Приватизація великої промисловості

Приватизація великих підприємств отримала новий поштовх. Перехід олігархів з чистих трейдерів у промисловці розпочався, і протягом 1998-2000рр. явно проглядалися дві хвилі великої приватизації.

1998-го й 1999-го років численні крупні підприємства було приватизовано кількома головними олігархами, зокрема, Суркісом, котрий отримав у власність аж дев’ять обленерго. Більшу частину численних крупних металургійних заводів також було тихенько приватизовано у той же час. Ідея цих придбань була аналогічною угодам «кредит-під-акції», котрі були масовими у Росії 1995р. (Аслунд 2007б, 161-64). Вигодонабувачами у цьому процесі були українські олігархи. Зазвичай, вони вже й так забезпечили собі власність над цими підприємствами шляхом «купівлі» їх чинних керівників. Апарат Кучми зажадав, щоб олігархи скинулися на його переобрання у жовтні 1999р. Однак, не зважаючи на те, що це була таємна приватизація «для своїх», вона все ж посприяла вдосконаленню організації процесів на тих підприємствах, крупного бізнесу та економіки в цілому.

Інша хвиля великої приватизації відбулася 2000-го року, коли кілька крупних підприємств було приватизовано через тендери, головним чином, крупним приватним російським компаніям, котрі мали більше конкурентних переваг, ніж українські олігархи, оскільки мали більше грошей. Чотири головних НПЗ було продано чотирьом різним російським компаніям (ТНК, Лукойл, Татнєфть та Альянс), нафтохімічний завод – Лукойлу, великий глиноземний завод у Миколаєві – РУСАЛу, а також ще один алюмінієвий завод – СУАЛу. Україна мала великі, однак застарілі нафтопереробні потужності. Упродовж 1990-х виробництво на цих  НПЗ було на мінімальному рівні, приватизація ж знову завантажила їх роботою, забезпечуючи зростаня ВВП країни, а також давши Україні можливість самозабезпечувати себе нафтопродуктами, таким чином ще й заощаджучи валюту на їхньому імпорті.[1]

Пізніше, інші російські компанії розпочали експансію в Україну шляхом придбання приватних компаній. Так, московський оператор мобільного зв’язку МТС придбав ведучого українського оператора UMC, тоді як Альфа Ґруп придбала значну частку у його конкуренті «Київстар». З-поміж крупних «російських» інвесторів також були Міхаіл Фрідман та Віктор Вєксєльбєрґ – обоє, до речі, родом зі Львовської області.

Єхануров також підготував до продажу шість обленерго шляхом відкритих міжнародних торгів, котрі було проведено 2001-го року. То був перший по-справжньому прозорий та чесний міжнародний тендер крупних українських підприємств. Дві з тих компаній придбала американська AES, тоді як решту чотири було придбано словацькою державною комунальною компанією, котра, як виявилося, діяла у якості посередника на користь Алєксандра Бабакова, російського бізнесмена, наближеною особи президента Володимира Путіна та бізнес-партнера Суркіса та Медведчука.

Станом на 2000р., за оцінками ЄБРР (2000) приватний сектор економіки виробляв 60% українського ВВП (графік 3.3). Доти, ефект від приватизації не був таким значним (Естрін та Роузвір 1999). Однак, потихеньку назбиралася критична маса, котра й спричинила зміну в способі функціювання економіки. Підприємства нарешті розпочали пристосовуватися до реальних умов та зростати.



[1] Однак, з 2005р. обсяг виробництва на тих НПЗ знову впав через те, що Україна запровадила майже конфіскаційне оподаткування на переробку нафти.

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>