Реформи Віктора Ющенка, 2000 рік

Станом на кінець 1999р. Україна справляла гнітюче враження[1] – то була єдина пост-комуністична країна, котра так і не мала зростання економіки упродовж бодай одного року за все десятиліття. За офіційно зареєстрованого сумарного падіння ВВП в 61%, починаючи з 1989 по 1999 рік, вона пережила найбільше падіння виробництва, ніж будь-яка інша пост-комуністична країна, не уражена війною. Росія, і та зазнала дещо помірнішого падіння у 41% за той же період, тоді як Польща – амбітний реформувальник, – мала зростання у 22% (графік 5.1).

Звісна річ, таке величезне скочування не слід приймати за чисту монету – враховуючи суттєве зростання тіньової економіки, реальне падіння було дещо вполовину меншим від офіційного (Джонсон, Кауфман та Шляйфер 1997). Бідніші прошарки населення якось перебивалися за рахунок натурального господарства на своїх маленьких присадибних ділянках, оскільки ані пенсії, ані зарплати не виплачувалися повністю або вчасно.

Назва роботи Олега Гаврилишина, де він аналізував українську економіку того часу, говорила сама за себе – «Політекономія запізнілих реформ» (2000р.), та «Що змушує Україну не зростати?» (2003р.). Шокуюче, але станом на 2000р. український ВВП на душу населення у поточному валютному еквіваленті складав лише третину від аналогічного показника для Росії, хоча у 1990-х він дещо перевищував російський, але то було у часи проведення тамтешніх поміркованих реформ і до нафтового буму. Ще гіршим цей показник виглядав на фоні реформованої Польщі – одна сьома відповідного показника у порівнюваному грошовому еквіваленті; це при тому, що перед колапсом комуністичної системи, за рейтингом Світового банку Україна була багатшою, ніж Польща.[2] Природньо, цей показник також відображав дещо стримуваний український валютообмінний курс, але він не враховував того, що не лише стандарти життя упали, а що й суспільство платило колосальну соціальну ціну через запізнення реформ.


Графік 5.1 Кумулятивна зміна ВВП, 1989-99рр.

% ВВП 1989р.

Джерело: UNECE (2004, 80).

Це падіння та економічні негаразди неозброєним оком було видно на вулицях. До 2000р., навряд чи було розпочато бодай одне нове будівництво у містах. Руїни та недобудови ще совєцьких часів псували вигляд у центрах багатьох міст. У той же час, на околицях було збудовано чимало нових будинків новонародженої буржуазії, а також весь час зводилися церкви. Першим однозначно позитивним моментом були крамниці та ресторани,  а також заповнення вулиць імпортованими машинами, більшість яких, однак, було куплено вже уживаними. Щодо промисловості, то вона, у кращому випадку, стагнувала.

Ринкові реформи були запізнілими та «недопеченими», як показує композитний індекс Європейського Банку Реконструкції та Розвитку, де порівнюються Польща, Росія та Україна (графік 5.2). Україна ще не зовсім задовольняла критеріям повноцінної ринкової економіки, однак стара командна економіка вже була мертвою. Її т.зв. «червона відзнака» породжувала все більшу корупцію. Інфляція була високою, але контрольованою – близько 20 відсотків на рік 1998 та 1999рр. (графік 3.2). Дефіцит бюджету був невеличким – на рівні 2.5 % ВВП 1998 та 1999рр., однак більшим, ніж його фінансування, та непланованим (графік 3.1). Неплатежі були суттєвими, а бартер сильно зріс до 1998р., і, хоча зовнішній борг не був завеликим, більшу частину його складали затримки по розрахунках за природний газ, імпортований з Росії та Туркменістану.

Після російського фінансового краху серпня 1998р., інвестори та міжнародні фінансові установи з підозрою поглядали на Україну, лишаючи країну на межі дефолту: її золотовалютних резервів не вистачало навіть на місяць імпорту, а експорт був слабеньким. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) розробляв численні програми стабілізації для України, однак уряд неодмінно порушував їх умови, внаслідок чого МВФ змушений був час від часу блокувати надання коштів. Соціальна ситуація була гнітючою – нерівномірність розподілу доходів сягала латиноамериканського рівня (Міланович 1998).

Україна перетворилася на олігархічну економіку, де кілька магнатів панувало у господарстві та політиці, завдяки зв’язкам вибиваючи для свого бізнесу податкові пільги, дотації та регуляторні привілеї. Ренто-збиральний «залізний трикутник» уряду, олігархів та парламенту контролював країну. Вся ця братія виступала «за» та обстоювала масштабне державне регулювання і втручання держави в економіку з метою максимально збільшити обсяги тієї ренти, котру вони збирають, тоді як бідуюче населення їх цікавило мало. Ця модель власноруч утримуваного збирання ренти була близькою до урівноваженої, а тому стійкою.[3] Громадянське суспільство було настільки кволим, що українці майже не протестували на захист власних інтересів (О’Лахлін та Бел 1999).

Справляючи враження предковічно-рентозбирального суспільства, Україна заклякла у серйозній пастці недо-реформ. Видатний український учений-економіст Олександр Пасхавер зазначав у 1999р., що українська система «бюрократичного капіталізму»  полягала у тому, що лише той приватний капітал, що злився з державною бюрократією, міг існувати. Леоніда Кучму було щойно переобрано президентом, однак ситуація була настільки поганою, що шанси комуністів на реванш були цілком вірогідними. Демократичні стандарти було низькими, а країну, в кращому випадку, можна було б вважати напів-демократичною.

Україна потребувала радикальних змін. Небезпека дефолту переконувала олігархів у тому, що їм потрібен реформаторський уряд, і вони сформували право-центристську більшість, щоб затвердити Віктора Ющенка – провідного реформатора тих часів, прем’єр-міністром. Він узявся скористатися цією нагодою, не маючи зайвих ілюзій, і започаткував 100 днів інтенсивних реформ, включно з реформою самого уряду, держфінансів, торгівлі енергоресурсами, приватизацією сільськогосподарських земель, приватизацією великих промпідприємств та дерегуляцією діяльності малого бізнесу. У результаті, Україна підскочила до 6%-го зростання економіки вже 2000р., головним чином – за рахунок промислового виробництва, сільського господарства та експорту, при чому це широкомасштабне зростання економіки протривало аж до початку фінансової кризи 2008-го року.

 

Графік 5.2 Індекс перехідних економік ЄБРР, 1994-2007рр.

індекс (0=низький рівень розвитку, 1=високий)

ЄБРР = Європейський Банк Реконструкції та Розвитку

Примітка: формула індексу складається на 0.3 з індексу ЄБРР цінової лібералізації та конкурентної політики, ще на 0.3 – з індексу ЄБРР лібералізації торгівлі та валютної лібералізації, та на 0.4 з індексу ЄБРР великої, малої приватизації та банківської реформи. Таким чином, на 73% індекс представляє ступінь лібералізації, решта ж відображає ступінь приватизації.

Джерела: Де Мело, Дінайзер та Ґельб (1997); Гаврилишин і Вольф (2001); власний розрахунок автора за «Звітом ЄБРР про перехідні економіки» за 1998, 1999, 2006 та 2007рр.

 

Однак, у жовтні 2000р. сталося убивство журналіста Георгія Ґонґадзе, котре перетворилося на гучний політичний скандал, що суттєво похитнув становище Кучми. У квітні 2000р. Ющенка було усунуто з посади, але Україну вже було пореформовано, а її ренто-збиральне суспільство перетворилося на продуктивну ринкову економіку.



[1] Цей розділ написано на основі Аслунда (2000). Додатковим джерелом є «Дойче Банк» (2001).

[2] Міжнародний Валютний Фонд, Світовий економічний огляд, жовтень 2008р. (перевірено 18 листопада 2008р.)

[3] У Мерфі, Шляйфера та Вішни (1993) показано, як працює подібна модель.

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>