Переобрання Кучми, жовтень-листопад 1999р.

Парламентські вибори вважалися лише розігрівом перед справжніми, вирішальними виборами – президентськими, що мали відбутися у жовтні-листопаді 1999р.Невдовзі після того, як Боріс Єльцин виграв через другий тур у лідера російських комуністів Ґєннадія Зюґанова у липні 1996р., Кучма та його радники вирішили зробити те ж саме[1]. Ендрю Уілсон (2002, 204) так бачив це: «Стратеги Кучми розпланували український варіант Росії-96, і, за великим рахунком, досягли успіху, причому, за підсумком, занадто легкого».

Сценарій був очевидним: Кучма залишається на другий термін, оскільки уособлює менше зло, при цьому не пропонуючи жодної нової програми; протиставлятиметься йому реальна загроза комунізму, що, відповідно, потребувало, аби лідер комуністів Петро Симоненко пройшов у другий тур. Величезне фінансування з боку олігархів повинне було уможливити проведення масованої кампанії у ЗМІ та широке використання «політтехнологій» та «адмінресурсу».

Не противагу Єльцину, Кучма мав добре здоров’я та був доволі популярним, чому завдячував своєю цілковитою успішністю. Як правило, він був найпопулярнішим політиком країни, хоча у спину йому, за результатами проведеного наприкінці 1998р. опитування, дихали Мороз і Симоненко. Його першочерговим завданням було нейтралізувати будь-яку загрозу з боку демократичної правиці. «Рух» на той час був надзвичайно розколотим і визнав Кучму кандидатом.

Віктор Ющенко, популярний голова НБУ, теж було грався з ідеєю виставити власну кандидатуру на президентство, від чого, однак, відмовився у квітні 1998р. після того, як потенційного спонсора його кампанії та попередника на посаді голови НБУ, багатого комерційного банкіра Вадима Гетьмана, було вбито на замовлення у Києві. Це убивство так і не було розкрито, однак, навіть без цього Ющенко навряд чи мав шанси виграти 1999р. Старий лідер «Руху» Вячеслав Чорновіл загинув того ж року у загадковому ДТП, в організації якого було часто звинувачувано адміністрацію Кучми. Ці підозрілі убивства стали ознакою деградації політичних свобод та залякали опозицію.

З лівого боку було три потенційних кандидати. Лідер соціалістів Олександр Мороз потенційно був найпопулярнішим, тоді як у лідера комуністів Петра Симоненка була найбільша підтримка за даними опитування думки. Наталя Вітренко зі своєю Прогресивною соціалістичною партією була диким, крайнім ліваком.

Тактичною метою штабу Кучми було домогтися того, щоб Симоненко набрав більше, ніж Мороз, голосів у першому турі, призначеному на 31 жовтня 1999р. Цей перший крок мав, таким чином, блокувати повторне переобрання Мороза спікером парламенту. Їхні рішучі дії фактично паралізували роботу парламенту упродовж чотирьох місяців після березневих виборів 1998р., однак, врешті спікером було обрано Олександра Ткаченка – лідера Селянської партії, лівака зі схожими до Мороза поглядами, однак з меншою, ніж у того, популярністю.

Провідні українські олігархи зібрали величезні суми на передвиборчу кампанію Кучми. Головним касиром був Олександр Волков. Ходили чутки, що він оперував сумою у 1.5 млрд доларів (Уілсон 2002, 202). Скидається на перебільшення, однак суми, що йшли на фінансування передвиборчої кампанії, таки певно обчислювалися сотнями мільйонів доларів. Крупний, дружній до Кучми, бізнесмен уже контролював усі основні телевізійні канали. Також було винайнято цілу армію російських «політтехнологів», котрі себе успішно зарекомендували під час російських президентських виборів 1996р. Один з них якось радо поділився зі мною спостереженням, що він ще ніколи не бачив, щоб стільки грошей витрачалося на вибори.

Під час президентської кампанії контрольоване режимом телебачення подавало ще більш збочену картину, ніж під час виборів 1998р. до парламенту. Цілком природньо, Кучму подавали у найбільш позитивному світлі, однак Вітренко та Симоненка також не обділяли увагою, тоді як Мороза усіляко поливали брудом.

У жовтні 1999р. під час мітингу на підтримку Вітренко, що проходив у Дніпропетровську, стався невеличкий вибух, причому постраждалих не було. Державні ЗМІ у один голос звинувачували місцевого голову виборчого штабу від Мороза, тоді як підозрювані у скоєнні вибуху, що пізніше об’явилися у Росії, звинувачували саму Вітренко. Таким чином, цей інцидент завдав шкоди обом – і Вітренко, і Морозу[2].

Таблиця 4.2 Результати президентських виборів, 1999р.

Кандидат

Перший тур,

31 жовтня 1999р.

Другий тур,

14 листопада 1999р.

Леонід Кучма

36,5

56,3

Петро Симоненко

22,2

37,8

Олександр Мороз

11,3

Наталія Вітренко

11,0

Євген Марчук

8,1

Юрій Костенко

2,2

Геннадій Удовенко

1,2

Інші, проти всіх чи зіпсовані

7.5

6.0

Усього

100

100

Явка виборців (%)

70,2

Джерело: Центральна виборча комісія України, www.cvk.gov.ua (перевірено 17 липня 2008р.).

 

Самі вибори були відносно вільними, і пройшли як по маслу, себто, цілком за складеним оточенням Кучми планом. У першому турі Кучма отримав 36.5% проти Симоненкових 22.2%, по 11% набрали Мороз і Вітренко (таблиця 4.2). Колишній прем’єр-міністр Євген Марчук, котрий вважався ліво-центристською альтернативою Морозу, набрав 8% і йому тут же запропонували посаду секретаря РНБО, що було прямою аналогією призначення Єльциним на схожу посаду генерала Алєксандра Лєбєдя після російських виборів 1996р.

У другому турі, що відбувся 14 листопада, комуністична загроза була настільки явною, що явка виборців зросла до 75%. Населення України мобілізувалося навколо Кучми, котрий набрав 56% голосів, проти Симоненкових 38%, що було значно меншим за ті 45%, котрі ліві разом назбирали у першому турі. Цього разу, Кучма переміг, головним чином, на Заході країни, однак, розбіжності поміж регіонами не були такими разючими, як 1994р., відтак, питання розколу країни зовсім не виникало. Кучма та його прибічники легко досягли того, чого вони хотіли, з порівняно обмеженими порушеннями демократичного процесу, котрі фактично перетворювали Україну на пів-демократію.



[1] Головним джерелом для цієї секції є Уілсон (2002, 200-206).

[2] Один російський політтехнолог сказав мені, що упізнав людей, котрі здійснювали замах на Вітренко – то були колишні офіцери Федеральної Служби Безпеки (ФСБ) Росії, що працювали на Боріса Бєрєзовскоґо – останній теж зробив власну ставку на Кучму, однак волів працювати незалежно.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>