Суворий удар по ренто-збиральному суспільству

Протягом десятиліття, Україна була однією з найкволіших економік колишнього Совєцького Союзу, вважаючись безнадійно корумпованою та стагнуючою. Тому несподіване зростання у 2000р. стало неабиякою несподіванкою. Україна ж 2000 року дає нам гідний включення до підручників приклад того, як реформи можуть бути успішними навіть за несприятливих обставин.

Реформи Ющенка у 2000р. стали приголомшуючим успіхом у будь-якому відношенні. По-перше, завдяки їм вдалося майстерно відвернути головну загрозу – зовнішнього дефолту. Починаючи з 1999р., частка держвидатків від ВВП постійно падала, а золотовалютні резерви – зростали (графік 5.3). Було практично досягнуто фіскальної рівноваги і утримувано її упродовж кількох років поспіль (графік 5.4). 2000-го року Україна повернулася до економічного зростання після десятиріччя падіння, причому, зростання було суттєвим – 6%. Це зростання було невипадковим, що довели наступні роки – з 2000 по 2007 середнє зростання економіки складало 7.5% щороку (графік 5.5). За цим показником Україна лише трохи поступається Росії, незважаючи на нафтовий бум останньої, та майже удвічі перевершує аналогічне зростання Польщі. У порівнянні з Росією, однак, зростанню Україні були притаманні більші коливання.

З точки зору електорату, мабуть, найважливішою заслугою Ющенка було те, що саме за правління його уряду стали регулярно виплачуватися пенсії, починаючи з 2000р. і далі, а також було ліквідовано попередню хронічну заборгованість пенсіонерам та по зарплаті бюджетнкам (невдовзі потому). Усього цього вдалося досягти завдяки його далекосяжним структурним реформам.

Як могло так статися, що урядові Ющенка нарешті вдалося досягти такого успіху після багатьох років невдач? Фундаментальною проблемою України було те, що вона являла собою предковічне ренто-збиральне суспільство, котре видавалося непохитним, і тут раптом його основи вдалося підважити без усякої революції, хоча правління й лишалося олігархічним. Пояснення лежало у тій складній політичній економії, котрій слідував прем’єр-міністр Ющенко.

По-перше, Ющенкові дали можливість реалізуватися на посаді прем’єр-міністра з широкими повноваженням, оскільки надто очевидним був ризик дефолту, що українські олігархи розуміли добре після російського фінансового краху. Це цілком уписується в аргумент Алена Дрейзена та Віторіо Ґрілі (1993) про те, що криза може полегшити реформи за рахунок підпорядкування консервативних інтересів пануючого класу та можливості запровадити жорстку економію в державних фінансах. Також, це вписувалося в українське самосприйняття як обачного народу, котрий здатний вчасно зупинитися, тоді як росіяни схильні безоглядно скочити у прірву.

Другою передумовою стали парламентські вибори у березні 1998р. Нова змішана, тобто, пропорційно-мажоритарна система дещо структурувала парламент у достатньо сильні партійні фракції, що зробило його консолідовуванішим, за потреби. Політичне представництво олігархів у парламенті робило їхні дії більш відкритими й прозорими. Попри той факт, що вони все ще не були підзвітними, громадськість вважала їх відповідальними. Широка коаліція центру й правих уможливлювала прийняття багатьох рішень, котрі раніше були політично неможливими, бо одна чи дві партії олігархів об’єднувалися з лівими, блокуючи практично будь-яку ринкову реформу з чисто особистих інтересів. Коаліційна угода прешкоджала подібній зраді упродовж кількох місяців, чого виявилося достатньо.


Графік 5.5 Зростання офіційного ВВП, 1999-2007рр.

% зміни

Джерела: База комісії з питань економіки ООН по Європі (UNECE) он-лайн, www.unece.org (перевірено 1 липня 2008р.). Прогноз Світового Банку на 2007р., Україна: Звіт про економіку, квітень 2008р., www.worldbank.org.ua (перевірено 13 липня 2008р.).

Третьою причиною політичного успіху Ющенка була його політична проникливість. Він та його соратники діяли швидко та жорстко, бо розуміли, що їм відведено небагато часу, що олігархи привели їх до влади лише у якості крайнього заходу, для запобігання дефолтові. Таким чином, ставку було зроблено на перші 100 днів. Упродовж цього короткого періоду відкрилося вікно можливостей, і вони протягли через парламент усі свої «протирічні» реформаторські закони, котрі вже давно обговорювалися й прийняття яких так само вже роками блокувалося. Ющенко мудро розібрався з олігархами, одразу завдаши їм нищівного удару ще до того, як вони зможуть змістити його, користуючись порадою Макіавелі. Ще одним його сміливим і геніальним ходом було запросити Тимошенко для ліквідації олігархічного рентозбирання у сфері енергетики. Завдяки її діям, двох олігархіва (Волкова та Бакая) було викинуто з цього бізнесу, тоді як інші понесли грошові втрати. Оскільки вона насмілилася кинути виклик головним олігархам, Тимошенко та її чоловіка було заарештовано та відкрито у їхньому відношенні кримінальні справи. Однак, уже впродовж року, природа самих олігархів змінилася: найзапекліші збирачі ренти, котрими були сировинні трейдери (Волков, Бакай, Суркіс та Медведчук) втратили гроші та владу, тоді як виробники металу (Ахметов, Пінчук, Гайдук, Тарута й Коломойський) майже не постраждали і змогли примножити багатство і владу за нових економічних умов.

Четверте, пов’язане з попереднім, пояснення полягає у трансформації великого українського бізнесу, котра відбулася шляхом приватизації. Незалежно від того, у який спосіб українські олігархи набули свою власність,  володіння великими промисловими підприємствами змінило їхню поведінку. Традиційно, вони заробили свої статки у коридорах влади, а не працею. Через часту переконфігурацію їхніх альянсів, їм доводилося підтримувати добрі відносини кожному з кожним. Привілейована приватизація, що сталася перед президентськими виборами 1999р., розділила інтереси олігархів, пов’язавши їх з конкретними галузями. Чисті сировинні трейдери (Волков та Бакай) пішли з арени, тоді як інші зайшли у крупну промиловість. Також, поява мільйонів легалізованих дрібних підприємців створила конкурентне ринкове середовище, котре було необхідним, щоб знизити монопольні ренти, не дивлячись на те, що політичний вплив цих людей не був поки що очевидним. Утворення широкої сфери приватного бізнесу, що не був підконтрольним державі, таким чином, посприяло політичному розвиткові (Бойко, Шляйфер та Вішни 1995).

П’ятим уроком, винесеним з цього періоду, є застосування прийому значно старішого за повчання Макіавелі, а саме – поділяй і володарюй. У енергетичній сфері, Тимошенко вдалося нацькувати одного олігарха проти іншого. Роберт Екелюнд та Роберт Толісон (1981) доводили, що британська традиція меркантилізму урвалася у XVIII-XIXст. саме через затяжну суперечку між королівським судом і парламентом за ренти, що, у кінцевому рахунку, й призвело до laissez-faire (тобто, виникнення вільного ринку- ред.). Аналогічно, Андрей Шляйфер та Роберт Вішни (1993б 1998) обстоювали запровадження конкуренції за можливість надання хабарів як найкращий спосіб покласти їм, хабарям, кінець. Схоже на те, що в Україні це спрацювало, хоча до узаконення нового порядку ще, схоже, далеко.

Шостою причиною стала готовність до цього громадськості. Багато хто усвідомлював справжню скруту того становища, у якому тоді перебувала Україна, і це уможливило досягнення широкої згоди щодо необхідності реформ для виправлення економічного становища. 2000 рік приніс реалізацію цього розуміння. Сотні реформаторських законопроектів було розроблено й чекало на прийняття. Однак, бракувало відповідного тиску з боку народу, не в останню чергу через те, що олігархи контролювали ЗМІ.

Врешті-решт, свою важливу роль відіграв і тиск ззовні. МВФ узрів загрозу зовнішнього дефолту та довів цю небезпеку до відома керівництва країни. Парадоксально, але тиск виявився дієвішим саме протягом того періоду, коли у наданні позики було відмовлено. Захід сильно впливав на мислення уряду, зокрема, Німецька консультативна група, але також МВФ зі Світовим Банком. Українські високопосадовці прагнули заслужити повагу та визнання в очах Заходу, і Ющенка на Батьківщині неабияк цінували саме за його авторитет в очах Заходу. Саме тому олігархи спинили свій вибір на ньому.

У підсумку, завдяки правильним рішенням, за 100 днів удалося досягти дуже багато. Усі здійснені реформи були важливими, однак ключовою з них була та, що обмежила збирання ренти у енергетичній сфері, слідом за нею по важливості – очистка держбюджету та платіжної системи, оскільки ці реформи значно знизили можливості рентозбирання та трасформували олігархічний прошарок. Ющенко створив хрестоматійний приклад того, як ренто-збиральне суспільство може бути зламано швидкістю, рішучістю, поділом та нищівними ударами, зосереджуючи увагу на найважливіших видах ренти, при цьому вороже налаштовуючи одного олігарха проти іншого. Ці реформи не було б можливими, якби їх запроваджували повільніше чи якби тривали пошуки згоди довкола цих питань; саме розсварення доти монолітної еліти стало запорукою їхньої успішності. Приватизація зробила олігархів більш автономними по відношенню до держави та один до одного, що посилило конкуренцію між ними.

Реформи 2000р. стали другим раундом короткочасних радикальних реформ в Україні, перший раунд яких відбувся 1994-го року. Багато в чому ці раунди були аналогічними. Обидва містили повномасштабну радикальну реформу, несподівано нав’язану ззовні, коли вже люди починали втрачати надію. Хоча ці реформи були запізнілими, вони не були поступовими чи дозованими, а швидкими, радикальними та концентрованими, бо інакше їх би неможливо було здійснити. І, у обох випадках, дорадча та фінансова допомога міжнародної спільноти була значною.

Більшу частину здійснених 1994р. реформ було відкочено назад, тоді як те ж саме по відношенню до реформ 2000р. вже було неможливим. Одна з причин – те, що реформи 2000р. мали під собою акти, ухвалені у формі законів, тоді як більшість реформ 1994р. було здійснено у рамках декретів. Стійкість цих реформаторських законів забезпечувалася за той рахунок, що їх було прийнято коаліційною більшістю партійних фракцій, а не «болотом» депутатів-позафракційників. Понад те, реформи 2000р. призвели до економічного зростання, що вже саме по собі забезпечувало їм довготривалість, надто з огляду на те, що вони ґрунтувалися на приватній власності. Девальвація гривні та зростання цін на метали на світових ринках, звісна річ, посприяли зростанню, однак не могли бути фундаментальними причинами. Нове зростання було також полегшено тим струсом, котрого зазнала промисловість, та її  недооціненістю.

Масштабність цих реформ не варто перебільшувати, оскільки потужності до реформування були обмеженими. Не було здійснено реформ у соціальній сфері, не було ухвалено податкового кодексу. Реформа правосуддя також лишається гостро необхідною. Однак, ті реформи, що їх встигли здійснити 2000р., були, мабуть, найбільш нагальними й необхідними.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , ,

1 коментар Суворий удар по ренто-збиральному суспільству

  1. Пінґбек: Моральний бік мінімізації та мінімізаторів | Спільнобачення

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>