Можливі варіанти для старого режиму

Починаючи з парламентських виборів березня 2002р. українські політики практично ні про що інше не думали, окрім прийдешніх президентських виборів. Головними, хто задавав політичний тон у таборі старого режиму, були Леонід Кучма, голова його адміністрації Віктор Медведчук та спікер Ради Володимир Литвин. Вони були вже тертими політичними калачами, представниками маккіавелістської школи у найкращій її техніці. Демократія стояла для них навіть не на другому місці. Постаючи перед проблемою, вони розігрували кілька альтернативних рішень.

З наближенням президентських виборів жовтня 2004р., керманичі усвідомлювали, що опиняються між молотом і ковадлом. Скидалося на те, що Ющенко буде переможцем неминуче. Розглядалося три альтернативних способи його зупинити: конституційна реформа, котра позбавляла Президента більшості його повноважень, подовження президентства Кучми та рішуча популярна виборча кампанія у поєднанні з фальсифікацією самих виборів.

Конституційна реформа була постійною темою з моменту здобуття Україною незалежності, тож це було одне з наобговорюваніших питань у роботі Ради навесні 2004р. Доти, Кучма хотів посилити президентські повноваження, однак з побоювань, що Ющенко стане його наступником, він надав перевагу сильнішим повноваженням парламенту. Медведчук накидав проект такої Конституції і олігархічний центр об’єднав сили з комуністами та соціалістами, котрі завжди обстоювали парламентську систему правління. 8 квітня цей проект Конституції отримав 294 голоси, що було всього на шість голосів менше, ніж необхідна для ухвалення цього рішення дво-третинна більшість (Уілсон 2005, 81). Таким чином, варіант зі зміною Конституції відпадав.

У Конституції зазначено, що «одна й та сама людина не може бути обраною Президентом на більше, ніж два терміни підряд», однак то було написано ще у червні 1996р., всього за два роки після першого вступу Кучми на посаду. З адміністрації Президента лунали аргументи, що, мовляв, його другий термін є, по суті, першим терміном після прийняття нової Конституції, і у грудні 2003р. конституційний суд слухняно підтвердив таке тлумачення, фактично дозволивши Кучмі знову йти на вибори. Однак після «Кучмаґейту» його популярність трималася на рівні до 10%, відтак його переобрання не було реалістичним. Він міг лишитися при владі лише якщо президентські вибори не вважатимуться такими, що відбулися, або ж у випадку оголошення надзвичайного стану (Уілсон 2005, 79-80).

Тож, фактично, єдиним варіантом, що залишався, було підібрати достатньо популярного кандидата в президенти, котрий міг би виграти вибори, хай навіть за допомогою фальсифікацій. Однак, з огляду на настрої в країні та наявність залишків свободи, це було важко. Старий режим, варто віддати йому належне, не хотів удаватися до більш серйозних репресій.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>