Помаранчева революція, 2004р.

На п’ятнадцятий день Помаранчевої Революції в Україні я прибув до Києва. Моя машина застрягла у транспортному корку, спричиненому демонстрацією перед парламентом. Я полишив машину й приєднався до колони. Рішучість демонстрантів вражала. Ціле море людей, котрі, однак, дотримувалися нечуваного порядку та зберігали спокій. Панівними були наступні два гасла: «Ющенко – наш президент», та «Свободу не спинити!». На третьому місці було «Схід і Захід разом!».

То був заклик до законності та порядку, свободи та національної єдності. Декотрі групи крокували під українськими прапорами, декотрі – під помаранчевими прапорами опозиційного кандидата Віктора Ющенка, з надписом назви їхнього міста чи села. Важко було визначити класову приналежність демонстрантів – жодних назв бізнесів, партій чи організацій. Ніхто не піднімав соціальних чи економічних тем. То була чиста політика. Українська Помаранчева революція була класичною ліберальною революцією, на кшталт європейської 1848р., чи Оксамитової революції у Празі 1989р. Це повстання проти беззаконня й репресій, за демократію та свободу, було справжньою буржуазною революцією.

Напівжартома, люди називали це повстанням мільйонерів проти мільярдерів.

(Аслунд 2004).

Помаранчева Революція була епічним моментом України. За один місяць, з 22 листопада по 26 грудня, Україна не сходила з передніх шпальт світових новин. Люди пізнали тоді Україну як сміливу, добре організовану, мирну та демократичну націю високих ідеалів. Три політичних лідери – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович, – стали світовими знаменитостями, попри важковимовність їхніх імен. Все проходило мирно й демократично. То був момент національної ейфорії та гордості.[1]

Рідко коли настання важливого політичного моменту було настільки очевидним. Ще роки тому біло відомо, що президентські вибори було призначено на кінець жовтня 2004р., коли мав закінчитися другий термін Президента Кучми, і конституція 1996р. не дозволяла президентові обиратися більше, ніж на два терміни підряд. Більше того, популярність Кучми перебувала так низько на рівні цифр першого порядку, тож про переобрання не могло бути й мови. Старий режим був стомленим, розділеним та усе більш авторитарним.

Українські громадяни постали перед чітким вибором. У осяжному майбутньому ці президентські вибори були їхнім єдиним шансом на більшу свободу та верховенство права. Чітку альтернативу пропонувала Росія своїми щойно проведеними керованими «виборами». Себто, вибір був між демократією та авторитаризмом путінського зразка. Як відзначив Аскольд Крушельницький (2006, 1): «Українці збагнули, що перебувають на історичному перехресті: то були найважливіші вибори, котрі будь-коли проводилися у їхній країні, і результати голосування мали визначити, чи піде Україна протореною на Захід стежкою до демократії, чи ж її поглине пихата нова авторитарна Російська імперія».

Коли я відвідував Київ наприкінці липня 2004р., у всіх на устах було питання, чи не станеться в Україні «каштанова» революція. То було попередня назва, похідна від київських обсаджених каштанами вулиць. Голова виборчого штабу Януковича Сергій Тигипко навіть дав на цю тему прес-конференцію у серпні. Двома провідними кандидатами у президенти були Янукович та Ющенко. Обговорювалися три імовірні речі. По-перше, Ющенко, напевно, насправді виграватиме на цих виборах. По-друге, Янукович, вірогідно, вкраде цю перемогу, їх сфальсифікувавши. По-третє, народ вийде з протестом на вулиці, повторивши грузинську Революцію Троянд, що сталася у листопаді 2003р. Питанням залишалося, чи достатньо людей зможуть достатньо швидко вийти на вулиці, щоб здійснити народну революцію, чи ж протести знову розпорошаться й затухнуть. Цей сценарій здійснився саме так, як і пророкувалося, тож обидві сторони підготувалися добре.

Починаючи з 1991р., право-центристська опозиція робила усі можливі помилки. Їх втомила власна недоречність і вони були рішуче налаштовані внести зміни. Старий режим також був серйозно стурбований виборами, однак більше – внутрішньою боротьбою. Швидке економічне зростання принесло більшу економічну різноманітність та розділ в урядовому таборі. Після тривалого правління старий режим почувався самовдоволеним та занадто упевненим у власних уміннях, а також зневажливо ставився до опозиції.

Зовнішній світ знову звернув увагу на Україну. Президент Росії Владімір Путін особисто втручався у цей процес з величезною силою, однак його наміри зазнавали нищівної невдачі. Сполучені Штати стояли осторонь, натомість, до дії взялися неурядові організації. Нові члени Європейського Союзу, особливо Польща та Литва, активували свою зовнішню політику, а Європейський Союз став міжнародним переможцем Помаранчевої Революції.



[1] Джерелами цього розділу є Аслунд і МакФол (2006), Уілсон (2005), Каратницьки (2005) та Крушельницький (2006). Станіславскі (2005) пропонує корисну витримку фактів.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>