Роль Росії

Навряд чи якась країна відігравала настільки видатну роль у виборчій кампанії іншої країни, наскільки нею була роль Росій в українських виборах, як і ніколи Росія не була настільки зосереджена на Україні. Президент Путін особисто займався цією кампанією, і його провал став просто феєричним.[1] Як зазначили двоє незалежних російських вчених, Ніколай Пєтров та Андрєй Рябов (2006, 145):

Втручання Росії в українські президентські вибори у жовтні та листопаді 2004р. у широких колах вважається найбільшою зовнішньополітичною помилкою Кремля з 1991р. І проблемою тут був не той факт, що Кремль поставив на кандидата, що програв, а те, що задіяність Кремля була настільки неприхованою та грубою… Мірою того, як розгорталася ситуація під час тих виборів, незграбне втручання Кремля заганяло Росію все далі у глухий кут, тоді як ставки зростали дедалі більше. Результатом стала не просто поразка, а скандальне приниження.

Упродовж 2003р. та 2004р. Путін та голова його апарату Алєксандр Волошин найбільше переймалися виборами в Україні. Путін та Кучма зустрічалися майже щомісяця. Упродовж своїх двох термінів, Путін та Кучма зустрічалися частіше, ніж будь-які інші голови держав. Кучма проникливо брав на себе роль старшого партнера. Медведчук же, навпаки, зав’язав близькі відносини з Волошиним та його першим заступником Дмітрієм Мєдвєдєвим. Десь улітку 2003р. Кремль прийняв рішення підтримати будь-якого кандидата, котрого запропонує Кучма. Під час зустрічі з Кучмою в Криму 26 липня 2004р., Путін висловив свою публічну підтримку Януковичу; Ющенкові ж неодноразові звернення до Москви по дружнє співробітництво наражалися на глухоту (Пєтров і Рябов 2006, 146-47).

Кремль намагався впливати на українські вибори через економічні поступки та підтримку кампанії. Однак, російська ініціатива Єдиного Економічного Простору, запущена у лютому 2003р., була більш протирічною, ніж корисною. 15 вересня 2004р. під час зустрічі голів держав ЄЕП, Путін погодився на давню вимогу України змінити систему збору ПДВ, таким чином переключивши щорічний потік потужністю у 800 млн доларів з російської до української держскарбниці. Це рішення у самій Росії розкритикували як надміру щедре (Пєтров і Рябов 2006, 150). Кремль також вирішив чимало двосторонніх торгівельних суперечок у вересні 2003р., скасувавши чимало запроваджених Росією в односторонньому порядку протекціоністських заходів проти українських експортерів до Росії.

СБУ записало ключову зустріч між двома керівниками апарату президентів, Волошиним та Медведчуком, що сталася у липні 2004р. в Криму, та передала голові штабу Ющенка Олегові Рибачуку[2], що ці двоє домовилися мобілізувати 600 млн доларів задля передвиборчої кампанії. Вони домовлялися поділити відповідальність між собою 50 на 50, так, щоб російська сторона зібрала гроші для кампанії Януковича з російських бізнесменів, котрі працювали в Україні.

Російська пропаганда під час українських виборів скидалася на брутальну артпідготовку – було задіяне російське телебачення, політтехнологи та нещадно експлуатовано особистість Путіна, появи котрого на публіці теж підпорядковувалися головній меті. Улітку 2004р. десятки горластих, добре оплачених московських політтехнологів висадилися в Україні. Найвідоміші імена включали кремлівських «зірок» політтехнології – Ґлєба Павловского, Марата Ґєльмана, Вячеслава Ніконова та Сєрґєя Маркова.

31 серпня Павловскій відкрив «Російський Клуб» у Києві, котрий став російським центром кампанії Януковича. То були ті ж самі консультанти, котрі так гарно спрацювали під час президентської кампанії 1999р., але ганебно програли у парламентській кампанії 2002р. – поразка, котру вони списали на надмірні обмеження їхніх дій. Цього разу їм уже ніхто не заважав, однак вони не змогли дійти згоди щодо стратегії та тактики кампанії: у той час, як Ґєльман хотів повести позитивну кампанію для Януковича, Павловскій схилявся до популістської кампанії з підвищенням пенсій та не виключеним застосуванням сили, а Ніконов же віддавав перевагу критиці Ющенка.

Російські політтехнологи не сходили з екранів українських та російських ТБ-каналів, зводячи наклепи на Ющенка та нахваляючи Януковича так, ніби для цього не знайшлося жодного бажаючого серед їхніх українських колег. Сєрґєй Марков заявив «Файненшл Таймз», що Кремль найняв його «захищати інтереси Росії» в Україні. Він казав, що Ющенко «є украй анти-російським… при цьому, він не є незалежним, а всього-навсього маріонеткою. Я думаю, сам по собі він вельми слабкий.»[3]

Згідно з опитуваннями громадської думки, Путін був найпопулярнішим політиком серед українців. Він намагався використовувати власну популярність, двічі агітуючи за Януковича в Україні. Характерно, що він особисто відвідав Київ усього за три дні перед виборами. 26 жовтня Путін виголосив промову, у котрій вихваляв успіхи уряду Януковича, її було трансльовано більшістю українських ТБ-каналів. Також він брав участь у тривалій телефонній трансляції. За три дні до виборів, у Києві було проведено незвичний військовий парад за участю 8000 солдатів та ветеранів для святкування річниці звільнення України від німецько-фашистських загарбників (Станіславскі 2005, 11-13).

Москва також намагалася мобілізувати українську діаспору в Росії на підтримку Януковича. 8 жовтня у Москві було зібрано великий конгрес її представників, де до делегатів звернулися із закликом підтримати Януковича. За наказом Кремля Москву було прикрашено розтяжками з неоднозначними надписами «Янукович – наш президент.»

Кремль наказав обладнати й відкрити понад 400 виборчих дільниць для тих 1.5 млн українців, котрі ніби-то перебували на території Росії, голосування котрих, поза усяким сумнівом, перебувало б під контролем Кремля. Однак, внаслідок рішучого протесту Ющенка та сумнівів Кучми, ЦВК України вирішила відкрити лише 41 додаткову виборчу дільницю в Росії, а Вищий Суд України обмежив їх кількість взагалі до чотирьох (Пєтров і Рябов 2006, 156-57). Кремль також відрядив Патріарха Російської Православної Церкви Алєксія II на підтримку Януковича.

Широкомасштабне російське втручання вилилося не у що інше, як підрив позицій Януковича, за котрим стояли Путін та зухвалі російські політтехнологи. Як і не можна з певністю сказати, що перемога Януковича надавала б якісь вигоди для Росії. Перемігши своїх власних олігархів, Путін, фактично, підтримував найолігархічнішу партію України. Будучи губернатором, а потім – прем’єр-міністром, Янукович не пускав російські компанії на Донбас, тоді як Ющенко у свою бутність прем’єром якраз дозволяв російським корпораціям купувати крупні українські компанії та погасив величезну прострочену заборгованість перед Росією за імпорт газу; Янукович же лишень вимагав подарунків та поступок. Колишній прем’єр-міністр Росії Віктор Чєрномирдін, котрий був послом до України, влучно прокоментував результати першого туру виборів, що, мовляв, «будь-кого, хто стане Президентом України, ніхто не примушуватиме розвивати добросусідські відносини з Росією».



[1] Цей під-розділ посилається, головним чином, на видатну статтю Пєтрова та Рябова (2006). Див. також Уілсона (2005, 86-95).

[2] Це мені розказав Рибачук у вересні 2004р.

[3] Андрю Джек та Том Уорнер, «Втручання Путіна в українські вибори ризикують вилится у поразку», Файненшл Таймз, 20 жовтня 2004р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>