Урегулювання

Режим учинив декілька погрозливих маневрів, однак Кучма, вочевидь, не допустив би серйозного застосування насильства, тим більше, він усе ще виконував обов’язки Президента.[1] З помаранчевого боку Тимошенко переконувала у необхідності взяти штурмом декотрі урядові будівлі, щоб пришвидшити врегулювання, однак Ющенко взяв над нею верх.

Загадкою лишалося, як віднайти шлях мирного врегулювання. Що це буде і як цього можна досягти? Помаранчевий табір та об’єднані представники Заходу зажадали, щоб сфальсифіковані результати другого туру було визнано недійсними. Кучма запропонував почати вибори ще раз спочатку, з першого туру, однак пануючою думкою було, що повтору потребує лише другий тур. Паралельно йшло три процеси – Ющенко подавав скарги до Вищого Суду проти фальсифікацій. Кучма провів круглий стіл, а Рада підтвердила основні рішення на законодавчому рівні.

23 листопада Кучма звернувя до усіх політичних сил із закликом почати перемовини з метою запобігти розколу країни, а спікер парламенту Литвин покликав владу і опозицію за круглий стіл. Двома днями потому, Кучма запросив Президента Польщі Александра Кваснєвського та Президента Литви Валдаса Адамкуса прийняти участь у круглому столі в якості посередників. Кваснєвський підключив неохочого до цього Хав’єра Солану, вищого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, а Янукович включив спікера російської Думи Боріса Гризлова. Сполучені Штати – побоюючись, що надсилання будь-яких представників з американського боку спровокує росіян до відповідної реакції, – не були представлені, радо полишивши посередництво Європейському Союзові та Кваснєвському. Польський президент відіграв провідну роль, оскільки добре знав українських лідерів, а також тому, що Помаранчева Революція нагадала полякам їхній рух «Солідарність» (хоча Кваснєвський тоді перебував на боці комуністів).Обоє – і Ющенко, і Янукович,- приймали участь. Три засідання круглого столу пройшли на дачі на південь від Києва – 26 листопада, 1 та 6 грудня.

Після першого ж круглого стола Рада зібралася на засідання 27 листопада. Спікер Литвин взяв на себе й почав грати роль незалежної людини, і, заручившись підтримкою понад 100 депутатів-центристів, він став важливим посередником. Рада ухвалила, що вибори пройшли з порушенням закону і не відображають волевиявлення громадян. Було винесено догану ЦВК, а Ющенка і Януковича попросили домовитися про рішення. На цій стадії, Пінчук та його «Трудова Україна» також перебігли від режиму, полишивши самих «Регіони» Януковича та Медведчукових есдеків. Було зроблено перший великий крок до вирішення проблеми.

28 листопада, у неділю ввечері, до Києва з південного напрямку було підтягнуто 10000 бійців внутрішніх військ, однак, на щастя, нічого не відбулося. Голова СБУ Смєшко стверджував потім, що це він відвернув кровопролиття, однак і сам Кучма навряд чи допустив би силовий варіант, котрий би виявився вельми кривавим. Того ж дня люди Януковича організували велику конфенерцію у шахтарському місті Донбасу Сєвєродонецьку. Конференція вимагала проведення референдуму про федералізацію України, що було старою вимогою східняків і знову підняло питання про можливий розкол України, однак усе це так нічим і закінчилося. Головний спонсор Януковича, Ахметов, котрому належали підприємства по усій території України, був проти федералізації.[2]

Десятки тисяч прибічників Януковича, обкладених біло-блакитною символікою, навезли автобусами з Донбасу до Києва. Вони розбили своє власне наметове містечко у парку поруч із парламентом, однак вони справляли враження заляканих людей, котрі не до кінця уявляли, що саме вони роблять. Їхнього зіткнення з помаранчевими демонстрантами, котрого усі побоювалися, так і не сталося.

1 грудня нова більшість у Раді звільнила Януковича з посади прем’єра, однак він лишався виконуючим обов’язки, подавши у відставку аж 31 грудня.

Українські суди мали кепську репутацію, і на те були вагомі підстави. Конституційний суд контролював Президент, однак паралельний йому Вищий Суд був більш незалежним. Дивно, але обидві сторони погодилися на те, щоб саме Вищий Суд приймав рішення щодо чесності виборів. 3 грудня він оголосив чіткий вердикт: влада вдалася до масових фальсифікацій. Він визнав недійсними результати виборів та продиктував власне політичне рішення: повтор другого туру виборів 26 грудня. Янукович цей вердикт визнав.

Парламент ухвалив остаточне рішення 8 грудня, коли просовувалося рішення щодо конституційної реформи, нового закону про вибори та реформу місцевого самоврядування, як і затвердження нового голови ЦВК. І якщо рішення про повторне переголосування другого туру виборів задоволняло Ющенка і Тимошенко, то ці зміни до Конституції – ні. Головними їх авторами були Медведчук та Литвин, котрі намагалися відродити свою попередньо невдалу, вчинену в квітні 2004р. спробу обмежити повноваження Президента шляхом конституційної реформи.

Тимошенко та Ющенко були проти обмеження президентських повноважень та інших промовистих протиріч нового конституційного порядку. Тимошенко доводила, що це є напів-заходами, а відтак не спрацює.[3] Вона не голосувала за цей пакет законів на знак протесту проти конституційних змін, а її фракція голосувала проти. Так само не голосував Ющенко, тоді як одна п’ята фракції його «Нашої України» утрималася.

Зміни до Конституції розширювали повноваження парламенту та прем’єр-міністра за рахунок президентських. Передбачалося, що парламентарі мають формувати коаліцію та призначати прем’єр-міністра, котрий призначатиме усіх міністрів, окрім оборони та закордонних справ. Президент має висувати кандидатури цих двох міністрів та призначати голову СБУ і генеральної прокуратури. Його повноваження з розпуску парламенто також обмежувалися. Губернаторів областей мав призначати Президент, однак виконувати накази вони мали від уряду. Зміни до Конституції повинні були набрати чинності 1 січня 2006р., однак цей протирічний конституційний порядок так і не запрацював належним чином.

Щодо ж нового закону про вибори, він був кращої якості. Ним запроваджувалися вибори за повністю пропорційною системою, починаючи з березня 2006р., однак прохідний бар’єр було понижено з 4 до 3% усіх голосів. Парламент мав тепер працювати не чотири, а п’ято років. Старий парламент мав залишатися до березня 2006р. Виглядало цілком логічним, що потрібно одразу ж провести дострокові парламентські вибори, однак лише Тимошенко та декотрі люди у «Нашій Україні» обстоювали подібну думку.

Фактично, компроміс означав, що помаранчевий табір вигравав президентські вибори, але програвав і за рахунок змін до Конституції, і через дату наступних парламентських виборів, тоді як перехід до чисто пропорційних виборів відбувався за наявності згоди. Таким чином, то була не така вже і явна перемога для помаранчевих, як тоді могло здаватися.

Винесення парламентом рішення щодо змін до Конституції 8 грудня означило кінець Помаранчевої Революції, котра тривала упродовж 17 днів, починаючи з 22 листопада. Того вечора, Луценко виступив на Майдані, сказавши переможцям, що вони можуть розійтися по хатах і випити по 50 грамів горілки. Превалювала ейфорія та люди танцювали на Хрещатику. Я зупинився біля одного оркестру, котрий грав національні мелодії. Раптом, уся вулиця почала співати й танцювати рядами й кружками. Мені одразу згадався рядок із Мілана Кундара у його «Книзі сміху та забуття», «І я теж там станцював кружок». Несподівано, три літніх пані смикнули мене з місця, і ми полетіли у вирі розширеного кільця. Революція народила власні пісні. Усі були щасливі. Найпопулярнішим приспівом було: «Разом нас багато, нас не подолати».[4] Іншим було: «Нам весело в Україні». Час від часу, мелодія переходила у войовничий клич «Ю-щен-ко!», і стиснуті кулаки здіймалися у повітря. 1500 наметів та їхні мешканці лишалися ще до 26 грудня, однак маса людей меншала.

20 грудня, перед останнім туром президентських виборів, між кандидатами пройшли ще одні дебати, котрі транслювалися по телебаченню. Неймовірно, але за ними спостерігало 63% населення, однак, на загальну думку, дебати видалися доволі нудними, оскільки усі аргументи були вже давно усім відомі. Знову, за оцінкою більшості, Ющенко вийшов переможцем.

26 грудня українці проголосували вже утретє за два останніх місяці, явка була не менш, ніж 77%. Вибори відбулися в належному порядку, під таким найпильнішим наглядом спостерігачів, який взагалі був можливий,  і їх було визнано вільними та чесними. Ющенко виграв з 52% проти 44% Януковича, відобразивши, фактично, ті результати, котрі показали екзит-поли після другого туру (таблиця 7.1). Жоден кандидат не втратив старих і не набув нових голосів, що було свідченням дуже лояльних електоратів з різким регіональним поділом, як і раніше. Виборці Донбасу таки дійсно підтримували Януковича, навіть якщо вони не робили це так пристрасно, як їхні співвітчизники із Заходу.

Демократія прийшла. З цими виборами, Україна здала іспит на свободу суспільства та демократію. Уперше авторитетна організація «Дім Свободи» (2008р.) підняла Україну в розряд «вільних» країн. Для українців Помаранчева Революція стала їхнім катарсисом. Вони нарешті довели це як самим собі, так і світові.



[1] Цей під-розділ посилається на факти з Уілсона (2005) і Станіславскі (2005), а також на мої особисті спостереження у Києві та Донецьку 7-14 грудня 2004р., задокументовані у моєму звіті про поїздку.

[2] Інтерв’ю з Ахметовим у Донецьку 8 грудня 2004р.

[3] Інтерв’ю з Тимошенко у березні 2005р.

[4] «Разом нас багато! Нас не подолати!»

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>