Підйом олігархів

Однією з найсуперечливіших є тема олігархів. У Росії, називати олігархами найбагатших магнатів почали десь у 1994р., коли почали з’являтися перші по-справжньому багаті люди, і це ж поняття незабаром прижилося й в Україні. Саме поняття «олігарх» відноситься ще до античних часів, і за класичним визначенням, олігархія означає «влада у руках небагатьох». Насправді, для України це визначення було доречнішим, ніж для Росії.

В Україні під олігархом розуміли дуже багатого бізнесмена з хорошими зв’язками у політиці, доларового мільярдера чи майже, котрий був основним власником конгломерату підприємств та мав близькі зв’язки з самим Президентом. Олігархів було небагато, і доречніше було б називати їх плутократами, оскільки їхньою головною метою було робити гроші, і політику вони розглядали лише як засіб для досягнення цієї мети.

Олігархи не є унікальним лише для Росії чи України явищем – радше, це поширена в усьому світі норма. Рендалл Морк, Деніел Вольфензон та Бернард Йьонг (2005, 693) дійшли такого висновку у своєму всесвітньому огляді свіжої літератури з питань власності: «Піраміди контролю у багатьох країнах фактично доручають управління корпораціями більших частин корпоративного сектору невеличкій купці еліти, поважним сім’ям, котрих цілком обґрунтовано можна назвати олігархами». Вийнятками є Сполучені Штати та Об’єднане Королівство[1].

В Україні можна розрізнити три хвилі олігархів або крупних бізнесменів. Перша група постала близько 1994р. У липні 1994р., після того, як Кучму було несподівано для багатьох обрано Президентом України, він зруйнував старі корупційні ланцюжки. Щонайменш, троє людей тоді вважалися олігархами: колишній прем’єр-міністр Звягільський – вугільний та сталевий трейдер; мас-медійний олігарх та металотрейдер Вадим Рабинович; а також газотрейдер Ігор Бакай. Усі вони працювали з Кравчуком і впали в немилість при Кучмі. На Звягільського та Рабиновича навіть завели анти-корупційні справи. Тим не менш, ці старі олігархи спромоглися вибудувати свій захист та налагодити зв’язки з новим президентом мірою того, як режим Кучми теж почала підёїдати корупція.

Другою хвилею олігархів, уже часів Кучми, були газові трейдери. Упродовж 1996-97рр., найбільшою газотрейдерською групою були «Єдині Енергетичні Системи України» Лазаренка й Тимошенко, котрі поділилися на дочірні підприємства для окремих галузей, ставши конгломератом[2]. На чолі іншої великої олігархічної групи стояв київський бізнесмен Григорій Суркіс та його партнер Віктор Медведчук. Вони створили великий конгломерат, що займався газовою торгівлею та володів значною нерухомістю в Києві. Наприкінці 1990-х вони також масштабно проникли на ринок електророзподільчих компаній. Суркісові належав знаменитий футбольний клуб «Динамо-Київ». Ігор Бакай, чіпкий газотрейдер, налагодив свої відносини з Кучмою й залишився олігархом, поперемінно головуючи то у державних, то у приватних компаніях. Олександр Волков був, головним чином, таким собі придворним та президентським радником. Він був ділком, не пов’язаним явно з жодною компанією, при цьому будучи важливим імпортером нафти (Ґонґадзе 2000).

Жодне з цих корпоративних починань не вижило. Усі вони були темними офшорними трейдерами, що уникали оподаткування і були майстрами неплатежів та бартерних розрахунків. ЄЕСУ було реальною компанією, однак Кучма її зруйнував упродовж 1997-98рр. шляхом керованого переслідування різними правоохоронними органами. Групу Суркіса та Медведчука було, вірогідно, поділено на різні підприємства, особи власників котрих лишаються невідомими й досі. Бакай та Волков ніколи не створювали серйозних корпоративних структур. Бакай утік до Росії після Помаранчевої Революції, а Волков відійшов на маргінес. Ці олігархи ранньої пори обіймали високі державні посади: Лазаренко – прем’єр-міністра, Медведчук – першого заступника спікера парламенту, Волков – радника Президента, а Бакай – голови державної нафтової й газової компанії («Нафтогаз України»), упродовж 2003-04 також відповідаючи за нерухомість при адміністрації Президента. Суркіс та Медведчук територіально базувалися у Києві та Закарпатті, Лазаренко – у Дніпропетровську, тоді як Бакай та Волков крутилися у президентських колах у Києві.

Третя хвиля олігархів з’явилася наприкінці 1990-х та стала помітною після 2000р. Ці також заробили початковий капітал на торгівлі сировинними товарами, однак потім усі стали металовиробниками і розбудували серйозні корпоративні структури. Вони заволоділи металургійними заводами України, котрі було приватизовано у 1990-х, частково через ваучерну приватизацію, а частково – через інсайдерську приватизацію. Олігархи реструктурували свої металургійні заводи, щоб збільшити випуск продукції, в результаті чого ті стали високоприбутковими. Незабаром, в Україні запанували чотири великих промислових групи, кожна з яких наймала близько 100 тисяч працівників та коштувала понад 10 мрлд доларів станом на весну 2008р. Усі вони територіально розміщувалися на Сході України – дві у Донецьку та дві у Дніпропетровську.

Індустріальний Союз Донбасу (ІСД), заснований 1995р., традиційно був провідною групою на Донбасі. До його складу входять металургійні заводи в Україні, Польщі та Угорщині. Його головними власниками є Віталій Гайдук, Сергій Тарута й Олег Мкртчян. Гайдук і Тарута є інженерами за освітою, колишніми керівниками держпідприємств у металургійній галузі, причому, керуючий партнер Тарута має за плечима досвід роботи у совєтському «Внєшторзі»[3].

Конкурентом ІСД у Донецьку є «Систем Кепітал Менеджмент» (СКМ), котра на даний момент є найбільшою українською компанією, налічуючи близько 160000 працівників. Утворена доволі пізно – 2000р., і практично повністю належить Рінату Ахметову (1966р. народження), котрий наприкінці 1990-х зненацька став найбагатшою в Україні людиною. Походить із бідної шахтарської родини на Донбасі. СКМ – холдинг, до складу якого входять металургійні заводи, рудники і шахти, а також заводи важкого машинобудування. Ахметов має титул короля Донецька, що має контроль над керівництвом області[4]. СКМ та ІСД раніше спільно володіли багатьма меткомбінатами, однак пізніше розділили володіння. Левова частка дісталася СКМ, тому ІСД вважає, що його витиснули.

«Інтерпайп» Віктора Пінчука (перейменований 2007р. у ІстВан) з Дніпропетровську є, напевно, другою за статками компанією в Україні, однак кількість її персоналу є меншою. Її було засновано 1990р., вона спеціалізується на металообробці – трубах, залізничних рейках, тощо. Пінчукові – металургові з докторським ступенем, – також належать три середнього розміру ТБ-канали (ICTV, Новий канал та СТБ); ще, до початку 2008р. йому належав УкрСоцБанк[5]. Пінчук оженився на єдиній дочці Кучми – Олені Франчук, – 2002 року. ІстВан та СКМ пишаються тим, що мають найбільш передові корпоративні структури, побудовані за західними зразками, а також тим, що у обох компаніях працює чимало іноземців.

Група «Приват» із Дніпропетровська є, мабуть, другою найбільшою після СКМ за статками та кількістю працівників. Її було засновано 1992р. і очолювано трьома партнерами-мільярдерами: Ігорем Коломойським, Геннадієм Боголюбовим та Олексієм Мартиновим. Коломойський, також інженер за освітою, є керуючим партнером. Група «Приват» контролює найбільший з українських банків («Приватбанк»), вертикально інтегровану нафтопереробну компанію («Сінтоза» та напів-державну «Укрнафту»), вертикально інтегровану рудовидобувну та металургійну компанію, великі електроенергетичні холдинги, а також багато інших компаній. Це – справжній конгломерат. Як і група Суркіса-Медведчука, група «Приват» не має чітких корпоративних структур, а більшість ниточок до власників губиться десь у офшорах. Група «Приват» та «Інтерпайп» є ще більш запеклими конкурентами, ніж ІСД та СКМ[6].

Великий бізнес України сконцентровано у трьох містах – Києві, Донецьку й Дніпропетровську, але великі групи підприємств також з’явилися і в інших регіонах, головним чином, на Сході, через наявну там успадковану промислову інфраструктуру. Станом на весну 2008р. в Україні всього налічувалося не менш, ніж 23 мільярдери, і сім найбільших олігархічних груп сконцентровано у металургії та видобувній промисловості[7]. Перехід великого бізнесу з торгівлі газом до виробництва сталі призвела до покращення практики їхнього бізнесу. Провідні корпорації вже не могли ховатися, як то було можливо для сировинних трейдерів. Їм довелося вивести з тіні власний бухоблік та легалізувати увесь бізнес.

Станом на 2000р. охарактеризувати типового олігарха було вже набагато легше. Більшість з них мали вік близько 40 років, більшість мали інженерну освіта та були родом з Києва, Донецька чи Дніпропетровська. Вони зайшли у бізнес 1988р., разом з появою совєтського закону про кооперативи, котрий дозволяв легальну підприємницьку діяльність та полегшував конвертацію «мертвих» безготівкових грошей на банківських рахунках у «живу» готівку. Майже усі олігархи власноруч керують величезними компаніями, у вельми централізованоиму стилі. Також, якщо олігархи 1990-х були, переважно, «придворними» та трейдерами-спекулянтам, нинішні олігархи є підприємцями-самородками, котрі заробили свої статки завдяки тому, що реанімували існуючі совєтські заводи-мастодонти.

Підйом українських олігархів мав чимало спільних рис із подібними процесами у інших країнах, як-от у Америці часів закінчення Громадянської Війни чи у Європі часів промислової революції[8]. Однією з причин створення та концентрації такого багатства була можливість швидко досягти значної економії на масштабах виробництва у певних галузях, головним чином, металургії.

Іншою спільною рисою між промисловою революцією та пост-комунізмом є різкі структурні зміни, котрі створили можливості значного накопичення багатств тими небагатьма, хто знав, як скористатися з конвульсій старої системи. Третьою економічною рисою була присутність ренти, котру дуже часто важко відмежувати від економії на масштабах виробництва, як нас, зокрема, навчили подробиці анти-трастової справи проти «Майкрософт».

По-четверте, грабіжницькі барони США нажилися з вільного розподілу державних активів, зокрема – земель навколо залізниць, а також дешевих державних кредитів, оскільки чимало залізничних компаній на ранніх стадіях збанкрутувало через недостатню для того, щоб досягти економії на масштабах, державну підтримку (Де Лонґ 2002). В Україні олігархи, що народжувалися, дешево купували металургійні заводи, котрі, на думку багатьох, були приречені на вимирання, як сталося раніше у Центральній Європі.

По-п’яте, олігархи були потрібні, оскільки бракувало сильних правничих інституцій. Навіть сьогодні, в Україні бракує потрібних законів у сфері захисту прав власності та корпоративного управління. Система судочинства функціює погано, арбітражних керуючих [уточнити - bailiffs] практично не існує. Подібні умови сприяють поганій керованості корпорацій, перешкоджаючи розвиткові фінансових ринків. Без сильного корпоративного законодавства та незалежної системи судочинства, партнерам дуже важко врегульовувати чи вирішувати конфлікти. Також, власники не мають змоги контролювати своїх агентів (виконавчих директорів), тому вони змушені керувати своїми компаніями власноруч. Таким чином, бізнесмени, що концентрують власність, як правило, є більш успішними, ніж їхні колеги, котрі змушені мати справу з чисельними міноритарними власниками акцій, що наглядно демонструється в Україні (Григоренко, Городниченко та Останін 2006). «Коли інституції слабкі, робити бізнес із кимось чужим небезпечно й ненадійно» (Морк, Вольфензон та Йьонг 2005, 672). Бізнесмени уникають укладати угоди, виконання котрих вони не мають змоги забезпечити через суди, цілком раціонально обираючи вертикальну інтеграцію, надаючи перевагу корпоративній ієрархії над горизонтальними ринками (Уільямсон 1975).

У економічному сенсі, олігархічні системи довели свою високу здатність адаптуватися. Українські олігархічні корпорації ІстВан та СКМ досягли неабияких успіхів у придбанні всіляких міжнародних послуг, зокрема, аудиту та управління, тоді як державні підприємства опиралися цьому. Вони купували й продавали компанії з великою швидкістю, спеціалізуючись на зміні їхніх корпоративних структур.

Схоже на те, що лише українські та російські олігархи здатні реструктуризувати совєтські промислові підприємства, що вимагає доволі специфічних навиків. Необхідною для цього є наявність тісних зв’язків як із центральною, так і регіональною владою. За відсутності дієвої правничої системи, власник/керівник повинен бути здатним захистити права власності та забезпечити виконання контрактових зобов’язань ефективними позазаконними засобами. Першим завданням на совєтському заводі є викорінення несунства (тобто, дрібних і не дуже крадіжок самими працівниками). Крім того, в Україні діє ціла купа актів щодо соціального захисту населення, однак лише декотрих із них прийнято дотримуватися, і бізнесмен повинен знати, яких саме. Совєтські підприємства мали хронічний надлишок персоналу, але лише бізнесмени-аборигени мали сміливість та уміння звільнити саме тих, кого треба. Совєтські фабрики, як правило, були захаращені надлишковим обладнанням, більшість з котрого варто було б віддати на металолом. Але якщо західні бізнесмени схилялися до того, щоб демонтувати усе начиння заводу, не лишивши практично нічого, окрім, хіба що, стін, місцеві бізнесмени, котрим бракувало капіталу, старалися використати увесь фізичний капітал та технології, котрі являли собою бодай якусь цінність, таким чином, зберігаючи більше з того, чого було на заводах цінного. Совєтський стиль управління вирізнявся своїми тонкощами, і на заводах, де працювали тисячі робітників, знання старих практик менеджменту було необхідним для успішного оновлення цих заводів та фабрик, тоді як фінансові та управлінські навики могли бути принесені і ззовні. Таким чином, місцеві бізнесмени, як правило, справлялися з усіма цими завданням на ранніх стадіях реструктуризації совєтської металургії краще, ніж зарубіжні інвестори. Пізніше, більш у пригоді ставали інші навики, такі як ноу-хау та утворення міжнародних мереж, до чого можна було підключити вже й зарубіжних інвесторів.

Єгор Григоренко, Юрій Городниченко та Дмитро Останін (2006) проаналізували майже 2000 українських компаній і з’ясували, що на початку олігархам діставалися фірми з низькою продуктивністю, великою вартістю фондів та обсягом продажу, але фірми, котрими заволодівали олігархи, врешті характеризувалися набагато вищим зростанням продуктивності, ніж решта. Цей висновок збігається з висновком раніше здійсненого емпіричного дослідження російських фінансово-промислових груп середини 1990-х, у результаті котрого з’ясувалося, що ефективність реальних інвестицій у таких ієрархічних групах була вищою, ніж у незалежних власників (Перотті та Ґельфер 2001).

Напрошується два основних висновки. Лише невеличкій кількості бізнесменів, змогли/здогадалися сконцентрувати власність та мали чудові знання діючих неформальних правил було під силу керувати великими совєтськими підприємствами на ранніх стадіях перехідного періоду. Реальною цьому альтернативою було лише залишати ці підприємства у державній власності й не реформувати їх, аж доки вони не загнуться геть, або ж продати їх іноземним інвесторам, котрі, зазвичай, мусили їх врешті-решт закривати, оскільки не мали гадки, як ними правильно керувати. Виникало також питання, чи дозволить держава з’явитися великим місцевим бізнесменам, чи ні – далеко не у кожній країні на це погодилися. У питаннях реструктуризації великих совєтських підприємств видобувної та металургійної промисловості олігархи були більш успішними.

По-друге, не олігархи були винними у тих обставинах, що склалися – вони просто відреагували на них у раціональний спосіб. Де б державне регулювання не створювало маржі між закріпленими державою та ринковими цінами, бізнесмени отримували вигоду за рахунок цієї різниці у цінах. Коли почалася приватизація, вони прибрали до рук колишню державну власність якнайдешевше. Під час масової приватизації, вони купували ваучери та акції. Враховуючи той факт, що чимало підприємств приватизовувалося несподівано і швидко, вони скуповували усе, що могли, аж доки масова приватизація не закінчилася, намагаючись підібрати під себе все більше активів, а не інвестуючи у те, що вже було придбано раніше. По закінченню масової приватизації декотрі олігархи спромоглися виробити бізнес-стратегію, причесати активи, спеціалізуватися у певних, не багатьох галузях, і вже після чого гарненько інвестували.

Наприкінці 1990-х, Кучма був тісно пов’язаний із олігархами, нацьковуючи кожне з трьох головних олігархічних угруповань одне на інше  – Медведчука-Суркіса, Волкова-Бакая та Пінчука, – однак, інші також приймали участь у грі. У Кучми з олігархами були симбіотичні відносини: олігархи потребували державної підтримки для свого бізнесу, тоді як Кучма потребував щедрого фінансування своєї політичної кампанії. Він урівноважував вплив олігархів за допомогою своєї умілої стратегії «розділяй і володарюй», пильнуючи, щоб жодна з сил не змогла консолідувати владу.

Олігархія призвела до «рівноваги часткової пореформованості», як це розгледіли Джоел Геллман (1998) та Розаріа Пульїзі (2003). За словами Геллмана, переможці отримали усе, і цими переможцями були олігархи. Вони підтримували й укріплювали свої ренти чи державні ресурси у обмін на політичну підтримку у вигляді фінансування виборчих кампаній, через власні ЗМІ та мобілізацію адмінресурсу на місцях.

Однак, більшість із тих, хто був великим та могутнім у 1999р., мали ось-ось втратити свої привілеї – швидше, ніж будь-хто міг собі уявити, оскільки конкуренція взяла верх, запропонувавши, таким чином, вихід для цього, на перший погляд, занепадаючого суспільства. Кучма уникав консолідації влади та розбудови сильної владної вертикалі, на відміну від президентів Владіміра Путіна та Нурсултана Назарбаєва, котрі це зробили у Росії та, відповідно, Казахстані.



[1] Щодо більш детальної розробки теми олігархів, див. Аслунд (2997а, розділ 10). Більше деталей щодо українських олігархів подано у Аслунд

[2] То була приватна українська компанія, котра не мала нічого спільного з однойменною російською компанією, котра була державною комунальною компанією

[3] Інтерв’ю з Сергієм Тарутою, грудень 2004р; Ціммер (2003); Євген Дубогриз, «У міру вихований», Контракти, 17 січня 2005р.

[4] Інтерв’ю з Рінатом Ахметовим, 8 грудня 2004р.; Ціммер (2003); Адріан Каратницьки, «Український магнат шукає примирення», Уолл Стріт Джорнал, 14 січня 2005р.; Євген Дубогриз, «У міру вихований», Контракти, 17 січня 2005р.

[5] Інтерв’ю з Віктором Пінчуком, березень 2003р.

[6] Інтерв’ю з Генадієм Боголюбовим, березень 2003. «Секрети групи «Приват» – місця старту кар’єри Тігіпка», Українська Правда, 3 серпня 2004р.; «Семенюк судиться за власність Пінчука, Ахметова, Привату і Руслана», Українська Правда, 9 лютого 2005р.

[7] Кореспондент, «Список 50 найбагатших українців», 14 липня 2008р. Сім найбільших олігархічних груп – Систем Кепітал Менеджмент, ІстВан, Група «Приват», Індустріальний Союз Донбасу, Ферекспо (Костянтин Жеваго), Запоріжсталь та ММК імені Ілліча (Володимир Бойко). Криворіжсталь було, врешті-решт, придбано АрчелорМітталь, але решта металургійних груп належить громадянам України.

[8] Послідуючий уривок базується на Аслунді (2007а, розділ 10).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>