Парламентські вибори у березні 2002 року

31 березня 2002р., як і було заплановано, відбулися парламентські вибори. Виборча система лишалася такою ж, що й під час попередніх виборів 1998р: у результаті єдиного туру голосування, першу половину з 450 місць було заповнено шляхом пропорційного голосування за партійними списками, а іншу половину – через одномандатні мажоритарні округи. Політики засвоїли попередні уроки з перших напів-пропорційних виборів 1998р. та згуртувалися у крупніші виборчі блоки.

Права та центристська опозиція об’єдналася навколо Ющенка та Тимошенко, відповідно. Аналогічно, більшість кучмівських олігархів злилися у єдиний виборчий блок, що отримав назву «За Єдину Україну». Лише Медведчукові соціал-демократи пішли незалежною олігархічною партією, оскільки були найкраще організованими, із заявленим членством у 300000 членів, попри те, що сплата партійних внесків була обов’язковою. По лівий бік, комуністи, соціалісти та прогресивні соціалісти лишалися трьома незалежними партіями.

Правляча група винайняла до виборів велику кількість російських політичних консультантів. Їхнім улюбленим трюком цього разу стало створення дюжини партій-підробок, таких собі політичних близнюків, котрі легко було сплутати зі справжніми опозиційними партіями. Їх фінансували наближені до режиму бізнесмени, а також їм надавали чимало ефірного часу на телебаченні.

Результати виборів за пропорційною частиною разюче відрізнялися від тих, що було отримано за мажоритарною. У пропорційній частині, переважну більшість зібрали чотири опозиційних партії («Наша Україна», Комуністична партія, Соціалістична партія та БЮТ), набравши разом не менш, ніж 58%, проти 18%, котрі разом набрали дві правлячі партії. У правому спектрі, «Наша Україна» була найбільшою з 23.6%, тоді як БЮТ набрав не більше, ніж 7.3 % (таблиця 6.1).

«Нашій Україні» успішно вдалося мобілізувати увесь потенційний національно-демократичний електорат, що складав чверть від загального. Чи могла б вона подолати цю межу, через котру не зміг перескочити Вячеслав Чорновіл ще на президентських виборах 1991р.? Тимошенко у своєму електоральному перефарбуванні досягла успіху і взяла більшість голосів радикальних націоналістів у західних регіонах. У лівому спектрі, підтримка комуністів, котра була стабільною упродовж 1990-х, помітно знизилася з 25 до 20 відсотків, тоді як соціалісти зберегли свій електорат на рівні тих же 6.9%.

Блок «За Єдину Україну» отримав нікчемних 11.8%, що, звичайно, було майже удвічі більше, ніж результат, отриманий Пустовойтенковою НДП 1998р., однак все одно жалюгідно. Гарно профінансовані та блискуче організовані есдеки Медведчука набрали не більш, ніж 6.3% голосів, попри усі ті шалені гроші, що було ним витрачено на кампанію, а також на те, що у нього була партія з найсильнішою в Україні організацією. Більшість відданих за неї голосів було зібрано у Закарпатті, з використанням адмінресурсу, себто, у нечесній боротьбі.

 

Таблиця 6.1 Результати виборів до Верховної Ради, 31 березня 2002р.

Партія

За партійними

списками (%)

31 жовтня 1999р.

Кількість виборених

місцьа

 

Усього ліва опозиціяб

31,4

87

   Комуністи

20,0

65

   Соціалісти

6,9

22

Усього центр/провладніб

28,2

148

   «За Єдину Україну»

11,8

121

   Соціал-демократи(об’єднані)

6,3

27

Усього права опозиціяб

31,4

134

   «Наша Україна» Віктора Ющенка

23,6

112

   «Блок Юлії Тимошенко»

7,3

22

Депутати інших партій / незалежні

80

Проти всіх

2,5

0

Усього

100в

449

Явка виборців (%)

69,3

а. Кількість виборених місць за партійними списками плюс мажоритарники від партії.

б. Голоси, віддані за партійні списки, включають партії, що не подолали 3%-ий бар’єр (і, відповідно, не отримали жодних місць у парламенті).

в. «Усього» включає зіпсовані бюлетені, котрі не було зараховано.

Джерело: Центральна виборча комісія України, www.cvk.gov.ua (перевірено 2 липня 2008р.).

Політичні партії-близнюки були напрочуд успішними. Разом вони набрали не менш, ніж 13.5% голосів, котрі б за їх відсутності отримала б опозиція, однак жодна з них не подолала поріг, щоб потрапити до парламенту за пропорційною системою (Уілсон 2005, 65-67). Як і очікувалося, кількість партій, що подолали 4%-вий бар’єр, знизилася – з восьми 1998р. до шести 2002р., тоді як частка змарнованих на непрохідні партії голоси скоротилася з 34 до 24%.

Більшість же мажоритарних місць таки дісталася представникам олігархії. Разом, опозиція взяла 221 місце, тоді як уряд – 148. Додатково, було 80 незалежних мажоритарників, за котрих і розгорілася боротьба (таблиця 6.2). Виявилося, що дешевше й легше купувати місця за мажоритаркою, ніж за партійними списками.

Незалежний екзит-пол відзначив, що мали місце певні маніпуляції та фальсифікації волевиявлення, однак вони були порівняно обмеженими, вплинувши на результати основних партій у діапазоні від 0.5 до 1.5 відсоткових пунктів, що у масштабах країни склало усього кілька відсотків від загальної кількості голосів (Уілсон 2005, 67). Швидкість, із якою було оголошено результати екзит-полів, вочевидь, неабияк обмежила подальші фальсифікації з боку влади.

Соціальний склад нового парламенту був вельми незвичним. Тимошенко у жовтні 2002р. розказувала мені, що не менш, ніж 300 з 450 депутатів були мільйонерами. Більшість значних бізнесменів України були народними депутатами, причому було їх в усіх партіях, включно з Комуністичною. Їхня загальна частка подвоїлася з третини 1998р. до двох третин. Парламент України став таким собі клубом мільйонерів, як колись американський Сенат часів президента Улісса Ґранта, коли Сполучені Штати переживали пік своєї олігархічної ери (Стіл 2004). Судячи з цього показника, олігархія виглядала сильнішою, ніж будь-коли, однак, вона була надзвичайно розпорошеною і їй протистояла сильна та добре організована опозиція.

Таблиця 6.2 Склад Верховної Ради, 2002 та 2004рр.

Фракція

За партійними

списками (%)

Усього

місць

(31 березня

2002р.)

Усього

місць

(15 січня

2004р.)

Опозиційні

57,7

221

200

   Наша Україна

23,6

112

102

   Комуністична партія

20,0

65

59

   Блок Юлії Тимошенко

7,3

22

19

   Соціалістична партія

6,9

22

20

Про-президентські

18,0

148

229

    За Єдину Україну

11,8

121а

    Партія Регіонів б

67

    Трудова Україна

42

    Демократичні Ініціативи

18

    Влада народу

22

    Аграрна партія

14

    Народно-демократична партія

16

    Народний вибір

14

    Соціал-демократична партія (об’єднана)

6,3

27

36

Депутати інших партій та незалежні

21,8

80

20

Усього

100д

449 в

449 в

а. Розпалася після виборів

б. Приєднався «Європейський вибір» у листопаді 2003р.

в. Одне місце лишилося незайнятим.

д. «Усього» включає зіпсовані бюлетені, котрі не було зараховано.

Джерело: Каратницький (2006, 35).

Вимальовувалася непроста картина: для Тимошенко та Олександра Мороза рішення було очевидним – чотири опозиційних партії мали об’єднатися, сформувавши опозиційний Кучмі уряд. Для президентської адміністрації, діагноз також був очевидним: вона повина була скупити чи залякати необхідну кількість голосів, щоб утримати контроль над парламентом. Ніхто інший не мав до того такого хисту та досвіду, як Медведчук, і останній діяв швидко й ефективно.

Ющенко ж, на відміну, зіткнувся з дилемою: він міг як налагодити стосунки з Кучмою, так і лишитися в опозиції; виключеним для нього було лише співробітництво з комуністами, оскільки з ними він не міг мати нічого спільного. Ці парламентські вибори були для нього лише репетицією, тоді як головною метою були президентські вибори у жовтні 2004р. Відповідно, він взяв відпустку на один місяць, щоб проїхатися Європою, з приводу чого Тимошенко неабияк лементувала. Комуністи ж вважали за ближчих до себе олігархів зі Сходу, аніж західно-українських націонал-демократів з «Нашої України», тож не робили жодних спроб скинути уряд. Тимошенко й Мороз аж підстрибували від люті[1].

Ані Кучма, ані олігархи не збиралися здаватися без боротьби. На погані результати виборів Кучма відреагував призначенням Медведчука головою своєї адміністрації, замінивши ним Литвина, котрий був розумним інтриганом, що грав у політику, немов у шахи. Медведчук був вагомою фігурою – юрист за освітою, він був одним з олігархів та їхнім політичним лідером. Він був жорстким як у бізнесі, так і в політиці. Його великим недоліком як політика було те, що його характер був занадто очевидним, що унеможливлювало здобуття ним популярності в народі.

Медведчук цілеспрямовано зосередився на двох завданнях. Першим було переконати бізнесменів у парламенті стати на бік режиму. Оскільки більшість з них були мультимільйонерами, то підкупити їх було не легко, тож режим, натомість, заходився їх залякувати. Більшість великих бізнесменів з опозиції було піддано податковим перевіркам, арештові вищого керівництва їхніх компаній за ніби-то вчинені економічні злочини, тоді як самих депутатів не чіпали, поважаючи їх недоторканість. Один за одним, вони здавалися. Врешті-решт, у політику вони прийшли заради грошей, однак декотрих такі методи роботи з ними, навпаки, обурили і вони сформували кістяк тих, хто й далі опирався, підтримуючи Ющенка.

Другим завданням Медведчука було підпорядкувати і так уже доволі слухняні ЗМІ. Більшість ЗМІ належала провідним олігархам, а сам Медведчук контролював три провідні телевізійні канали, котрі під його керівництвом деградували до статусу бульварних медіа. Те ж саме стосувалося майже усіх щоденних газет. Непокірні ж незалежні газети час від часу піддавали судовому переслідуванню за ніби-то поширення наклепів, накладаючи драконівські штрафи, котрі їх, сплата котрих ставила їх на межі банкрутства. Головним же знаряддям репресій була Державна податкова адміністрація, котра перевірила не менш, ніж 260 ЗМІ упродовж 2002р., підсипаючи солі на й так роз’ятрені рани звинуваченнями у слабкій податковій дисципліні та несвідомості (Притула 2006, Аслунд 2003б).

Після парламентських виборів, чітко окреслилися два кандидати на президентство. Від правого крила ним був Ющенко, котрий мав набагато ширшу підтримку в народі, ніж Тимошенко, котрій все ще давався взнаки її статус колишнього олігарха. Будучи все ще молодою у свій 41 рік, вона вирішила зачекати. У лівому таборі, комуністи отримали удвічі більше підтримки, ніж соціалісти, тож лідер комуністів Петро Симоненко не вбачав більше жодного сенсу йти на поступки Морозу. Тим не менш Мороз, котрий теж мав амбітну вдачу, добре пам’ятав слабенький результат Симоненка у другому турі під час виборів 1999р., а тому наполягав на тому, щоб бути третім кандидатом від опозиції.

Після того, як олігархи закріпили свій контроль над парламентом, вони, за звичкою, радо поділилися на дев’ять кланових фракцій. Три наймогутніших олігархічних фракції мали по 40 депутатів кожна: «Регіони України» (контрольована Ахметовим з Донецька), «Трудова Україна» (Пінчук із Дніпропетровська) та соціал-демократи (Суркіс та Медведчук, Київ-Закарпаття). Решта шість олігархічних фракцій налічували від 14 до 20 депутатів кожна.

Режим отримав суворе попередження, що він, хоч і утримався зараз, через 17 місяців, вірогідно, програє президентські вибори. Опозиція консолідувалася у чотири великих електоральні блоки або партії, тоді як режим поділився на дев’ять фракцій.  Як і раніше, у парламенті було 13 партійних фракцій. Сцену для монументальних президентських виборів жовтня 2004р. було розчищено.



[1] Інтерв’ю з Тимошенко, Морозом, Ющенком та кількома лідерами «Нашої України», жовтень 2002р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>