Над прірвою дефолту

Після запровадження гривні у вересні 1996р., українська економічна драма стала дещо спокійнішою[1]. І, хоча спад економіки продовжився, він був уже помірним, і з кожним роком здавалося, що зростання ось-ось не за горами.

МВФ тісно співпрацював з українською владою і, оскільки золотовалютні резерви України були мізерними, кожен транш МВФ був питанням виживання державних фінансів. Україна також позичала на міжнародному фінансовому ринку через емісію євро-облігацій, та через ОВДП – на внутрішньому ринку, але останні, внаслідок убогих платіжних стандартів, мали божевільні ставки, що коливалися навколо 70% річних, що виливалося українській держскарбниці у копієчку (Пинзеник 2000, 90).

Наприкінці 1997р. азійська фінансова криза струсонула світ, поширюючись, мов фінансова зараза, що відбила у іноземних інвесторів бажання брати на себе ризики. Станом на жовтень 1997р. її наслідки докотилися й до України – міжнародні портфельні інвестори відмовлялися купувати українські євро-облігації, внаслідок чого ставки за ними швидко зросли, а з цим – і витрати на обслуговування українського зовнішнього боргу. Національний банк України (НБУ) утримував валютний коридор на рівні від 1.8 до 2.25 гривень за один долар США, однак золотовалютні резерви швидко «схудли» з $2.3 млрд у січні 1998р. до менш, ніж 900 млн у вересні 1998р., що не покривало й місяця імпорту (графік 5.3).

Як з’ясувалося на початку 2000р., ситуація з резервами в Україні була ще гіршою. З кінця 1996р. і по 1998р., НБУ провів низку недозволених транзакцій зі своїми закордонними резервами, зокрема, резерви було покладено до зарубіжного комерційного банку, який одночасно володів українськими держоблігаціями та казначейськими борговими паперами, тоді як золотовалютні резерви мали б складатися з високоліквідних коштів у вільноконвертованій валюті. Як наслідок, реальний розмір українських резервів було перебільшено, загальний обсяг надмірної оцінки – від 400 млн до 700 млн доларів США у проміжку з вересня до грудень 1997р., що ввело в оману МВФ, котрий, нічого не підозрюючи, надав Україні три транша, котрі давати не можна було. Однак, серйозне розслідування, проведене аудиторами PricewaterhouseCoopers зі ініціативою МВФ, не виявило жодних випадків нецільового використання коштів і, за вийнятком однієї сумнівної до поврнення позики на суму 15 млн. доларів США, всі гроші вдалося повернути (МВФ 2000а, 2000б).

Стабільний курс обміну гривні став предметом національних гордощів і, оскільки більшу частину державного боргу України було виражено у твердій валюті, внутрішні витрати на його обслуговування зросли б з девальвацією гривні. Лівацький парламент ще більше ускладнював ситуацію, відмовляючись прийняти необхідний пакет законів, котрий уряд погодив з МВФ, що стало причиною замороження фінансування з боку МВФ у першій половині 1998р.


Графік 5.3 Державний борг та золотовалютні резерви України за період 1994-2007р.

державний борг (у % до ВВП)

золотовалютні резерви (млрд доларів США)

Джерела: база даних Європейського Банку Реконструкції та Розвиту он-лайн, www.ebrd.com (перевірено 1 липня 2008р.); Світовий банк, он-лайнова база даних Світові індикатори розвитку, www.worldbank.org (перевірено 16 серпня 2007р.).

 

17 серпня 1998р. вибухнула російська фінансова криза. Росія провела різку девальвацію, за її облігаціями внутрішньої позики на загальну суму 70 млрд доларів було оголошено дефолт, що заморозило банківську систему на три місяці. Почалася міжнародна фінансова паніка, від чого постраждав весь фінансовий світ новопосталих ринкових країн (як прийнято називати пост-комуністичні країни). НБУ розумно послідував російському прикладові та 5 вересня девальвував гривню на 60%. Подальша девальвація продовжувалася вже порціями, доки гривня не сягнула свого історичного мінімуму 5.54 грн/дол у січні 2000р. Уряд запустив свою анти-кризову програму 10 вересня 1998р. Головним її заходом була примусова конвертація 99 відсотків боргових паперів держскарбниці, утримувачами котрих були нерезиденти, у євро-облігації, термін сплати за котрими наступав у 2000р. Метою було полегшити для держбюджету тягар від гривневих облігацій з надвисокою дохідною ставкою.

На той момент, Україні вдалося уникнути зовнішнього дефолту, однак загроза його все ще залишалася, а також фінансові негаразди гнітили населення. З серпня по жовтень 1998р., населення зняло з банківських депозитів 18% від загального їх обсягу. Частка українського зовнішнього боргу як відсоток ВВП неухильно зростала через постійне знецінення гривні, хоча вона, ця частка, ніколи не була зависокою. У лютому 1999р. золотовалютні резерви упали нижче суми в 500 млн доларів (еквівалент 14 днів імпорту).

Валерій Пустовойтенко був настільки слабким прем’єр-міністром, що Кучма мусив виконувати всю важку роботу власноруч, однак проголошувані ним гасла економічної політики ставали все більш протирічними. У травні 1998р. він представив Стратегію розвитку економіки на 1999-2005рр., обстоюючи посилення держрегулювання та фінансової підтримки промисловості, однак, в той же час, менший дефіцит бюджету. На початку серпня Кучма завбачливо скоротив бюджетні видатки своїм декретом. Але у листопаді 1998, коли було конче необхідно залучити зовнішню фінансову допомогу, він раптом відхиляє цю пораду МВФ, закликаючи натомість до жорсткішого валютного контролю, грошової емісії та скасування (і так вельми обмеженої) незалежності НБУ. Не дивно, що МВФ, Світовий Банк та Євроспільнота заморозили заплановане надання позик Україні. Кучма засвоїв цей урок і надалі вже уникав критики МВФ.

Улітку 1999р. Кучма розкритикував лівацький парламент за те, що й досі не було ухвалено тих близько 700 законопроектів з економічних та соціальних питань, котрі він подав на розгляд Верховної Ради. Натомість, Кучма видав 39 декретів, котрі покривали більшість важливих економічних питань, однак парламент наклав вето практично на усі. Законотворча діяльність опинилася у глухому куті.

Скидалося на те, що Кучма програв, однак він не здавався. За Конституцією 1996р., прем’єр-міністр Пустовойтенко з усим кабінетом міністрів мав подати у відставку у день інавгурації Президента, себто 30 листопада 1999р. Кучма знову подав Пустовойтена на прем’єра, однак у парламенті не вдалося зібрати під це необхідну більшість у 226 голосів.

У той же час, фінансова ситуація в Україні була нестерпною: у 2000р. надходив термін погашення зовнішніх боргів на загальну суму 3 млрд доларів, і жодного фінансування не було видно. Вірогідність зовнішнього дефолту проступала все чіткіше й осяжніше. З іншого боку, російський фінансовий обвал 1998р. був серйозним попередженням і для українських олігархів – вони бачили, як їхні російські колеги постраждали від фінансового хаосу та усвідомлювали, що мають затягти паски для власного ж порятунку. Незважаючи на те, що українська криза неплатежів надійшла дещо з запізненням, вона спрацювала як зовнішній шок. Українські олігархи зібралися й домовилися діяти.

 


[1] Головним джерелом для цього під-розділу виступив Кравчук (2002, 73-83, 219-21).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>