Злочинність та силовики

На початку пост-комуністичного періоду, злочинність стрімко зросла, що є типовим явищем для лібералізації, що сталася після суворої диктатури, однак суспільство винайшло механізми захисту, котрі з часом змінювалися[1].

Під час такого періоду в Україні кількість убивств та замахів на убиство більш, ніж подвоїлася, з 2100 1985р., сягнувши піку в 4900 1996р. Показник убивств на душу населення лишався високим аж до 2000р., після чого суттєво знизився (графік 4.2). Цей показник в Україні трішки вищий за аналогічний у США, однак він був постійно нижчим половини від надзвичайно високого значення відповідного показника для Росії. Усередині самої України, показник значно вищий на урбанізованому Сході, ніж на більш сільському Заході країни.

Індивідуальна злочинність стала нестерпною. Кожний бізнесмен міг стати жертвою рекету, але, оскільки вимагачів було багато й вони конкурували один з одним за територію і вплив, бідолашні бізнесмени губилися, кому ж із них платити. Багато хто так і не зрозумів, як результат – їхні будинки було спалено, а декого й убито. Один мій друг якось відвідав святкування дня народження Ігора Бакая, котре було влаштовано на березі Дніпра 1995р. Він налічив на вечірці 72 тілоохоронця; дехто з гостей, щоб підвищити ґарантії власної безпеки, не розлучалися з власними «калашами» навіть під час катання на водних лижах. Зараз, коли це вже відійшло в минуле, воно звучить як екзотика, однак тоді це лякало. 1995 і 1996р., двох головних тіньових бізнесменів Донецька (Ахатя Брагіна, також відомого як Алік Грек, та Євгена Щербаня) було убито, вірогідно – конкурентами, хоча справу так і не було розслідувано. Брагіна було убито, попри те, що він перебував у оточенні 150 тілоохоронців на стадіоні «Шахтар» у Донецьку, а Щербаня – на донецькому летовищі. Доти, тілоохоронці ніколи не користувалися таким попитом та не були настільки чисельними у тих небагатьох на той час пристойних київських ресторанах.

Відповіддю на кримінальну анархію стала друга хвиля, що піднялася 1996р., коли криміналітет став раціоналізованим. За прем’єр-міністра Лазаренка (1996-97рр.) скидалося на те, що організована злочинність взяла владу. Організовані рекетири поділили території міст поміж собою, відтак бізнесмени вже знали точно, кому вони повинні заплатити. Відсотки, котрі брали за «дахування», впали, як і кількість убивств, пов’язаних із рекетом. Колись я обідав у гарному італійському ресторані «Ді Маріо», на вулиці Саксаганського у Києві. Щовечора там же зависала компанія чотирьох братів-чеченців, не випускаючи з рук своїх мобільників. Поміж ними сиділа, нудьгуючи, гарна білявка, палячи свої довгі, тонкі цигарки. Казали, що ці люди уособлювали одне з двох головних рекетирських угруповань, однак міліція їх не турбувала.

Графік 4.2 Кількість убивств та замахів на вбивство, на душу населення в Україні та Росії, 1990-2007рр.

на кожні 100000 населення

Джерело: Міністерство статистики України (1994, 477; 1996, 514; 1997, 488; 1998, 515; 2000, 499); Держкомстат України – база даних он-лайн, www.ukrstat.gov.ua (перевірено 18 липня 2007р.); Європейський Банк Реконструкції та Розвитку – база даних он-лайн, www.ebrd.com (перевірено 1 липня 2008р.); Федеральна державна статистична служба Російської Федерації, www.gks.ru (перевірено 22 липня 2008р.).

Станом на 2000р. олігархи перебрали функції організованої злочинності на себе. Заснувавши свої власні великі армії охоронців, вони себе звільнили. І хоча загроза кровопролиття все ще лишалася, розборки поміж бізнесменами суттєво скоротилися, як і кількість тілоохоронців, а з ними – й вартість «дахування».

Врешті-решт, силові структури відновили свою дієвість, однак, у такий спосіб, що стали самі собі законом. В Україні головними силовими структурами є величезне й багатопрофільне міністерство внутрішніх справ, дещо елітарна Служба Безпеки України (СБУ, колишнє КДБ), велика нова Державна податкова адміністрація та Генеральна прокуратура. Троє наближених до Кучми силовиків контролювало основні силові відомства. Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко командував 420-тисячною українською міліцією, Леонід Деркач – 28-ма тисячами офіцерів СБУ, а Микола Азаров керував Державною податковою адміністрацією, котра зі своїми 70 тисячами інспекторів була найбільш політизованою та небезпечною репресивною силою. Азаров також був одним із головних донецьких політиків, зазвичай – депутат Верховної Ради, один з лідерів Партії Регіонів, регіональної донбаської партії. Ці три відомства стали централізованими, комерційними організаціями, що конкурували поміж собою із завзятістю олігархічних груп. Правосуддя було останнім, що могло їх турбувати, але закон дозволяв їм носити зброю та заарештовувати людей.

Кучма обходився зі силовиками у схожий спосіб, що й з олігархами – нацьковував одних на інших, дбаючи про те, щоб кожне з відомств очолювали сильні й лояльні до нього люди. Армія з близько 200-ма тисячами людей в уніформі не відігравала жодної політичної ролі.



[1] Найкращий аналіз пост-совєтської злочинності та механізмів захисту від неї знаходимо у Волкова (2002), котрий, своєю чергою, проводить схожі паралелі зі Сіцілією Дієґо Ґамбетти (1993). Мною це було пропрацьовано у Аслунд (1997а, розділ 9).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>