Мобілізація опозиції та громадянського суспільства

У лютому 2004р. Борис Тарасюк, колишній міністр закордонних справ та один із семи заступників голови «Нашої України», організував велику міжнародну конференцію «Україна у Європі та Світі», на котрій я був присутнім. Вона справила сильне враження, продемонструвавши готовність опозиції до Помаранчевої Революції. Опозиція була повністю мобілізована, відчуваючи, що настає момент, коли або зараз, або вже ніколи.

Організатори мали намір пробитися крізь блокаду вітчизняних ЗМІ та достукатися до міжнародної спільноти, і їм це вдалося. Дві сотні людей з 24 країн прийняло участь. Головними промовцями із закордону були Держсекретар США Мадлейн Олбрайт та колишній прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт, тоді як Президент Чехії Вацлав Гавел звернувся до конференції через відеозв’язок.

Проведення цієї опозиційної конференції було дозволено, однак офіційне втручання було сильним. Українське МЗС відраджувало чинних міністрів закордонних справ від участі. Напередодні конференції організаторам сказали, що неможливо провести в Українському Домі, як планувалося, тож вони мусили перенести її до готелю «Русь» – старого релікту совєтської доби. Державна податкова адміністрація невдовзі перед тим провела перевірки на підприємствах двох провідних бізнесменів та парламентарів «Нашої України» – Петра Порошенка та Євгена Червоненка. Три радіостанції примусили припинити трансляцію «Радіо Свободи»: одну з них перекупив друг Медведчука, у іншої було відкликано ліцензію, а власник третьої загинув у ДТП. Тим не менш, нам було таки видано візи і конференція пройшла без зайвого клопоту. Після того, як провалити конференцію не вдалося, влада вирішила прийняти в ній участь – її відвідали прем’єр-міністр Віктор Янукович та кілька міністрів.[1]

Конференція зібрала понад 100 українських журналістів. Більшість були молодими ентузіастами й працювали на регіональні газети. У авангарді вільних ЗМІ була «Українська Правда» – інтернет-газета бідолашного Георгія Ґонґадзе, через котру українці мали можливість відслідковувати події щохвилини, як українською, так і російською. Порошенкові дозволили розвивати власний кабельний ТБ-канал – «5 канал». Хоч влада й захопила усі крупні ЗМІ, правду таки можна було дізнатися, за бажання.

Міжнародні неурядові організації, головним чином, зі Сполучених Штатів, були тут доволі сильними. Характерно, що конференцію спонсували «Дім Свободи», німецький Фонд Маршалла, Національний демократичний інститут та Міжнародний республіканський інститут.

Ющенко був цілком очевидним кандидатом від право-центристів і не було жодного іншого кандидата зі схожими поглядами, котрий міг би скласти йому конкуренцію. Тимошенко дала зрозуміти, що не протистоятиме йому, відвідавши цю конференцію «Нашої України» та засвідчивши свої хороші відносини з Ющенком.

Він мав глибоке, підсвідоме розуміння як реально працює влада в Україні. Він розумів важливість підтримки крупного бізнесу та суттєвого фінансування від бізнесу взагалі, тож його кампанія не відчувала браку коштів. Його головний фандрайзер, Давид Жванія, стверджував, що президентська кампанія Ющенка та протести коштували більше, ніж 150 млн доларів, котрі профінансували українські бізнесмени. Крупні й дрібні бізнесмени радо підтримували його, на противагу олігархам.[2]

Ющенко знайшов спільну мову з нещодавніми перебіжчиками з табору режиму та інтегрував їх до своєї команди. Перед виборами 2002р. Роман Безсмертний, котрий доти був речником Кучми, приєднався до нього у якості керівника штабу. У липні 2004р. він замінив Безсмертного іще свіжішим перебіжчиом від Медведчука – Олександром Зінченком. Той був партнером Медведчука у телевізійних команіях, а також заступником спікера Ради від есдеків. Коли ж Зінченко захворів на рак, Медведчук вивів його з правління усіх їхніх спільних корпорацій, що, цілком природньо, засмутило того.[3]

Для українського суспільства, з його глибоким почуттям символізму, вибір кольорів кампанії мав вирішальне значення. Блакитний та жовтий, що символізували небо й пшеничне поле, були традиційними кольорами українських націоналістів, сягаючи корінням ще Весни Націй 1848р. Ющенко знав, що ці кольори можуть відштовхнути більшість українців. Тож для його кампанії було розумно обрано помаранчевий, замість тих двох. Помаранчевий колір ще не був зайнятий якимось сенсом, хоч і дещо нагадував колір каштанових дерев восени (Уілсон 2005, 72-73).

Останньою зброєю в арсеналі Ющенка була студентська організація «Пора», сформована у квітні 2004р. Моделлю для неї слугувала інша студенська організація – «Отпор», котра сформувалася свого часу в Сербії як опозиційна до тамтешнього президента Слободана Мілошевича 2000р., а також «Кмара», котра з’явилася у Грузій перед Революцією Троянд. Був ще білоруський «Зубр», однак у Білорусі так і не сталося жодної революції. «Пора» існувала у двох формах – чорній та жовтій, кожна з котрих була незалежною організацією. Вони були високо децентралізованими та стійкими до проникнення ворожих чи зайвих елементів. «Пора» означала «вже час», її символом був годинник, себто, час старому режимові піти. «Пора» систематизовано вибудовувалася за технічної підтримки Заходу, однак фінансова підтримка була незначною. До її лав входили, можливо, зо 30’000 активістів. Коли розпочалася Помаранчева Революція, «Пора», як і задумувалося, функціювала у якості революційного авангарду (Демеш та Форбріг 2006).

Ющенко був на пікові. Він уже знав усі нюанси, розбудовуючи свій успіх ще з парламентських виборів 2002р. Він не позиціював себе у якості українського націоналіста, але як обстоювача традиціних цінностей, від сімейних та православ’я до хорошого врядування, приватної власності та європейської інтеграції. Хоч він в усіх випадках розмовляв українською, у ньому не було підкресленого етно-націоналізму. Його кампанія зосереджувалася навколо універсальних цінностей, зокрема, свободи та правосуддя, будучи спрямованою проти олігархів, репресій та корупції. Його ключовими гаслами були «Я вірю в Україну!», та «Вірю, знаю, можемо.»

«Наша Україна» втілювала основні цінності успішних ліберально-консервативних партій Європи: ліберальна економіка, помірний націоналізм та християнство. За українських умов, Ющенко міг увінчати це ще й свободою та демократією. Беручи до уваги його успішний послужний список у якості прем’єр-міністра та голови Національного банку України, це була занадто хороша пропозиція, щоб від неї відмовитися. Упродовж тривалого часу ліберальні та демократичні право-центристи дозріли, щоб скласти гідну альтернативу вічному правлінню олігархічного центру.



[1] Я мав честь бути присутнім на одному публічному обговоренні з Ющенком та Януковичем, і маю зазначити, що дискусія була напрочуд увічливою.

[2] «Бізнес спонсував Помаранчеву Революцію», Аґенція Франс-Прес, Київ, 17 лютого 2005р.

[3] Інтерв’ю із Зінченком у квітні 2004р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>