Дерегуляція малого бізнесу та анти-корупційні заходи

Намагання запровадити спрощену систему оподаткування для дрібних підприємців розпочалися у період найменшої реформаторської активності. Ще починаючи з 1986р. в Україні було запроваджено фіксовані податки для фізичних осіб-підприємців, однак ці податки були зависокі й практично не звільняли від бюрократичної тяганини (Аслунд 2007б), хоча саме у такий спосіб було створено передумови для експансії малого бізнесу у ще комуністичній Польщі (Аслунд 1985).

Цю ідею було відроджено 1998р., і автором її був Єхануров, котрий тоді очолював Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва. Аби уможливити легалізацію фізичних осіб-підприємців, було запроваджено невеличких фіксований податок у такий спосіб, щоб мінімізувати потребу контактувати з перевіряючими органами та заборонити будь-яке інспектування, при цьому зробивши з них офіційних платників податків. Фізособа-підприємець, що працював за спрощеною системою, мав зустрічатися з держпосадовцями лиш декілька разів на рік. Ведення бухобліку було необов’язковим, а також ці підприємці були повністю убезпечені від «набігів» податкової інспекції.

Для дещо крупніших підприємців, але з кількістю найманих працівників не більше 10 чоловік, запроваджувався невисокий податок у розмірі 10% від обороту. Він мав схожі переваги, навіть якщо й не виключав зовсім вірогідності інспектування. Як наслідок, кількість підприємців-одноосібників миттєво зросла до понад 2.7 мільйона станом на кінець 1999р., та 250 тис. підприємців з кількістю найманих працівників від 1 до 10 (Тісен 2001).

Аналогічно, українські аграрії отримали вигоди від дуже сприятливого фіксованого податку на один га землі, котрий відповідав десь 1.5% вартості вирощеної на ньому продукції, а також звільнення від сплати ПДВ та деяких інших податків (Дем’яненко та Зоря 2004). Побічним ефектом, однак, було те, що чимало міських компаній брали великі шматки землі, лише щоб кваліфікуватися як сільськогосподарські підприємства, при цьому сільським господарством як таким і не займаючись.

Ринок наповнився дешевими послугами усілякого штибу, бізнесмени, що працювали у підпільних умовах, нарешті змогли легалізуватися та інтенсифікувати своє ремесло, що дозволило їм збільшити випуск та підвищити продуктивність. Після трьох років спроб і помилок, дерегуляція нарешті почала давати свої плоди.

Бюрократичний тягар, що лежав на підприємствах середнього та великого розміру, також був великим. У порівняльному огляді новостворюваних середніх підприємств Польщі, Словаччини, Румунії, України та Росії, Саймон Джонсон, Джон МасМілан та Крістофер Вудраф (2000) виявили, що, у порівнянні зі своїми центрально-європейськими колегами, українські підприємці сплачували на 50 відсотків більше податків як частку обороту та на 75% більше неофіційних платежів держпосадовцям. У огляді Світового Банку, було встановлено, що інспекції віднімали в українських керівників підприємств більше часу, ніж будь-де у світі (Гельман та ін. 2000).

Великий та звиклий до втручання апарат численних державних перевіряючих органів, що конкурували між собою, безкарно виснажував своїми перевірками одні й ті ж самі компанії. Стягнуті у такий спосіб надходження йшли частково на недофінансовані державні програми, частково – до кишень корумпованих інспекторів (Шляйфер і Трайзман 2000, Кравчук 1999). Головними  бичем були самі ж правоохоронні відомства – міністерство внутрішніх справ, СБУ, ДПА, кожне з яких очолювала лояльна до Кучми людина.

Тривалий час, середні й великі підприємства не особливо опиралися свавіллю інспекцій, бо навзамін ті їх кришували, особливо ті, на чиє монопольне становище у збиранні тієї чи іншої ренти вони дивилися крізь пальці. Але коли раптово вони відчули конкуренцію з боку міріади малих підприємців, спільнота раніше заснованих бізнесів зажадала зниження регуляторних витрат і для себе, спонукаючи до зменшення кількості інспекцій. 2000-го року Єхануров запропонував пакет законопроектів, покликаних домогтися прориву щодо покращення умов роботи малих підприємств, надання державної підтримки малому бізнесові, програми розвитку малого бізнесу, а також закон про ліцензування видів діяльності.

Україна, таким чином, виявилася першою пост-комуністичною країною, де регуляторні загрози було добре проаналізовано[1], і, починаючи з 1997р., було поступово розроблено дієвий план реформ у цій сфері. Кількість державних аґенцій було скорочено, а ті, що лишилися, було краще пристосовано до роботи, а також засновано окрему держустанову для підтримки підприємництва; ліцензування було знижено та спрощено; недофінансовувані посади було або скорочено, або ж на майбутнє закладалося їхнє нормальне фінансування. Попервах, з таких змін, як спрощення ліцензування та контролю за інспекторами, майже не було віддачі, оскільки лишалися невирішеними проблеми існування недофінансовуваних держорганів та всесилля корумпованих інспекторів. Як підсумовувала ситуацію Ірина Акімова (2002, 168): «середовище для бізнесу в Україні … характеризується високим рівнем корупції, незахищеністю прав власності, слабкою системою законного примусу виконання контрактних зобов’язань, масштабністю ухилення від податків.» Однак, утрамбування державних фінансів, що відбулося 2000р., принесло реальні успіхи, оскільки засилля інспекцій різко послабилося (ЄБРР та Світовий Банк 2002, 2005).



[1] Першопроходцем був Кауфман (1995).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>