Убивство Ґонґадзе та «Кучмаґейт»

Наприкінці 2000р. сталася одна драматична подія, котра принесла несподівані політичні зміни. Георгій Ґонґадзе, незалежний журналіст, запустив інтернет-проект – газету «Українська Правда», котра не церемонилася й жорстко критикувала чинну владу. 16 вересня 2000р. Ґонґадзе зник десь у Києві. 2 листопада його обезголовлене тіло було знайдено у неглибоко викопаній могилі у лісі за 120 км від міста. З самого початку, ця справа скидалася на політично вмотивоване убивство, однак в Україні й доти вже ставалися загадкові смерті журналістів, на котрі не було жодної реакції суспільства.

Ґонґадзе втілював у собі дух свободи, будучи автором досить багатьох репортажів та статтей про корупцію, де критикувалася влада, однак за 11 днів до свого зникнення він опублікував критичну статтю за назвою «Все про Олександра Волкова», котру розцінили як вірогідну причину його зникнення (Уілсон 2005, 51-55).

28 листопада 2000р. лідер соціалістів Олександр Мороз зробив сенсаційну заяву в парламенті. Він звинувачував Президента Кучма в причетності до убивства Ґонґадзе та надав аудіоплівки у якості доказу.[1] Один з охоронців Кучми, майор Микола Мельниченко ніби-то мав у розпорядженні сотні записів приватних розмов Кучми, котрі той провів за рік у своєму кабінеті. Як пізніше напише Адріан Каратницький (2006, 33), «Під час тих розмов, Кучма вимагав вивезти Ґонґадзе кудись, обговорював можливості залякування політичних опонентів за допомогою кримінального елементу, займався корупційними аферами на найвищому рівні, і загалом показав себе у якості центру кримінальної та корумпованої системи правління».

Мельниченко оприлюднював свої записи один за одним, дискредитуючи Кучму. Коли Мороз презентував ці записи, Мельниченко перебував уже в Чеській республіці, під захистом українських соціалістів. Пізніше, він отримав політичний притулок у Сполучених Штатах. Однак, його поведінка спричинила сумніви щодо достовірності записів, а також щодо його справжніх намірів. Він не оприлюднив усі записи, а продовжував говорити про майбутні надзвичайні викриття, котрих так і не сталося, а також він намагався продати свої плівки за мільйони доларів. Уже після отримання політичного притулку в США, він засвітився у Москві. Він заявляв, що працював самостійно, що  вкупі з рештою його заяв також не виглядало переконливим. Він, як і його наміри, лишаються загадкою.

У березні 2008р. київський суд засудив трьох колишніх офіцерів спецпідрозділу українського МВС «Сокіл» у вбивстві Ґонґадзе, однак правоохоронці так і не змогли з’ясувати, хто ж був замовником цього убивства. Виконавцеві  – генерал-лейтенанту МВС, – дали шанс втекти за кордон, а ключовий свідок помер у слідчому ізоляторі. Головний підозрюваний, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, помер в результаті підозрілого самогубства 4 березня 2005р., якраз напередодні того, як він мав свідчити у справі Ґонґадзе. Роль у цій драмі Кучми та його тодішнього голови адміністрації Володимира Литвина  лишаються неясними.

Справа Ґонґадзе отримала кодову назву «Кучмаґейт». Не дивлячись на те, що достовірність плівок так і не було доведено, вони завдали Кучмі спустошуючого удару. Картина влади, що регулярно порушувала закон, була надто очевидною. Громадськість звинувачувала Кучму, та сприйняття його змінилося назавжди. Його на той час все ще солідна популярність раптом упала до однозначної цифри у відсотках, так ніколи й не відновившись. У більшості відношень, уже того дня Кучма перетворився на невдаху, однак, до кінця його президентської каденції було ще довгих чотири роки.

Кучма виглядав слабшим, ніж будь-коли, і проти нього розгорнувся протестний рух – Україна без Кучми. Попервах, його очолили Мороз і його Соціалістична партія, однак до протестів долучалися й активісти правого спрямування також. Анти-Кучмівські протести тривали три місяці, однак кількість учасників однієї демонстрації ніколи не перевищувала 20000 чоловік. Організатори були у розпачі через те, що їм не вдавалося зворушити ширшу аудиторію. 9 березня 2001р. стався випадок насильства між протестувальниками з ультра-правої націоналістичної організації УНА-УНСО та міліцією. Протестувальники потім заявляли, що то була провокація; як би там воно не було насправді, через той інцидент звичайні люди мусили відмовитися від подальшої участі в протестах, і вони раптово припинилися.

Кучма тримався, однак його змусили принести в жертву свого сильного та добре перевіреного голову СБУ Леоніда Деркача, звільнивши його у лютому 2001р., та не менш лояльного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, відповідно, у березні 2001р. Їхнє відсторонення від справ серйозно послабило політичний вплив правоохоронних органів і, відповідно, важіль в руках Кучми проти великого бізнесу. Презединтська адміністрація посилила власний контроль над ЗМІ (Притула 2006; Уілсон 2002, 32-36; Уілсон 2005, 51-55).

За цим послідувало ще кілька інших загадкових смертей журналістів: у липні 2001р., директора Донецької обласної телекомпанії було забито до смерті, а у грудні 2003р. інший журналіст – Володимир Карачецев, -  ніби-то вчинив самогубство (Пайфер 2004).

Плівки Мельниченка також зафіксували, як Кучма дає згоду на незаконний продаж передового радару «Кольчуга» українського виробництва до Іраку, котрим тоді керував Садам Хусейн; це йшло врозріз з відповідною резолюцією Ради Безпеки ООН. У вересні 2002р. Сполучені Штати заявили, що розпізнали запис, однак жодного радару «Кольчуга» не було знайдено в Іраку після того, як його було окуповано військами Заходу; їх могли й не поставити (Пайфер 2004).

Ці скандали поклали кінцеь до того частим поїздкам Кучми за кордон. Його тепер скрізь на Заході вважали персоною нон-ґрата, внаслідок чого йому довелося задовольнятися зустрічами з президентом Росії Путіним та лідерами інших країн СНД. Головним вийнятком з цього правила був тодішній президент Польщі Александер Кваснєвські, котрий продовжував часто зустрічатися з Кучмою. Кучма, котрий насправді дуже любив подорожувати, компенсував закритість Заходу інтенсифікацією поїздок в Росію та інші країни СНД. Усупереч його прагненням, його багатовекторна політика перетворилася на одновекторну. Кучма намагався задобрити НАТО усіма можливими способами. У травні 2002р. він оголосив кінцевою метою вступ України до НАТО (Пайфер 2004). У листопаді 2002р. відбувся саміт НАТО у Празі, на котрому Кучма раптово з’явився з власної ініціативи, хоча до того НАТО давало ясно зрозуміти, що воно його не запрошує (Уілсон 2005, 60).



[1] «Розшифровка: Що говорять плівки Мельниченка про справу Ґонґадзе?», Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода, 3 березня 2005р., www.rferl.org.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>