Складнощі газової торгівлі

Торгівля газом була найбільшим джерелом рентоздирництва в Україні і, хоча країна імпортувала три чверті газу, котрий вона споживала, вона ще й була головною країною його транзиту[1]. Енергоємність України була навіть вищою, ніж у Росії. Обидві ці країни стартували в умовах однаково низьких цін на енергоносії, а також у обох панувала важка промисловість.

У найгірший, 1995 рік Україна використовувала у 28 разів більше енергії на виробництво еквіваленту 1 долара ВВП, ніж енерго-ефективна Італія[2]. Для енергозаощадження тут непочатий край роботи. Тим не менш, споживання природного газу Україною знизилося зі 115 мрлд кубометрів 1990р. до близько 80 млн 1995р., однак на тому рівні воно й стабілізувалося, оскільки, попри те, що запровадження енергозбереження тривало, виробництво почало зростати (Ловеї 1998а).

Умови торгівлі газом змінювалися що кілька років, однак ціни були надзвичайно спотворені, торгівля – непрозорою, з суттєвими затримками в розрахунках. Двома основними постачальниками газу були Росія та Туркменістан. Співвідношення між ними коливалося, однак, загалом, Росія воліла щоб саме туркменський газ ішов на споживання Україною, оскільки ціни для неї були нижчими, ніж у Європі, а також тому, що від України було важко домогтися не те що вчасних, а взагалі розрахунків.

Більшість речей у торгівлі газом були дивними. Ціни були низькими та дотувалися державою, але навіть попри це, про строчка (з боку споживачів) була значною і, часто, врешті-решт пробачалася Газпромом чи українською державою.  Процедури торгівлі газом мінялися майже з року в рік від однієї державної чи приватної компанії до іншої. Зміни відбувалися через викриття корупційних схем та інцидентів, що викликало публічну критику. Однак, реального покращення стану речей майже не спостерігалося. Усі ці компанії були непрозорими, і високопосадовці та обрані бізнесмени з Туркменістані, Росії та Україні, схоже, поклали до власних кишень величезні корупційні доходи («Глобальний свідок» 2006).

Вражала толерантність російського Газпрому щодо затримок у розрахунках за газ з українського боку, але не через благі наміри. Він конвертовував  ці борги в українські облігації, у обмін на котрі вони вимагали свопу(=обміну) «акції за борги», надаючи перевагу газотранспортній інфраструктурі. Газпром скуповав чималі шматки газогонних систем у Грузії, Молдові, пізніше – у Білорусі, але основною мішенню була Україна. Окрім самих газогонів, на території Західної України також розміщувалися найбільші у світі газосховища, котрі в очах Газпрому становили неабияку цінність (Ловеї 1998а). Український парламент наприкінці 1996р. відповів на ці загрози забороною  приватизації транзитних газогонів та газосховищ (Бальмаседа 1998, 264).

З 1992 по 1995р. українське держпідприємство УкрГазПром імпортувало природний газ із Росії та Туркменістану, і Україна накопичила близько 6 млрд доларів державного боргу/прострочених платежів за ці постачання газу (Ловеї та Сконік 1997, 204). За ці роки, Україною було отримано дуже суттєві нафтові та газові дотації з Росії. Ґреґорі Краснов та Джозеф Брада (1997, 840-41) оцінили їх на рівні приблизно 1.3 відсотка українського ВВП щороку з 1992 по 1995р.

На початку 1994р. українська держава найняла приватну компанію «Республіка», котру очолював Ігор Бакай, щоб розраховуватися з Туркменістаном по бартеру, однак вона справилася й Кучма викинув «Республіку» і самого Бакая зі схеми («Глобальний свідок» 2006, 33). Натомість, розрахунки за газ узяв на себе пов’язаний із Газпромом приватний трейдер «Ітера», в результаті чого всю торгівлю газом упродовж 1995-1997рр. підім’яли під себе ЄЕСУ Тимошенко й Лазаренка. У жовтні 1996р. голова Газпрому Рем Вяхірєв запропонував, щоб «Ітера» отримала монопольне право на продаж російського газу українським компаніям-споживачам (Бальмаседа 1998, 264). Прем’єр-міністр Лазаренко пропозицію відхилив, однак після його зміщення «Ітера» таки стала продавати увесь російський газ на Україну. За старою звичкою, газові трейдери не розраховувалися з Газпромом, котрий, врешті-решт, примушував робити це українську державу (Бальмаседа 1998, 270-71; фон Гіршгаузен та Вінсенц 2000).

1998-го року, після падіння Лазаренка, Кучма об’єднав державні нафтові та газові підприємства у нову українську державну компанію «Нафтогаз України», котра мала контролювати українську торгівлю газом. Очевидною метою було забезпечення фінансування його передвиборчої кампанії на президентських виборах 1999р. Перший голова компанії – Ігор Бакай, – лишався на цій посаді до 2000р. Припускається, що Кучма вирішив, що йому потрібен найнерозбірливіший у засобах газотрейдер, щоб прибрати до власних рук повний контроль над сектором після Лазаренка. За дивним співпадінням, саме за цей період відсутні офіційні дані про фінансові результати чи аудиторські звіти по «Нафтогазу України» («Глобальний Свідок» 2006, 29). Було очевидно, через цю компанія «витікали» сотні мільйонів доларів щороку. В самій Україні, низці обласних розподільчих компаній було надано регіональні монопольні права, що ще більше ускладнювало становище. Наприкінці 1998р. Бакай безсоромно скаже: «Усі багаті люди в Україні заробили свої статки на російському газові» (Тимошенко 1998).

Технік збагачення було багато і вони були різними. Найбільш явною, але найменш видатною було врізання у газогони й банальна крадіжка його в Україні по дорозі до Західної Європи. Іншою було не розраховуватися з Ітерою/Газпромом, але, з огляду на те, що Ітера успішно продовжувала торгувати, закрадається підозра, що з нею все ж розраховувалися. Тим не менш, Газпром/Росія вимагали, щоб українська держава гарантувала розрахунок за українських імпортерів-приватників. Третьою формою зняття ренти була оплата по бартеру та через взаємозаліки, котра відбувалася з 50%-вим дисконтом. На додачу, Росія сплачувала Україні за транзит газу її територією теж бартером, котрий губився у чиїхось приватних руках. Разом, декілька українських олігархів виймали, щонайменш, 1 млрд доларів чистого прибутку щороку на цих підозрілих газових оборудках, хоча з року в рік це могли бути різні люди.



[1] Хорошим повноцінним джерелом є Бальмаседа (1998), Ловеї (1998а) та Фон Гіршгаузен (1999).

[2] Виміряно за поточним обмінним курсом. Див. Управління Енергетичної інформації, «Енергоємність у світі», таблиця E.1g, доступно за адресою www.eia.doe.gov (перевірено 14 липня 2008р.). Якщо вимірювати за паритетом купівельної спроможності, Україна і Росія уп’ятеро менш енергоефективні, ніж Італія.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>