Помаранчева Революція

Після закриття виборчих дільниць 21 листопада, факт масових фальсифікацій був очевидним. За оцінками незалежної неурядової організації «Комітет Виборців України» не менш, ніж 85’000 посадовців було залучено до фальсифікацій виборів. Саме на них припала більша частина виділеного на вибори фінансування (Уілсон 2005, 119-20).

Способів обману було чимало. Одним з них була маніпуляція зі списками виборців, коли декого з реальних людей вилючали, натомість до списків додавали «мертвих душ», термінами класичного українського автора Миколи Гоголя. Також поширеним було багаторазове голосування одних і тих самих людей, прозване «каруселями». Виборців, бажаючих проголосувати кілька разів, підвозили автобусом чи потягом до різних виборчих дільниць. Частим було голосування на дому. Також траплялися випадки масового вкидання бюлетенів до урн, що потім тягло за собою необхідність перегляду результатів виборів.

Монітори з Ради Європи, ОБСЄ та Європейського парламенту дійшли висновку, що вибори не були ані вільними, ані чесними, тоді як спікер російської Думи Боріс Ґризлов  та спостерігачі з СНД заявили, що вибори були правильними (Станіславскі 2005, 35).

Оскільки опозиція передбачала фальсифікації, вони спланували протести. Ющенко закликав прийти й висловити свій протест на Майдан Незалежності у Києві, котрий у народі зветься просто Майдан, одразу ж післи закриття виборчих дільниць о 8-й вечора у неділю 21 листопада. Зібралося якихось 30’000 демонстрантів, і на Хрещатику, головній вулиці Києва, що проходить крізь Майдан, було розбито перші намети. Помаранчева Революція спалахнула.

Цього разу підконтрольна режимові ЦВК уже не вагалася й одразу ж видала добре підготовлені, хоча й попередні, цифри опівдні у понеділок, наступного після виборів дня. Офіційно, Янукович виграв з перевагою в 2.85% у другому турі, ніби-то набравши 49.5% голосів, проти 46.6 % Ющенка (таблиця 7.1). Натомість, незалежні екзит-поли, що ґрунтувалися на 28’000 поінтерв’ювованих, показали, що виграв Ющенко з 53% проти 44% Януковича (Уілсон 2005, 2).

Явка у другому турі зросла на 5.8%, але у тих 17 областях, де перемагав Ющенко, вона зросла усього на 0.6%, тоді як у 10 областях, де перемагав Янукович, вона віртуозно підскочила на 9.1%. У Донецькій області, явка виросла на 18.6% до вражаючих 96.7%, з яких 96.2% ніби-то підтримали Януковича.[1] Масові фальсифікації були очевидними, а Ющенко поставав як явний переможець.

Режим був розгублений. На початку ночі у день виборів, керівник кампанії Януковича Тигипко заявив, що, можливо, Ющенко виграв.[2] Ця заява прозвучала як протест проти своєї власної кампанії, і він пішов через тиждень потому. Кучма був нетипово пасивним, що означало обмеженість його симпатій до Януковича. У своїй книзі «Після Майдану» Кучма представив себе як незаангажованого, збалансованого, чітко уявляючого свої власні позиції після виборів чоловіка (Кучма 2007).

Опозиція мобілізувалася 22 листопада, у понеділок вранці. Ющенко закликав усіх на Майдан, і його заклик рознісся через мобільні телефони та інтернет, але також і через нещодавно звільнені ЗМІ. Піднялося не менш, ніж 200’000 людей. Зібралася критична маса протестувальників. Наступного дня 23 листопада Ющенко присягнув на Президента на Майдані.

Натовп на Майдані ширився з кожним днем усе більше, аж доки не сягнув кількості в один мільйон, явивши собою фотогенічне помаранчеве море посеред морозної зими. Демонстранти зайняли вулиці та площі у центрі Києва. Десятки тисяч людей проприїжджали з регіонів, головним чином, з Заходу. Ширився революційний запал, але поруч із нам так само зберігався порядок. Спонтанно налагоджена дисципліна була вражаючою. Не дозволялося пити чи вести себе грубо, оскільки революціонери побоювалися провокацій, як уже сталося 9 березня 2001р. Люди самоорганізувалися. Майже усі вони носили щось помаранчеве – пов’язку на руці, лацкан, шарф, шапку чи накидку. Гасел було небагато й вони були прості: «Ющенко – наш президент», «Свобода» та «Схід і Захід разом». Тисячі бізнесменів привозили їжу та теплі речі, оскільки вже було зимно й морозно.

Демонстратори заблокували будівлі міністерств та інші головні державні установи. Кучма та його адміністрація, таким чином, не здатні були потрапити до своїх приміщень, і управління державою було перервано. На пагорбах навпроти будівлі кабінету міністрів група людей постійно барабанила у сталеві діжки, створюючи нестерпний галас, так що уряд не мав можливості працювати. Міліція була відсутня, охороняючи лише основні державні будівлі. Під президентською адміністрацією удень і вночі чергували, стоячи подвійними рядами у захисному спорядженні, бійці спецзагонів, а у вічі їм дивилися серйозні старші за них дядьки, що виконували функцію помаранчевої варти. Їхній спокійний професіоналізм свідчив, що вони були колишнім спезназівцями, що звільнилися. Вони виглядали набагато грізніше, ніж нервуюча молодь з урядових військ.

Велика сцена на Майдані була епіцентром Помаранчевої Революції. Чотирма головними революційними агітаторами були Тимошенко, Зінченко, молодий соціаліст Юрій Луценко та Микола Томенко (ліберал із Руху). Ющенко не розігрівав натовп регулярно, а робив щоденні заяви. Тимошенко, з волоссям заплетеним у косу, чимось нагадуючи національну героїню Лесю Українку, була радикальним лідером. Її вже більше не звали Газовою принцесою, а Помаранчевою Принцесою чи просто Нашою Юлькою. Також до когорти революціонерів прибув колишній заступник прем’єр-міністра Росії, ліберал Боріс Нємцов, котрий з’являвся на Майдані перед українським телебаченням, носячи помаранчевий шарф.

Українці руйнували усі негативні стереотипи: вони були добре зорганізовані, а не дволикими чи розхлябаними; тверезими, а не п’яними; інтелектуалами, а не байдужими. Я чув схожі оцінки щодо Польщі після першого візиту Папи Іоанна Павла II-го улітку 1979р., і пізніше у часи «Солідарності». Хтось сказав: «Україна отримала незалежність 1991р.; зараз вона її заслужила.»

Путін не здавався. 22 листопада він привітав Януковича з його перемогою. 25 листопада він повторив своє привітання у офіційному листі. За ним послідували президенти країн Середньої Азії (Станіславскі 2005, 48-49). 24 листопада Державна Дума Росії у своїй резолюції висловила «глибоку стурбованість екстремістськими діями радикальних опозиційних сил в Україні, котрі можуть призвести до трагічних наслідків».[3] Не надто зграбно, Павловскі звернувся до своїх українських замовників, стверджуючи, що «забагато українських політиків та офіційних осіб проявили серйозну політичну некомпетентність, внаслідок чого утворилася пауза, вакуум влади, котрим скористалася опозиція».[4] Змістом повідомлення було те, що українська влада не була достатньо жорсткою. Чисельні офіційні російські речники скаржилися, загущуючи фарби, на американське втручання у справи України та неповагу до українських законів.

23 листопада Білий Дім оголосив, що «Сполучені Штат глибоко стурбовані обширними та вірними ознаками того, що під час президентських виборів в Україні сталися фальсифікації. Ми рішуче підтримуємо зусилля, спрямовані на перегляд перебігу виборів…»[5] Держсекретар США Колін Л.Пауелл зробив сильну заяву 24 листопада:

Сьогодні Сполучені Штати стоять поруч із народом України у його прагненні захистити свій демократичний вибір. Насправді, зараз має місце критичний момент. Настав час для українських лідерів вирішити, чи вони на боці демократії, чи ні…

Ми не визнаємо цих результатів у якості легітимних, оскільки не було дотримано міжнародних стандартів та не було розслідувано чисельних та таких, що викликають довіру, повідомлень про фальсифікації та зловживання… Ми закликаємо до повного перегляду результатів виборів та проведення належним чином повторного підрахунку результатів виборів.[6]

Чисельні європейські політики та газети скаржилися на очевидність фальсифікацій в Україні. У самій Україні, одна сила за іншою полишали владний табір. Однією з перших груп перебіжчиків, були українські дипломати. Силовики розкололися – двоє колишніх генералів СБУ вийшли 25 листопада на Майдан з промовою, і керівництво СБУ пішло за ними слідом. Того ж дня, командуючий Західним військовим округом оголосив, що його війська не може бути використано проти народу, засвідчивши цим, що армія регіонально розділена, як і міліція. Режим міг застовувати для придушення акції лише окремі загони спецпризначення МВС.



[1] Див. на веб-сторінці ЦВКУ, www.cvk.gov.ua (перевірено 23 листопада 2004р.).

[2] «Тигипко готовий іти в опозицію», Українська Правда, 21 листопада 2004р.

[3] «Російська Дума назвала Ющенка «екстремістом»», Українська Правда, 24 листопада 2004р.

[4] Федеральна служба новин, НТВ, 22:00, 23 листопада 2004р.

[5] «Заява щодо українських виборів», відомство прес-секретаря, Білий Дім, Уошинґтон, 23 листопада 2004р., www.whitehouse.gov (перевірено 23 листопада 2004р.).

[6] «Бріфінґ держсекретаря Коліна Л.Пауелла», Держдепартамент США, Уошинґтон, www.state.gov (перевірено 23 листопада 2004р.).

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>