р., прем’єр-міністри України й Росії підписали три міжурядові угоди про розділ, базування та вартість Чорноморського флоту. То були контроверзійні угоди, однак, сам факт, що їх підписували прем’єр-міністри, звільняв Єльцина від потреби просити російський парламент про їх ратифікацію. Флот було, нарешті, розділено, в результаті чого Росія отримала левову його частку: формально, його було поділено порівну, але Росія викупила в України значну частину її половини. Україна віддавала в оренду Росії портові потужності у Севастополі на 20 років (до 2017р.) за 98 млн доларів на рік. Угоду про оренду могло бути подовжено ще на п’ять років за взаємної згоди. Севастополь залишався штаб-квартирою Чорноморського флоту Росії, щонайменш, іще на 20 років. Конституція України 1996р. дозволила у якості вийнятку тимчасове перебування чужих військових баз на українській території (Шерр 1997; Вольчук 2002, 29-32, 36-38). Тим не менш, питання Криму, Севастополя й Чорноморського флоту все ще лишаються улюбленими темами для російських націоналістів. Також варто зазначити, що, за фактом, оренду Росія сплачувала шляхом взаємозаліку боргів України за газ.

У продовження цих угод, 31 травня 1997р. Росія, нарешті, визнавала кордони України, підписавши Угоду про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною. У тій угоді неодноразово й у деталях підтверджується взаємна повага обох країн до територіальної цілісності та непорушності кордонів одна одної. Єдиною територіальною суперечкою, що залишилася невирішеною, була демаркація морського кордону в Азовському морі та Керченській протоці. Вражаюче, але українська Верховна Рада не змогла зрозуміти, що то було найкращим, що взагалі тоді можна було домогтися від Росії. Лише 25 грудня 1998р., аж через півтора роки потому, Рада, нарешті, ратифікувала угоду, після чого порівняно про-президентська Рада Російської Федерації зробила те ж саме (Російська Федерація 1999). Одночасно, Росія скасовувала усі ті торгівельні бар’єри, котрі вона звела проти України.

Ці російсько-українські угоди були величезним успіхом для Кучми, а також найвищою точкою російсько-українських відносин. Росія визнала правові вимоги України, хоча українцям, що не дивно, хотілося б отримати вищу за те ціну, а ратифікацією міждержавної угоди вона ще раз підтвердила своє визнання українського суверенітету над Кримом та Севастополем.

Однак, Україні навряд чи можливо було домогтися від Росії набагато більшого. Співробітництво у Співдружності Незалежних Держав (СНД) не мало жодних перспектив, оскільки Росія лишалася на позиціях залякувача, обстоюючи приховані нео-імперіалістичні наміри, котрі не знаходили схвалення жодного з партнерів. Оскільки на той час ані Росія, ані Україна не були членами Світової організації торгівлі (СОТ), правил, котрі могли б регулювати вільну торгівлю між ними, просто не існувало (Олкотт, Аслунд і Ґарнетт 1999). Точка зору Кучми щодо Росії була простою: «Ми приречені жити у дружбі»[1].

Найбільш, однак, Кучма цінував свої відмінні відносини  зі Сполученими Штатами –  американо-українська дружба тоді просто квітла й буяла.  У листопаді 1994р. Кучма отримав честь бути запрошеним на офіційний візит до Вошинґтону. «Нью-Йорк Таймз» (23 листопада 1994р.) відзначив компліменти Білла Клінтона на адресу Кучми: «Ваша відвага перед лицем тих складних проблем нагадує нам про одного з найвидатніших наших лідерів – Франкліна Рузвельта, котрий дав нам лідерство у часи важкої скрути. Ви осяяли шлях уперед у двох найкритичніших питаннях майбутнього: реформа економіки та ядерна зброя». У травні 1995р. Президент Клінтон наніс у відповідь візит до України, котрий став таким собі святом любові. Віце-президент Ел Ґор також був частим гостем у Кучми.

Європейська Спільнота трималася набагато стриманіше. Її інституційне співробітництво з Україною було радше символічним. Там до України ставилися як і до будь-якої іншої країни СНД, не дивлячись на те, що це була європейська країна і, згідно з Римською угодою від 1957р., мала право подачі заявки на членство у ЄС. Європейський Союз запропонував країнам СНД типові угоди про партнерство й співробітництво (УПС), котрі були дійсними упродовж десяти років. Українську УПС було укладено 1994р., однак, чинності вона набула аж 1997р. Попри той факт, що вона охоплювала усі сфери, покриваючи як політичний діалог, так і торгівлю товарами й послугами, а також економічні, екологічні, наукові, культурні та правничі питання, вона містила мало суттєвих положень. Так, стосовно торгівлі, положення поширювалися лише на не-членів СОТ, тоді як на той час у Європейського Союзу були угоди про вільну торгівлю, укладені з країнами-кандидатами зі Східної Європи. Єдиним послабленням з боку ЄС для України було укладення текстильної угоди, котрою знімалися відповідні обмеження на імпорт.

Контраст у зростанні експорту до Європейського Союзу з 10 пост-комуністичних країн-кандидатів на вступ до ЄС із Центральної та Східної Європи та Україною в 1990-х роках був величезним. Якщо 1989р. ледве половина експорту з країн Центральної та Східної Європи йшла до Євроспільноти, то станом на 2000р. ця частка складала вже 67%. На відміну від цього, якщо 1989р. 33% совєтського експорту надходило до Євросоюзу, його частка для України складала станом на 2000р. лише 16%, що свідчить про особливо невигідне становище саме України. З огляду на економічну географію – розташування України, транспортні коридори та порівняний розмір економік сусідніх країн, – Європейський Союз мав би бути панівним ринком для українського експорту, на який мало б припадати 60 його %-ів (Аслунд і Уорнер 2004). Україна страждала від надмірного протекціонізму ЄС, оскільки дві третини її експорту припадало на особливо чутливі до протекціоністських заходів позиції, зокрема, сталь, хімікалії, сільськогосподарську продукцію та текстиль.

Упродовж 1990-х, головним питанням ЄС щодо України було закриття Чорнобильської АЕС, на одному з реакторів котрої сталася аварія 1986р. Однак, два інших її реактори продовжували виробляти електроенергію. Вони відігравали важливу роль у енергетичному балансі України, відтак, раз Чорнобиль потрібно було закрити, український уряд вимагав компенсацію у вигляді добудови двох майже збудованих ядерних реакторів на інших АЕС. Європейський Союз залучив до справи Європейський Банк Реконструкції та Розвитку, котрий не довіряв безпеці розроблених у Совєтському Союзі реакторів. Європейський Союз зажадав, щоб Україна побудувала інші електростанції, котрі, природньо, були дорожчими, однак, при цьому, не демонструючи готовності заплатити за це. 19-20 квітня 1996р., Україну було запрошено на саміт з питань ядерної безпеки, котрий проводили лідери Великої Сімки та Росії у Москві, де вона погодилася закрити ЧАЕС. Один з реакторів було зупинено у листопаді 1996р., а другий, останній реактор – 15 грудня 2000р.[2] Було завершено будівництво двох трішки недобудованих атомних реакторів, котрі потім працювали добре.

Однак, Кучма бажав інтеграції України до Європи. Відкритою до України європейською організацією була Рада Європи. Вона є окремою від Європейського Союзу та має ширше членство. Це, головним чином, міжпарламентська організація, що приділяє увагу дотриманню прав людини, моніторингові виборів, правничим стандартам та конституціям. Її Венеційська комісія є найавторитетнішою в царині конституційного права. У листопаді 1995р. Україна стала членом Ради Європи, котра зіграла важливу роль у побудові української демократії. У своїй промові, виголошеній у квітні до Парламентської асамблеї Ради Європи, Кучма зазначив, що стратегічною метою України є повноцінне членство у Європейському Союзі (Сольчаник 2001, 92). Однак, відповіддю з боку Європейського Союзу на це відкрите прохання було лише німе мовчання.

Кучма також обстоював інтеграцію України до Організації Північно-Атлантичного Договору (НАТО), поступовими кроками, як і було запропоновано з боку цієї організації. У травні 1997р. Росія й НАТО утворили Раду НАТО-Росія, тож Україна й собі поквапилася створити Комісію НАТО-Україна двома місяцями пізніше під час саміту НАТО у Мадриді. Єдину серйозну внутрішню реакцію проти орієнтованої на Захід політики Кучми можна було спостерігати 1999р., коли НАТО бомбардувало Югославію на захист косоварів. Більшість українців рішуче підтримали своїх православних братів із Сербії, як це зробили й у Росії, однак, це був рідкий, поодинокий випадок коли українська громадськість критично реагувала на дії Заходу. Навіть попри це, Україна вирішила надіслати 800 вояків для контингенту в Косово. Також, Україна на постійній основі надавала миротворчі війська на усіх етапах розвалу Югославії.

Інновацією було створення ГУАМ – абревіатури, за якою ховалися назви чотирьох країн, що її утворили – Грузія, Україна, Азербайджан та Молдова. Співробітництво між цими чотирма країнами під час дискусій щодо перегляду Угоди про звичайні збройні сили у Європі, наприкінці 1996р. Спільним для усіх членів ГУАМ було те, що усі вони були обережними й недовірливими членами СНД, бажали триматись на певній відстані від Росії, а також належність до чорноморського басейну. ГУАМ було створено з метою обстоювання спільних безпекових інтересів, котрі згодом було поширено на енергетичну сферу, хоча його члени завжди завбачливо підкреслювали, що це співробітництво не націлене проти Росії. 1999р. до групи приєднався Узбекистан, внаслідок чого вона стала називатися ГУУАМ,однак 2005р. останній вийшов, оскільки мав замало спільного з іншими членами. Після андижанської різні, що трапилася у травні 2005р., Узбекистан покращив свої відносини з Росією, котра поставилася до різні з більшим розумінням, ніж Сполучені Штати. Насправді ж, ГУАМ є навряд чимось більшим, ніж консультативний форум (Олкотт, Аслунд і Ґарнетт 1999).

Не без причини, Кучма неабияк пишався своєю зовнішньою політикою, котра була його основним (окрім, хіба, виборів) заняттям наприкінці 1990-х: «Мене критикували за мою політику багатовекторності, однак, я пишаюся своєю зовнішньою політикою і вважаю це важливим здобутком… Це допомагало мені зберігати суверенітет України»[3].



[1] Дзеркало тижня, 16 жовтня 1998р.

[2] Див. веб-сторінку Ініціативи «Ядерна Загроза» www.nti.org (перевірено 7 серпня 2008р.).

[3] Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода, «Україна: Колишній президент споглядає «Україну без Кучми», 7 серпня 2006р.

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , ,

1 коментар Зовнішня політика Кучми

  1. Пінґбек: Момент істини: Європейські лідери аналізують причини поразки у битві за Україну | Спільнобачення

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>