Створення сильної право-центристської опозиції

Упродовж років Україна не мала згуртованої, бодай трохи значущої право-центристської опозиції. Провідні ліберальні чи право-центристські політики воліли радше працювати під егідою Кучми, ніж вставати до нього у відверту опозицію. Це твердження вірне по відношенню до багатьох видатних міністрів – Ющенка, Віктора Пинзеника, Єханурова, Тарасюка, Юрія Костенка (лідер «Руху» та міністр навколишнього середовища у 1995-98рр.) та Сергія Головатого. Як група вони були заслабкими, а також кожен з них особисто був задоволеним кооптацією з Кучмою. Але 2001р. часи змінилися, оскільки режим Кучми набув трьох невиправних вад.

По-перше, Кучма відвернувся від Ющенка, хоча парламент змістив того лише формально[1]. Ющенко та його прибічники лишалися неоднозначними у своєму ставленні до Президента. Вони не приєдналися до руху «Україна без Кучми», що Тимошенко розцінювала як зраду, оскільки сама вона пристала до того руху одразу ж після того, як її було знято з посади у січні 2001р. Група Ющенка налічувала чимало добре відомих лідерів, включно з багатьма міністрами та мала чисельні місця у парламенті.

По-друге, плівки Миколи Мельниченка засвідчили, наскільки беззаконним та морально неприйнятним був режим Кучми. Коли на місце голови президентської адміністрації Володимира Литвина у червні 2002р. прийшов медійний олігарх Віктор Медведчук, він запровадив темники (тематичні папери) совєтського штибу, що містили вказівки для журналістів, про що писати, а які теми замовчувати (Притула 2006, 106-107).

По-третє, кілька крупних українських бізнесменів вийшли з-під Кучми та його оточення. Ці бізнесмени не обов’язково були доброчеснішими за олігархів, однак мали суттєві статки. Режим Кучми був занадто м’яким, щоб знищити їх, однак тиснув на них через податкові перевірки та судове залякування. Більшість таких бізнесменів якось домовлялися з режимом, однак четверо з них виділялися із загальної маси у якості нових непримиренних опозиціонерів: Петро Порошенко (прозваний у народі «шоколадним зайцем» за те, що він був шоколадним королем України), Євген Червоненко (найкрупніший вантажний авто-перевізник та власник компанії з виробництва напоїв),  Давид Жванія  та Микола Мартиненко (обоє, головним чином, працювали у сфері атомної енергетики). Ці люди не були мільярдерами, однак статки кожного оцінювалися десь у кілька сотень мільйонів доларів.

2001р. значна кількість політиків правого крила та центристів заснували блок «Наша Україна», котрий об’єднав усі фракції «Руху», інші фракції право-центристських партій та мажоритарників, що підтримували Ющенка. Його було сформовано як опозиційний до Кучми, а його очевидним лідером та майбутнім кандидатом у президенти був Ющенко. Утворенню цього блоку передувало неабияке переосмислення у середовищі правих та центристів, котрі стомилися терпіти поразки. Серед цих сил визріла готовність об’єднатися заради довготермінового результату, замість зосереджувати надмірну увагу на індивідуальних розбіжностях між собою.

Ющенко просував універсальні цінності, такі як віра, сім’я, чистий уряд та ліберальна ринкова економіка, підкріплюючи це власними досягненнями на посаді прем’єр-міністра, зокрема – ліквідацією затримок з виплати зарплат та пенсій. «Наша Україна» намагалася достукатися до електорату на Сході країни та крупних бізнесменів, заохочуючи недавніх перебіжчиків з табору Кучми. Особисто Ющенко був готовий до діалогу з ким завгодно, з Ахметовим та Пінчуком включно, лишаючись абсолютно непримиренним ворогом лише з Медведчуком. Ющенко прагнув створити враження поміркованого лідера, зміщуючись до політичного та географічного центру. У такий спосіб він применшив культурний та мовний націоналізм, викинувши крайню націоналістичну риторику.

Формально, «Наша Україна» була виборчим блоком, до якого входило сім чи вісім малих партій. Вона долучила чимало видатних особистостей та користувалася широкою підтримкою на Заході та у Центрі країни, особливо у середовищі київської інтеліґенції, хоча її спроби апелювати й до Сходу країни були більшою частиною невдалі. Завдяки новозалученим бізнесменам вона мала суттєву фінансову підтримку. Її слабким місцем був брак підтримки у ЗМІ, однак, з якогось дива уряд таки надав ліцензію Порошенкові на заснування невеличкого кабельного ТБ-каналу «5 канал».

Тимошенко лишалася поза «Нашою Україною» – у неї була її особиста партія «Батьківщина», котра була «партією однієї жінки», а не гуртувалася навколо якоїсь ідеології. Її першим заступником був Олександр Турчинов, котрий завжди її супроводжував, однак не мав підтримки в народі. Жодна інша особа у її партії не була видатною, так само як і ніхто особливо не цікавився програмою її партії, оскільки цінність представляла сама Тимошенко.

Після того, як її відправили у відставку в січні 2001р., Тимошенко стала позиціювати свою партію як твердо опозиційну по відношенню до Кучми. Її основним гаслом стала боротьба з корупцією та за демократію. Ядром електоральної бази Тимошенко був Дніпропетровськ на Сході України. Вона вивчила українську лише наприкінці 1990-х, ставши політиком, але навіть так, вона швидко вжилася у роль, користуючись популярністю на західній Україні та приймаючи до власних лав право-радикальних націоналістів, таких, як УНА-УНСО (Українська національна асамблея – Українська народна самооборона), котрих «Наша Україна» до себе не брала. Її політика, хоч і опосередковано, скидалася на соціально-демократичну та популістську. Разом із соціалістами, Тимошенко сформувала кістяк руху «Україна без Кучми». Із затуханням акції у березні 2001р, вона перейменувала рух на «Фронт національного порятунку», що ставив за ціль зміщення Кучми та його олігархічного оточення на користь демократії. Врешті-решт, усе це стало «Блоком Юлії Тимошенко», котрий зручно абревіювався як БЮТ.

У жовтні 2001р. Тимошенко закликала до створення широкого політичного альянсу, котрий би об’єднав її фронт, соціалістів та Ющенків блок «Наша Україна». Вона вважала, що ця коаліція виграє парламентські вибори у березні 2002р. (Каратницький 2006). Але найбільшою партією у парламенті лишалися комуністи, котрі були проти Кучми та олігархів, однак ще більше їм не подобався Ющенко та національні демократи, тож опозицію не вдалося об’єднати проти Кучми.



[1] У своїй унікальній манері вести примирення, Кучма особисто приїхав до Ющенка додому у вечір дня відставки і поспівчував йому. Вони випили, Кучма дістав гітару і заспівав меланхолійних пісень. (Особиста інформація від одного з небагатьох, котрі були присутні на цьому надзвичайному заході).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>