Режим: мобілізований, але розділений

2004р., якраз перед своїм падінням, український олігархічний режим справляв враження сильного, як ніколи[1]. Він панував у парламенті, контролював уряд, включно з силовиками, та керував ЗМІ, однак олігархи були занадто сильними, щоб бути ще й об’єднаними. Вони витрачали більше сил на боротьбу один з одним, ніж на боротьбу з опозицією. Вони шалено захоплювали стільки активів, скільки могли, тоді як економіка преживала бум в результаті удосконалення управління підприємствами після приватизації.

Після того, як Медведчук став головою апарату Кучми у липні 2002р., режим став ще безжаліснішим у застосуванні репресій, так званого адмінресурсу. Медведчук узяв під власний контроль Центральну Виборчу комісію (ЦВК). Чиновників було поінструктовано забороняти зібрання опозиції у публічних приміщення. Урядові наглядачі, особливо з податкової адміністрації, залякували бізнесменів, котрі підтримували опозицію.

Контроль над ЗМІ став ще жорсткішим. Медведчук також контролював три найпопулярніші українські ТБ-канали (1+1, Інтер та УТ-1), тоді як решта каналів належала іншим олігархам. Як і раніше, влада використовувала телебачення для власної пропаганди, однак ці маніпуляції у ЗМІ мали зворотню дію, оскільки були занадто грубими, щоб викликати довіру.

Режим також мобілізував величезне фінансування кампанії. Згідно з даними по кампанії Ющенка, станом на липень 2004р., на кампанію Януковича планувалося витратити 600 млн доларів, причому половину цих коштів мали надати російські підприємства, головним чином, Газпром, а іншу половину – українські олігархи, головним чином, Рінат Ахметов.[2] То було більше, ніж 1% ВВП України 2004р. Ходили чутки про навіть більші суми. На той час, то була найдорожча передвиборча кампанія за усю історію України.

Тоді як право-центристи згуртувалися навколо Ющенка, усі олігархічні фракції погодилися на Януковича як їхнього єдиного кандидата у президенти, причому, сталося це ще 14 квітня 2004р.[3] Багато хто піддавав сумнівам мудрість зупиненого ними вибору на Януковичеві – колишньому зекові, котрий до пуття не володів ані російською, ані українською. Однак, на виборах 2002р. він зібрав владній еліті більше голосів, ніж будь-хто інший, а також зарекомендував себе як здібний популярний політик, з карколомною історією злету «з бруду в князі» (Кузьо 2006, 32). Ніхто інший не міг так знайти спільну мову з шахтарями Донбасу, як Янукович; також, він відбив робітничий клас Сходу у комуністів. Він був кандидатом Ахметова, і міг спиратися на попередній успішний досвід прем’єр-міністра.

Режим також намагався виставити ці вибори не як боротьбу між Ющенком, котрий як Давид кидається на Голіафа корумпованого уряду, а як регіональне протистояння між Сходом та Заходом. Його пропаганда виставляла Ющенка як західного націоналіста, а більш груба – як американського аґента, тоді як саме Кучма направляв український військовий контингент до Іраку, у той час як Ющенко обстоював його виведення звідти.

Однак між олігархами було мало спільного.  Лише троє з найбільших бізнесменів офіційно підтримували Януковича – Ахметов, Медведчук та Пінчук. Більшість же бізнесменів побоювалися, що Янукович з  Ахметовим змете їхній бізнес геть. Насправді, лише Ахметов по-справжньому підтримував Януковича. Так, наприкінці 2004р. усі три ТБ-канали Пінчука раптом стали об’єктивнішими. Група Приват трималася осторонь кампанії, тоді як Індустріальний Союз Донбасу мовчки підтримував Помаранчеву Революцію через суперництво з Ахметовим.

Не був у захваті від Януковича і Кучма, котрого більше обходило його особисте майбутнє, ніж результат виборів. Упродовж усієї кампанії, Кучму підозрювали у бажанні провалу виборів, що дозволило б йому лишитися при владі.

Дивно, але кампанія Януковича мала не один, а три конкуруючих між собою виборчих штаби. Сергій Тигипко очолював офіційний штаб. Сергій Клюєв, видний бізнесмен з Донецька та брат заступника прем’єр-міністра Андрія Клюєва, командував неофіційнм штабом, влаштовуючи брудні трюки поза контролем Тигипка. Новостворений «Російський Клуб» функціював у якості третього штабу, де перебували російські політтехнологи. За такого браку координації на вищому рівні жодна кампанія не могла досягти успіху.

Кампанія Януковича була тупою та неумілою. Телевізійна пропаганда була занадто грубою, у посланнях і гаслах була мішанина. Втручання влади було надто огидним, водночас репресії були надто обмеженими, щоб примусити людей підкоритися.



[1] Цей під-розділ посилається на Аслунда (2006).

[2] Я отримав ці відомості від голови штабу Ющенка Олега Рибачука у вересні 2004р., котрі він, своєю чергою, отримав з власних джерел у Службі Безпеки України.

[3] «Януковича висунули єдиним кандидатом?», Українська Правда, 14 квітні 2007р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>