Уряд Януковича

Кучма та олігархи також мобілізувалися перед парламентськими та президентськими виборами. Центральним питанням було, хто стане президентським наступником. Обговорювалося декілька кандидатур, однак, лише двоє заслуговували на увагу – Сергій Тигипко та Віктор Янукович.

У Тигипка була вельми непогана репутація. До 1997р. він був одним з партнерів групи «Приват», що з Дніпропетровська – однієї з найбільших корпоративних груп з  бізнесом у банківській сфері, металургії, видобувній промисловості, нафтопереробці та роздрібній торгівлі. Коли Тигипко замінив Пинзеника на посаді заступника прем’єр-міністра з питань економічної реформи в уряді Лазаренка, він продав свою частку в групі «Приват», продемонструвавши зовсім невластиву українському політикумові рису – прагнення уникати конфлікту інтересів. Він працював у різних урядах, у т.ч. й на посаді міністра економіки в уряді Ющенка, та підтримував добрі відносини з більшістю людей. Тигипко був обізнаною людиною та м’яким співрозмовником. Він був найпровіднішим політиком Пінчука та лідером фракції «Трудова Україна» у парламенті. В очах виборців його недоліками були великі статки та елітарність.

Янукович був зовсім іншого поля ягода – зовні він скидався (і був) великим та солідним апаратником, однак він був людиною, що зробила себе сама. Янукович народився у бідній робітничій сім’ї у шахтарському селищі. Його мати померла, коли йому було два роки, і зростав він, як бур’ян, на вулиці, виховуючись у середовищі молодих банд. Свого часу, чудова й допитлива «Українська Правда» виявила, що він мав дві судимості у часи своєї молодості за кримінальні злочини – напад та розбій, за що відсидів у тюрмі, однак, відповідні записи було якимось чином видалено. Його прізвиськом у злочинному світі було «Хам». Звільнившись із тюрми, він почав працювати робітником. Завдяки впливовим зв’язкам, він отримав можливість почати все з початку. У 1990-х він зробив кар’єру в Донецькій облдержадміністрації, ставши, врешті, авторитетним губернатором Донецької області – на цій посаді він пропрацював з 1997р. по 2002р. Він зійшовся з Рінатом Ахметовим, найбагатшим бізнесменом України та головою донецького клану, і далі вони вже зростали разом (Уілсон 2005, 7-8, 12-13). Якщо розмовляти з Тигипком було насолодою, то Янукович був архетиповим начальником, що не розмовляв, а віддавав накази, і ця його зверхність підвищувала його популярність. Особливо на Сході України, де чимало відсиділо у тюрмах і панувало переконання, що саме тюрма робить з тебе справжнього чоловіка.

На той час, трьома провідними політичними олігархами були Ахметов (Донецьк), Пінчук (Дніпропетровськ) та Медведчук (Київ та Закарпаття). Жоден з членів групи Медведчука не був прохідним на кандидатуру президента – Суркіс та Медведчук уже кілька разів пробували й жалюгідно провалювалися, а від Медведчука не було кандидата. Таким чином, основна конкуренція розгорілася між Тигипком і Януковичем. Західняки схилялися на бік приємного Тигипка, однак Януковича підтримував Ахметов та весь донецький клан, котрий був багатшим та сильнішим у парламенті за інші олігархічні клани. Врешті-решт, Янукович мав спритність професійного, популярного політика. І тоді, як популярність Тигипка не піднімалася вище цифр першого порядку, популярність Януковича здійнялася догори. Коли Кучма призначив Януковича прем’єр-міністром 21 листопада 2002р., він умовно «помазав» його на свого наступника.

Однак, конкуруючий Тигипко не здавався. Після того, як Ющенко створив собі авторитет на посаді голови Національного Банку України (НБУ), він лишив після себе Володимира Стельмаха, що доти тривалий час був його першим заступником, – відданого службовця, котрий, однак, не мав особливого хисту для цієї роботи. За тиждень після призначення Януковича прем’єр-міністром, парламент – усупереч засадам незалежності центрального банку, – спробував усунути Стельмаха, але ця, перша спроба, провалилася. Однак, прихильники Тигипка продовжували тиснути на м’якого, не вельми бійкого Стельмаха, і той, врешті, подав у відставку. 17 грудня Тигипко став головою НБУ і, хоча він дійсно мав кращу кваліфікацію, ніж Стельмах, після цих його маневрів залишився неприємний осад.

Янукович сформував уряд нового типу. Починаючи з 1991р., місцями й міністерськими портфелями мінялася між собою приблизно одна й та ж сама група держслужбовців. З плином часу, більшість із них стали доволі компетентними, однак, вони стали й старішими, а також усе менш зацікавленими у реформах, а багато хто – надзвичайно корумпованими. Янукович зробив (майже) першу спробу повної заміни складу Кабміну з моменту незалежності. Його новими міністрами стали нові бізнесмени, котрі у свої трішки за тридцять  заробили великі статки, і походили, головним чином, зі Сходу країни, але також і з Києва. Більшість були депутатами і це була перша парламентська коаліція, утворена з дев’яти центристських, олігархічних фракцій.  Нові міністри любили приймати рішення одноосібно й ненавиділи підпорядковуватися чи йти на компроміс. Дехто з них мав добрі наміри, хоча більшість із них були більше зацікавлені у особистих благах. Дещо несподівано, уряд Януковича виявився динамічним на законодавчій ниві, мобілізувавши законотворчу більшість, причому, переважним чином, спираючись виключно на власні можливості.

Рішучим виявився перший заступник прем’єр-міністра та міністр фінансів Микола Азаров – той, що створив репресивну державну податкову адміністрацію. Він став автором найважливішої реформи Януковича – податкової, котру було ухвалено 22 травня 2003р. Її метою було лібералізувати й спростити систему оподаткування, і складалася вона з двох основних частин. По-перше, прогресивний податок на доходи громадян з максимальною ставкою 40% було замінено фіксованим податком зі ставкою 13% починаючи з січня 2004р. Тут Україна наслідувала приклад Росії, котра запровадила фіксовану ставку податку на доходи 2001р., в результаті чого доходи бюджету по цій статті зросли (Аслунд 2007б). Коли я зустрічався з ним у березні 2003р., Азаров обстоював фіксовану ставку на рівні 20%, тоді як права опозиція зажадала прогресивного податку з двома ставками – 20 і 30%, однак тоді, як і в Росії, на рішення суттєво впливав політичний момент.

Другою податковою реформою було зниження ставки податку на прибуток підприємств з 30 до 25%. На додачу, було ліквідовано декілька давно існуючих «дірок» у законі про ПДВ, однак, усі вільні економічні зони, від існування яких вигоду отримували, головним чином, донецькі бізнесмени, було збережено. Було прийнято новий закон про реєстрацію підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності, котрий дещо полегшив бюрократичне ярмо та обмежив вибірковість підходу до бізнесу.

Уряд Януковича 9 липня 2003р. провів у законодавство нову прогресивну трикомпонентну пенсійну систему, котрою запроваджувалися приватні пенсійні накопичення, що збігалося з рекомендованими практиками Світового Банку (1994). Однак, супутнього законодавства не було уведено в дію, відтак пенсійна реформа лишилася не запровадженою.

У Януковича був доволі ліберальний міністр юстиції – Олександр Лавринович, котрий походив із «Руху». Він продовжив реформи правової системи, запровадивши кримінально-процесуальний кодекс та цивільно-процесуальний кодекс, а також закон, що легалізовував приватні третейські суди.

У решті ж випадків, різні частини уряду намагалися протягти суперечливі один одному закони. Україна вже давно потребувала цивільного кодексу із сучасним законодавством про корпорації. Уряд Януковича вельми розумно провів цивільний кодекс 16 січня 2003р., однак, у якості дивного компромісу, того ж дня чинності набрав суперечливий господарський кодекс. Обидва кодекси покривали ті ж сфери відносин, однак господарський кодекс надавав державі право втручатися у приватного характеру корпоративні угоди. Українським суддям було надано свободу вибору щодо того, положення якого кодексу застосовувати, що автоматично забезпечувало наявність бізнесменів, бажаючих «заплатити» за вибір суддею того чи іншого кодексу стосовно конкретної суперечки. Ця правова ситуація була абсурдною, однак вона лишається й досі (OECD 2004, ЄАБ 2004).

Уряд Януковича не відкотив назад реформ Ющенка, оскільки його промисловці бажали економічного зростання. У якості сильного міністра фінансів, Азаров підтримував збалансований бюджет, принаймні, аж до початку президентської передвиборчої кампанії, коли більш нагальними стали інші потреби. Найбільш розчарованим був міністр економіки Валерій Хорошковський, котрий у свої 34 був одним з наймолодших міністрів, будучи, однак успішним бізнесменом у банківській сфері та роздрібній торгівлі. Його лібералістським покликом було забезпечити входження України до Світової Організації Торгівлі (СОТ), але цей благий намір не знайшов достатньої підтримки серед його колег із промисловості. Просування ліберального торгівельного законодавства зупинилося.

Головною проблемою українських експортерів було відшкодування ПДВ після здійснення експортної операції. За законом, експортери мали право на отримання від держави відшкодування суми сплаченого раніше ПДВ, що увійшов до вартості експортованого товару, адже на експорт він ішов з нульовою ставкою ПДВ; але, на практиці, практично ніхто не міг отримати цього відшкодування.

Таким чином, для експортерів ПДВ було, фактично, 20%-вим штрафом за експорт. Міжнародний валютний фонд (МВФ) намагався вирішити цю проблему. По-перше, платежі за ПДВ отримувало одне відомство (себто, Державна податкова адміністрація), тоді як відшкодування мало платити інше (себто, Митний комітет), але останній відмовлявся, оскільки на те не було відповідного фінансування. Понад те, уряд закладав у бюджеті замало коштів для відшкодування ПДВ, або ж грубо вилучав ці кошти на інші цілі. Уряд скаржився також, що поширені звільнення від сплати ПДВ призводили до податкового шахрайства, коли чимало хто, за фактом, не платив податку, але, тим не менш, не соромився у незаконний спосіб вимагати його відшкодування. Зокрема, ПДВ не сплачувалося при експорті з 20 українських зон вільної торгівлі, що суттєво звужувало доходну частину бюджету. Головною причиною, однак, було те, що українські посадовці не давали бізнесменам жодних грошей без сплати їм «комісій». Сформувалася система, за якої провідна група державних високопосадовців зажадала і, як правило, отримувала, від 20 до 30% відшкодованого ПДВ у вигляді комісії через приватних посередників (Аслунд 2003а, ЄАБ 2004).

Коли несприятливі погодні умови 2003р. призвели до проблем у сільському господарстві, Янукович відреагував на старий совєтський манір, почавши серйозний наступ на ринкові механізми. Він пригрозив арештом зерновим трейдерам за «згвинчування» цін та наказав обласним губернаторам контролювати торгівлю зерном та ціни на нього, а міліції – перевіряти вантажі з зерном. Перехід села до ринку відчув серйозне відкочування назад.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>