Оцінка Помаранчевої Революції

Озираючись назад, Помарачева Революція здається цілком передбачуваною. Упродовж років її детально обговорювали. Як опозиція, так і режим мали на руках усі необхідну інформацію. Врешті-решт, режим припустився низки серйозних помилок, тоді як у опозиції все склалося вдало.

Помаранчева Революція не була унікальною подією. У листопаді 2003р. Революція Троянд скинула Президента Едуарда Шеварднадзе в Грузії, а услід за Помаранчевою Революцією сталася Революція Тюльпанів, котра скинула Президента Аскара Акаєва у Киргизстані у березні 2005р. Ці три пост-совєтські «кольорові» революції мали по сім спільних передумов для демократичного прориву, і українці, зокрема, вивчали грузинський прецедент.[1]

По-перше, чинний режим не був ані сильним, ані об’єднаним. Він був напів-демократичним чи м’яко-авторитарним, за якого вправний старий президент розділяє й володарює, нацьковуючи один на одного олігархічні клани. В Україні лише один клан однозначно підтримував провладного кандидата (Януковича), тоді як решта не виказували особливого ентузіазму або ж були проти.

По-друге, аналогічна тріщина пробігла крізь силові структури. Особливо конкурували між собою міністерство внутрішніх справ та СБУ. Суттєва частина СБУ рано перейшла на бік Ющенка і надала підтримку його кампанії вельми доречною розвідкою. Оскільки на війська не було надії, старий режим не був певен, що зможе використати їх проти демонстрантів.

По-третє, старий режим очолював уже непопулярний лідер, і Кучма намагався призначити наступника. Старі лідери колись, попервах, були популярними, але їхню популярність поступово роз’їли корупція та непотизм.

По-четверте, існувала сильна, добре зорганізована та законна опозиція.  Опозиція була структурована у кілька основних партій, котрі діяли разом. У неї був популярний лідер, у котрого був за плечима значний досвід держуправління та котрий був представлений у парламенті. Під час Помаранчевої Революції мільярдери підтримували режим, тоді як мільйонери були проти нього, щедро фінансуючи революцію.

По-п’яте, у опозиції був доступ до незалежних ЗМІ. Помаранчева Революція відзначила прорив ери інтернету, коли провідним джерелом новин стала «Українська Правда». Також, можна вже було фотографувати на мобільні телефони й розповсюджувати революційні новини. Дивно, але і в Грузії, і в Україні старі режими погодилися на доступ опозиції до другорядного ТБ-каналу, котрий, однак, відіграв життєву роль. Ці країни були досить вільними, тож зарубіжні станції не встигали слідкувати на подіями і втратили місцеву аудиторію (Притула 2006).

Шостою умовою був сучасний, незалежний, народний моніторинг виборів та миттєве поширення актуальних результатів тих виборів. Це вимагало наявності сильних вітчизняних неурядових організацій, як і міжнародних спостерігачів за виборами. Попервах проводилися екзит-поли, потім – альтернативний підрахунок голосів, і так, врешті, й виявлялися факти фальсифікацій.

Врешті, опозиція змогла мобілізувати населення через сильні неурядові організації, особливо студентську організацію «Пора», котра й поклала початок вуличним демонстраціям. Кількість людей на вулиці була вирішальною для успіху протесту, а самі люди відчули історичність моменту, себто, зараз або ніколи: мала місце очевидна крадіжка голосів, і було неясно, чи випаде ще людям можливість вийти на протести знову.

В усіх цим випадках зміни режиму, кидалася у вічі участь зарубіжної спільноти. Західні неурядові організації надавали підтримку у навчанні активістів, спостерігачів на вибори та незалежних журналістів. Помаранчева Революція трималася серед головних новин усього світу упродовж цілого місяця, а видатні міжнародні політики брали участь у круглих столах з українськими лідерами щодо вирішення питання як закінчити цю революцію. Кремль на інші діючі диктатури класифікували кольорові революції як змову Заходу. То було, вочевидь, перебільшенням, але симпатії Заходу дійсно були на боці опозиції (МакФол 2006б). Мінімальність здобутків масштабної російської участі у цьому проекті продемонструвала обмеженість тих можливостей, котрі дають гроші, пропаганда у ЗМІ та «політтехнологи».

Колоьорові революції показали, що «застійні» режими не так уже й міцно тримаються, а й носять у собі зародки демократії. Кольорові революції не зовсім підпадали під більш строге визначення революції, оскільки вони були мирними і при цьому дотримувалась законність та правопорядок. Критичні рішення приймалися через компроміси, на круглих столах, у Вищому Суді та через законодавчу роботу парламенту. Сильного перерозподілу власності не відбулося. Тому, було б більш підходящим називати їх демократичними проривами (МакФол 2006а).

Кольорові революції сприяли зростанню контр-революції у решті тих більш авторитарних олігархічних режимів, що ще лишалися. У травні 2005р. в узбецькому Андіжані було придушено збройне повстання, що забрало сотні життів. У Росії Кремль вирішив стати більш автократичним, посилюючи авторитарний контроль над усіма чинниками, що могли зробити внесок в успіх кольорових революцій. Було фактично нав’язано однопартійну систему. Усі вагомі ЗМІ було поставлено під контроль Кремля. Новий обмежувальний закон про неурядові організації надав Кремлю механізм вибіркового контролю за їх реєстрацією та фінансуванням. Незалежні спостерігачі на виборах заборонялися законом, як і критика на адресу високопосадовців. Реформу судочинства було зупинено, натомість почалося посилення таємної поліції.



[1] Цей під-розділ посилається на МакФола (2006а).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>