Політика Путіна щодо України: торгівля газом, Єдиний Економічний Простір та суперечка навколо о.Тузла

31 грудня 1999р. Боріс Єльцин оголосив Владіміра Путіна власним наступником на посаду Президента Росії. Попервах, Путін приділяв мало уваги колишнім совєтським республікам, однак поступово інтерес зріс[1]. Його головні інтереси зосереджувалися у Газпромі, тож і на Україну він дивився саме крізь його призму. Другою політичною темою, на якій він зосередився, були жовтневі президентські вибори 2004р. в Україні. По-третє, він хотів прив’язати Україну за допомогою Єдиного Економічного Простору. На довершення, у жовтні 2003р. навколо ненаселеного острова Тузла, що у Керченській протоці, розгорнувся дивний прикордонний інцидент.

Навесні 2001р., Путін дбайливо спланував комбінацію з метою зміщення тодішнього керівництва Газпрому, де російський уряд був власником більшості акцій. Колишній прем’єр-міністр Росії Віктор Чєрномирдін був головою наглядової ради Газпрому, а його янголом-охоронцем був генеральний директор Рем Вяхірєв. Щоб змістити Вяхірєва, Путін спочатку звільнив Чєрномирдіна з його посади голови наглядової ради, а потім відіслав його послом до України у травні 2001р. Кількома днями пізніше, Путін особисто звільнив Вяхірєва під час наради у Кремлі. Керувати Газпромом він призначив, натомість, своїх двох найближчих прибічників: перший заступник голови його адміністрації Дмітрій Мєдвєдєв став головою наглядової ради, а його попереднього помічника Алєксєя Міллєра було призначено генеральним директором.

Для України критичним питанням було, що ж станеться з «Ітерою», трейдерською компанією, що була тісно пов’язаною з керівництвом Газпрому та «витискала» сотні мільйонів доларів щорічно з торгівлі газом з Україною. Нове керівництво Путіна дещо «урізало» Ітеру, однак не очистило торгівлю газом. Натомість, у грудні 2002р. воно заснувало аналогічного посередника – «Єврал Транс Газ». Останній скидався на поспішну імпровізацію та викликав чутки про пов’язаність із Семеном Могилевичем, крупним авторитетом зі світу організованої злочинності, що проживав у Москві, з одного боку та з високопосадовцями на вищих щаблях адміністрації Путіна, а також в Україні[2].

Наприкінці липня 2004р. Кучма і Путін зустрілися у Ялті та замінили «Єврал Транс Газ» на іншого посередника – РосУкрЕнерго. Вони курували підписання відповідних контрактів з Газпромом та Нафтогазом України на постачання газу до та через Україну. РосУкрЕнерго було краще формалізованим, ніж «Єврал Транс Газ». Його було зареєстровано у місті Цуг, Швейцарія, воно наполовину перебувало у власності Газпромбанку. Іншою половиною володів «Центрагаз Холдинг» – компанія, чиї українські власники не розголошувалися, однак керуючим був «Міжнародний Райффайзен Банк Австрія».

Було призначено координаційний комітет для РосУкрЕнерго, до складу якого входив Юрій Бойко, заступник міністра енергетики України та голова Нафтогазу України, та його замісник – Ігор Воронін, хоча офіційно ані український уряд, ані Нафтогаз України не володіли РосУкрЕнерго. Ці двої українських високопосадовців представляли приватну тредерську компанію, що було кричущим конфліктом інтересів. Однак, з високою вірогідністю, більшість їхніх доходів розподілялася на користь інших високопосадовців, варіюючись від політичного везіння того чи іншого. Оновлена система торгівля продовжувала «вижимати» чималі прибутки від української торгівлі газом на користь певних окремих осіб. І, як бачимо, адміністрація Путіна теж не очистила торгівлю газом, а лише перевела отримувані за її рахунок прибутки під контроль своїх власних людей («Глобальний Свідок» 2006, 51-52; Мілов та Нємцов 2008).

У обмін на це, Путін не вимагав від України підвищення цін на газ, тоді як світові ціни на нафту почали підніматися лише 2004р. Його панівним інтересом у цій торгівлі було вижимати з неї прибутки та спрямовувати їх своїм людям у Кремлі. Як і раніше, задіяні у цій схемі російські високопосадовці радо ділилися своїми прибутками зі своїми українськими колегами, що полегшувало їхнє особисте збагачування.

На початку 2003р. погляди Путіна знову привернула Україна – через тамтешні президентські вибори, що насувалися. Росія вже неодноразово намагалася прив’язати до себе Україну привабливими торгівельними угодами, однак флірт з Україною давався нелегко, тоді як домінована Росією Співдружність Незалежних Держав (СНД) мала погану звичку засновувати щоразу нову організацію, замість вирішувати проблеми існуючих, але не працюючих органів.

Вірний своєму стилю, Путін виступив з новою схемою – Єдиного Економічного Простору (ЄЕП)[3]. Його  було спроектовано навмисне, щоб привабити Україну. Таким чином, це він був уже не дво-, а багатостороннім утворенням, але без країн Середньої Азії, котрі становили незначний інтерес для України; також, він був виключно економічним.

23 лютого 2003р. ЄЕП було з величезною помпою запущено у Москві, шляхом спільного проголошення президентами Росії, України, Казахстану та Білорусі. Як і планувалося, станом на вересень 2003р. було укладено угоду, котру ратифікували усі чотири парламенти. ЄЕП було задумано як митний, а також валютний союз, з метою координації вступу усіх чотирьох країн до СОТ, перемовини про вступ до якого усі четверо вели вже не один рік. Однак, як показала попередня спроба Росії створити митний союз, він виявився не робочим, оскільки Росія наполягала на диктатові своїх власних імпортних тарифів іншим членам, котрі, цілком природньо, опиралися. А феєричний колапс рубльової зони 1993р. та тривала двозначно-відсоткова інфляція свідчили про те, що й валютний союз є передчасним. Будь же які спроби координувати вступ до СОТ, найвірогідніше, відклали б його для кожної з окремо взятих країн.

Навіть в уряді Януковича реакція на пропозиції щодо ЄЕП була неймовірно суперечливою. Три головних члени його кабінету публічно виступили проти ЄЕП, зокрема, міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, міністр економіки Валерій Хорошковський та міністр юстиції Олександр Лавринович[4]. Міністр, відповідальний за зовнішню торгівлю – Хорошковський, – незабаром потому пішов у відставку. Кучма, як і Янукович, погоджувалися на ЄЕП, хоча й не без вагань, оскільки для них украй важливо було отримати підтримку Москвою його президентської кандидатури. Єдиним незаперечним прибічником приєднання до ЄЕП у кабінеті Януковича виявився перший заступним прем’єр-міністра Микола Азаров, котрого вважали найбільш про-російськи налаштованим.

Таким чином, як у економічному, так і у політичному сенсі, ця схема виглядала ще менш життєздатною, ніж попередні ідеї Росії, і була за суттю лише марнуванням часу, енергії та політичних потужностей. У вересні 2003р., завдяки вступові до ЄЕП, Україні вдалося розв’язати чималу кількість з тих чисельних торгівельних конфліктів з Росією – так само, як це сталося по підписанню російсько-українського договору про дружбу, співробітництво та партнерство у травні 1997р. Ці торгівельні суперечки, зазвичай, зводилися до заборони Росією експорту до неї особливо успішних на її ринку українських товарів, як правило – сільськогосподарської продукції або металів. Однак, Україна приєдналася лише до тієї частини ЄЕП, котра регламентувала вільну торгівлю, до чого Путін не мав зацікавлення. Після Помаранчевої революції і ця схема повільно вмерла.

22 жовтня 2003р., без попередження спалахнув російсько-український конфлікт нового, досі небувалого типу: російські війська особливого призначення несподівано взяли приступом ненаселений острів Тузла, що у Керченській протоці. Демаркації кордону між Росією й Україною в цих водах так і не було зроблено, таким чином, о.Тузла був спірною територією. На диво, прем’єр-міністр Янукович виступив із різким протестом проти порушення Росією кордону, і одразу потому розпочалися серйозні переміщення військ по обидва боки кордону. Після кількох днів запеклого обміну публічними заявами, російські війська відступили, і суперечка стихла. Вочевидь, Україна змогла виставити суттєві сили, щоб переконати Кремль припинити свою несподівану місію.



[1] Головними джерелами цього під-розділу є Стерн (2005), Ваґштюль та Уорнер (2006), а також Аслунд (2007б).

[2] Могилевича було заарештовано у Москві наприкінці січня 2008р., де він, вочевидь, з 1996р. вів життя крупного бізнесмена з близькими зв’язками у Кремлі.

[3] Загальним джерелом щодо ЄЕП є Бюккволь (2004).

[4] Том Уорнер та Стефан Ваґштюль, «Українські міністри у пошуку можливостей зміни Угоди», «Файненшл Таймз», 16 вересня 2003р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

1 коментар Політика Путіна щодо України: торгівля газом, Єдиний Економічний Простір та суперечка навколо о.Тузла

  1. Пінґбек: “Близькі родичі” Путіна | Спільнобачення

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>