Після Помаранчевої Революції, 2005-08рр.

Похмілля було настільки ж важким, наскільки вражаючою була сама Помаранчева Революція. Віктор Янукович отримав гарний урок. Після переголосування, що відбулося 26 грудня, він не примирився, а позакидав слідчі органи й суди сотнями скарг про порушення під час туру. І, хоча правда була явно не на його боці, ці скарги подовжили невизначеність іще майже на місяць. Інавгурація Віктора Ющенка зависла у повітрі. Він не міг робити жодних призначень, що неабияк дратувало помаранчевих переможців, котрі побоювалися, що старий режим знову вкраде у них владу, тоді як Президент Леонід Кучма продовжував призначати своїх людей.

Усередині самого старого режиму посипалися взаємні звинувачення. Наступного дня після переголосування, міністра  транспорту Георгія Кирпу  – одну з ключових фігур, життєво необхідну для використання адмінресурсу та фінансування, – було знайдено мертвим, слідство оголошувало самогубство як вірогідну версію, однак підозру викликав той факт, що в його тілі було дві кулі. Незабаром, до смерті забитим було знайдено Юрія Ляха – провідного банкіра з оточення Віктора Медведчука. У березні 2005р., міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко вчинив самогубство якраз напередодні того, як він мав виступити у якості свідка у справі вбивства Георгія Ґонґадзе (Уілсон 2005, 5-6, 156). Старий газовий олігарх Ігор Бакай емігрував до Росії, тоді як Олександр Волков приєднався до Юлії Тимошенко. Леонід Кучма спокійно пішов на пенсію, відпочивати на власній дачі під Києвом без жодних для себе правових наслідків. Більшість олігархів насолоджувалися депутатською недоторканістю.

Помарачева Революція змінила усе, з розстановкою сил у парламенті включно. У помаранчевому блоці, «Наша Україна» мала 100 депутатів, блок Тимошенко налічував 19 і соціалісти 20, загалом становлячи лише 139 депутатів з 450. Опозиція налічувала 144, куди входило 56 депутатів від донецької Партії Регіонів (дещо зменшилася проти колишніх 66), 29 соціал-демократів (група Медведчука-Суркіса, доти – 40) та 59 комуністів. Решта, що становила третину депутатів, розподілилася по нестійких, опортуністичних фракціях центру. 2005р. фракція «Нашої України» розпалася також. Парламент уже не можна було вважати репрезентативним, країні конче необхідні були нові парламентські вибори. На жаль, з точки зору конституції, призначення нових виборів не уявлялося можливим. Україні потрібно було якось протягти з цим дефективним парламентом до березня 2006, однак ціна такого «перечікування» виявиться суттєвою.

Усі політики зосередилися на виборах до парламенту, що мали відбутися у березні 2006р., відтак, Україні не поталанило насолодитися моментом «надзвичайної політики», як назвав Лешек Бальцерович (1994) той короткий період припинення політичних ігор, що настає після демократичного прориву, коли можливими є більші реформи, ніж зазвичай.

Україна зарахувала до власного активу два великих досягнення: демократизацію та зближення із Заходом та Європейською Спільнотою. Раптом, свобода стала сприйматися як щось належне. Будь-хто вільно висловлював те, що думав. ЗМІ перестали бути обмежуваними й почали транслювати різні думки. Вуличні демонстрації та невеличкі народні протестні акції стали буденними явищами. Проблемою радше було прийняття та виконання демократичних рішень.

Політична ситуація виявилася надміру нестабільною. Упродовж наступних чотирьої років, в Україні змінилося не менш, ніж чотири уряди, котрі по черзі очолювали Тимошенко, Юрій Єхануров, Янукович і знову Тимошенко. Парламентські вибори було проведено у березні 2006р. і знов у вересні 2007р. Україна приєдналася до Світової Організації Торгівлі (СОТ) 16 травня 2008р., економіка продовжувала зростати високими темпами, однак, жодного політичного консенсусу віднайдено не було. Три головних політичних лідери не змогли сформувати тривалого чи бодай оперативного компромісу через недієздатність Конституції. Найбільшим каменем спотикання були відносини України з НАТО, і Президент Росії Владімір Путін робив усе можливе, щоб тільки ускладнити ситуацію.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

1 коментар Після Помаранчевої Революції, 2005-08рр.

  1. Пінґбек: Кому і за що має бути соромно за Майдан | Спільнобачення

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>