Пастка недореформованості

Станом на кінець 1999р. вимальовувалася доволі чітка, але не дуже весела для України картина. На той момент, найбільшими досягненнями Кучми було збереження територіальної цілісності та зовнішня політика. Ті загрози, що існували 1994р. щодо кримського сепаратизму та розколу України між Заходом та Сходом здавалися вже спогадами сивої давнини. Україна була цілою і вільною. 1997р. Кучма врегулював решту відкритих питань з Росією, внаслідок чого Україна почувалася у більшій безпеці, ніж будь-коли.

Внутрішнє ж становище, на відміну від зовнішньополітичного, викликало все більшу занепокоєність. Скидалося на те, що Україна не здатна була вирішити власні економічні та політичні проблеми. Економічно, Україна опинилася у пастці недореформованості, котра мала політичні причини (Аслунд, Бун та Джонсон 2001). Україна була не єдиною – такою ж була проблема Росії, Молдови, Болгарії та Румунії. Усі ці пост-комуністичні країни починали з повільних та половинчастих реформ через брак політичної підтримки для радикальної та повноцінної ринкової реформи, котра так гарно себе зарекомендувала у Центральній Європі та країнах Балтії (Аслунд 2007а).

Крупні бізнесмени поринули у рентоздирництво, і ті величезні можливості економії на масштабах, котрі відкривало зняття ренти, посилили їхнє багатство та політичну владу (Мерфі, Шляйфер і Вішни 1993). Не реформована, але надмірно зарегульована держава накладала й стягувала конфіскаційні за розмірами й характером податки з простих підприємців, заганяючи їх дедалі глибше у тінь. Поєднання розквіту паразитичної рентоздирницької економіки та пригнічення продуктивного сектору економіки спричинила довготривале падіння виробництва та рівня життя.

У пастки економічної недореформованості був і політичний бік. Внаслідок жалюгідності економічних показників пост-комуністичного періоду, комуністична партія лишалася все ще популярної та ортодоксальною. Її електорат вважали капіталізм грабіжницьким за характером – саме так, як його й жваво змальовував Карл Маркс, ще більше стверджуючи соціалістичність їхнього способу мислення. Комуністи вимагали високих податків та державних видатків, державної власності, збільшення держрегулювання та протекціонізму.

Крупні бізнесмени формували політичний центр. Парадоксально, але, що вони, що комуністи обстоювали вельми схожу політику: олігархам були вигідні високі ставки податків (оскільки вони, внаслідок свого привілейованого становища, мали можливість сплачувати менше податків, ніж їхні дрібніші конкуренти), великі державні дотації (їм же) та максимально можлива зарегульованість (котра не давала змоги піднятися їхнім потенційним конкурентам). Олігархи були проти верховенства права чисто з меркантильних інтересів, тоді як комуністи стояли на схожих позиціях з ідеологійних міркувань. Єдиним значним питанням, у якому вони розходилися, було ставлення до приватної власності, за дотримання котрого були олігархи (хоча б у застосуванні до належної їм власності), на відміну від комуністів.

Ті нечисленні прихильники вільного ринку, що були в Україні, наразилися на нерозв’язну дилему: вони не могли виграти самотужки, доки б не з’явилася та сама реальна ринкова економіка, за перехід до якої вони й боролися, а об’єднатися з комуністами вони не могли, оскільки ті були проти усього, що вони обстоювали. Таким чином, класичні ліберали, такі як Ющенко, Єхануров та Пинзеник, були змушені йти на компроміс із олігархічним центром, або ж приречені перебувати у політичній пустелі, як Лановий. І жоден виборчий механізм не був у змозі спонукати до реформ, котрі були необхідні, щоб вирватися з цієї пастки недореформованості.

Пол Д’Аньєрі (2006) виявив схожі проблеми у дизайні української конституції. Постійною проблемою України був факт, що парламент становив собою болото з депутатів, що перекидалися то до однієї, то до іншої фракції, внаслідок чого практично неможливо було сформувати парламентську більшість. По-перше, «чим сильнішою є виконавча гілка влади, тим менше мотивації для парламентарів до пошуку компромісу заради формування коаліційної більшості». Аналогічно, «що менше влади та привілеїв супроводжує формування парламентської коаліційної більшості, тим менше причин платити за це відповідну ціну… Врешті-решт, саме існування сильного інституту президентства знижує шанси підтримки парламентської більшості». І Кучма тут не допомагав: «Кілька спроб сформувати право-центристську більшість захлинулися через той тиск, котрий Кучма чинив на окремих членів парламенту, у той час як той самий Кучма заявляв, що відсутність такої більшості доводить необхідність сильнішої виконавчої гілки влади» (Д’Аньєрі 2006, 55).

По-друге, слабкість політичних партій ускладнювала можливе формування коаліції, однак цю слабкість спричинювали відповідні положення виборчого та конституційного законодавства. Аж до 1998р. політичні партії було дискриміновано у виборчому процесі. Парламентські правила також все ще дискримінували великі партії: «… оскільки кожній партії чи «фракції» належало певне бюджетне фінансування, забезпечення персоналом та членство у президії, ті партії, котрі технічно ділилися надвоє мали більше цих пільг у якості двох маленьких, але окремих партій, ніж одна велика. Будь-який аналіз, проведений чисто з позицій раціонального вибору, прогнозував, що партії будуть ділитися до найменш можливих розмірів, щоб максимізувати кількість належних їм керівних посад та отримуване державне фінансування. У такий спосіб колись могутній «Рух» свого часу розколовся на три фракції»[1]. Слабкість політичних партій спричинилася до зачарованого кола: «Оскільки багато партій є новими, відтак, відчувають брак коштів, організації чи репутації, вони мало що можуть дати окремим політикам. Відповідно, видатні політики мало що втрачали, покидаючи свою партію» (Д’Аньєрі 2006, 59).

Політичні та економічні недоліки напів-реформованих пост-комуністичних країн, типовими представниками яких є Росія й Україна, були взаємопов’язаними. Оскільки більшість цих країн ніколи не були ані повністю ринковими економіками, ані повними демократіями, вони й не змогли побачити і оцінити усі чесноти цих систем. Населення цих країн могло з цього робити два альтернативних висновки: звинувачувати в усьому або нову систему, або ж брак реформ. Ключовим завданням було віднайти важіль, котрий зміг би витягти суспільство з цієї пастки політичної та економічної недореформованості.

Однією з альтернатив було подальше посилення президентської влади, рухаючись, таким чином, до повного авторитаризму: «По-перше, маючи неефективний парламент, чимало людей вбачали розширення президентських повноважень як єдину альтернативу глухому кутові. По-друге, навіть якщо багато кому в парламенті не подобалося, як поводиться Кучма, парламент був не здатним нічого йому протиставити, обмеживши його владу» (Д’Аньєрі 2006, 58). Д’Аньєрі (2006, 53) доводить цю тезу до логічного екстремума: «Простіше кажучи, і ліві, і праві … вбачали меншу загрозу від авторитаризму Кучми, ніж від успіху своїх опонентів». Росія схилилася саме у цей бік за Президента Владіміра Путіна, однак, Росія на той час уже повернулася до здорової фіскальної політики та високих темпів зростання, до чого її підштовхнула фінансова криза серпня 1998р., що й уможливила доти політично неможливе (Аслунд 2007б). Аналогічно, фінансова криза 1997р. висмикнула Болгарію та Румунію з їхніх пасток недореформованості (Аслунд 2007а).

Іншою альтернативою можливого виходу з пастки недореформованості було зростання економічної та політичної конкуренції поміж еліти: «З економічної точки зору, ренти мали скоротитися внаслідок конкуренції та входження нових гравців, тоді як політична влада також мала розсіятися внаслідок конкуренції поміж еліт. Політичною ціллю повинно було стати стимулювання такої конкуренції» (Аслунд, Бун та Джонсон 2001, 89). Фактично, Україна обрала саме останній шлях.



[1] Геррон (2002) обстоює ту ж точку зору.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>