Уряд Тимошенко: Реприватизація

Уряд Тимошенко прийшов до влади, обіцяючи реформи, від котрих здригатиметься земля: корупцію мало бути зачищено, тоді як державна адміністрація мала розпочати працювати належним чином. Кілька організацій сформулювали конкретні пропозиції щодо реформ, панував широкий консенсус[1]. Новий уряд затвердив програму, однак, без жодних наслідків. На жаль, жодних широких, повноцінних реформ не було розпочато, а сама помаранчева коаліція поринула у міжусобну боротьбу.

Тимошенко домінувала у кабінеті, відібравши у заступників прем’єра увесь їх персонал та повноваження, централізувавши усю владу в своїх руках. Вона виморювала кабмін довгими засіданнями, по двічі на тиждень. Дискусії, котрі там велися, були погано підготовлені, довготривалі та, вельми часто, не тягнули за собою жодних рішень. Таким чином, прем’єр-міністр приймала усі рішення одноосібно; цей процес отримав серед українців назву «ручне управління». Вона прилюдно робила випади щодо міністрів, демонструючи неабиякий гнів. Секретаріат Ющенка був аналогічним «чудом організації». Управління українською державою не бачило подібного хаосу ще з часів Леоніда Кравчука.

Новий уряд зосередив увагу на впорядкуванні оподаткування та митниці, вступові України до СОТ та тісніших стосунках з Європейською Спільнотою, але й також на популістській політиці реприватизації, регулюванні цін, арештові винуватців з лав старого режиму та підвищило витрати бюджету з метою підняти популярність прем’єра перед парламентськими виборами.

Пинзеник проводив податкову реформу. Оскільки Тимошенко вважала політично неможливим (і для неї недоцільним) відкочування назад тих підвищень пенсії, що їх було зроблено за часів Януковича, потрібно було якось підвищити і доходи бюджету. Пинзеник досяг цього шляхом ліквідації дірок у оподаткуванні та вдосконаленні процесу збирання податків. Він скасував податкові пільги для певних галузей та усіх вільних економічних зон, котрі були, головним чином, зосереджені на Донбасі та Закарпатті, вирівнявши умови для всіх. У рамках підготовки до вступу до СОТ, уряд знизив митні тарифи та лібералізував легальну торгівлю, одночасно посиливши контроль. У результаті, доходи від мита різко зросли. Загалом, доходи держбюджету вражаюче зросли на 4.9% ВВП з 2004 по 2005р., скоротивши після ексцесів Януковича[2] дефіцит бюджету наполовину – до 2.3% ВВП. Сумнозвісну практику вимоги від 20% до 30% комісії за відшкодування ПДВ для експортерів також було припинено.

Однак, усепоглинаючим питанням для уряду Тимошенко була реприватизація. Під час передвиборчої кампанії, Ющенко виступав за перегляд лише одного рішення з приватизації – Криворіжсталі, однак зараз він вирішив зайти далі. 20 лютого 2005р. він заявив: «Ми скасуємо кожне рішення з приватизації, котре було прийнято незаконно. Мене нічого не зупинить.»[3] Однак, далі ініціативу перехопила сама Тимошенко. 16 лютого вона підняла питання про перегляд 3000 справ по приватизації за останні п’ять років, тоді як Ющенко мав наміри обмежитися 20-30 окремими випадками.  Уряд розробив кілька законопроектів, котрі визначали критерії та процедури приватизації і вищий політикум провів чимало часу в дискусіях недоліків тих чи інших приватизацій.

Диспут на тему реприватизації перейшов у особистісну площину. Тимошенко з неабиякою насолодою стала цілитися на підприємства, що належали Вікторові Пінчуку та Рінату Ахметову. Дві конкуруючих олігархічних групи – Група Приват та Індустріальний Союз Донбасу, – підтримали реприватизацію і, хоча декотрі з їхніх заводів також були у тому сумнівному списку, вони сподівалися щось перехопити від Пінчука та Ахметова. Також, бізнесмени, котрі понесли значні втрати від олігархів Кучми та дали мільйони на кампанію Ющенка, вважали, що час розрахуватися з ними.

Практично кожен виступав за м’яку експропріацію та повторний продаж Криворіжсталі у Пінчука та Ахметова. Цей продаж, котрий стався у червні 2004р. за 800 млн доларів, міг би принести 3 млрд, відтак, суди ухвалили рішення на користь реприватизації Криворіжсталі. Пінчук та Ахметов подавали апеляцію до найвищих судових інстанцій, однак програли.

Найбільш агресивним видався поєдинок між Пінчуком та Ігорем Коломойським з Групи Приват за Нікопольський феросплавний завод. Пінчук отримав його навесні 2003р. в конкуренції з Приватом, оскільки у Привата були кошти лише у офшорах, тоді як за умовами, котрі визначив МВФ, можна було використовувати кошти лише з України. Коломойський вимагав цей цінний завод. Він переконав Тимошенко викликати 2000 бійців внутрішніх військ для захоплення заводу, тоді як Пінчук звернувся до тисяч своїх працівників із закликом захищати свої робочі місця. На щастя, сутички вдалося уникнути. Врешті-решт, цю справу було по-дружньому залагоджено між Пінчуком та Коломойським без участі будь-яких судів.

Реприватизація знову нагадала про корпоративне рейдерство, котре було бичем українського капіталізму. Як правило, рейдер купував міноритарний пакет акцій компанії, котру вже ділили між собою кілька спів-власників. Користуючись своїм правом власника вимагати будь-яку інформацію про компанію, рейдер міг добути будь-які відомості. А оскільки в Україні з її суперечливою законодавчою базою просто неможливо було працювати повністю легально, рейдер подавав до суду чи шантажував основного власника, і підкуплений суд міг винести будь-яке рішення. Як правило, рейдеру просто платили, однак почасти їм діставалася уся фірма, особливо у випадках, коли у основного власника було сутужно з готівкою. З 2000р. сталися десятки тисяч подібних випадків прихованого корпоративного рейдерства.

2 березня генеральна прокуратура заявила, що було порушено близько 2000 справ за фактами порушення законодавства під час приватизації[4]. Опитування громадської думки засвідчило, що 71% українців підтримують перегляд приватизації найбільших держпідприємств, тоді як лише 11% воліли б лишити все на своїх місцях[5].

Іншою визначною ознакою нового уряду були величезні соціальні доплати. Янукович уже подвоїв пенсії 1 вересня 2004р., але новий уряд вирішив підвищити зарплати бюджетним працівникам ще на 60%.

Тимошенко, значною мірою, взяла на озброєння популістську політику бюджетних витрат Януковича, котра апелювала до його убогого та неосвіченого електорату. Її політика була практично точною протилежністю ліберального Ющенка. Вона, по суті, виступала за державний капіталізм, прагнучи державного контролю над командними висотами економіки, з метою створення вертикально інтегрованих державних монополій: «Ті крупні підприємства, на котрих легко організувати ефективний менеджмент та котрі генерують чудові прибутки для держави як власника, приватизовувати не потрібно»[6]. Вона запустила кампанію з підтримки державних монополій, підняла їхні тарифи (та відповідно, прибутки), як і їхні виплати на користь держави.

Вона знову почала регулювати ціни. Тоді, коли внутрішні ціни на нафту зросли синхронно  зі світовими цінами, Тимошенко звинуватила російські нафтові компанії у підвищенні цін для України: «Ви знаєте, певні країни не дуже задоволені результатами останніх виборів на Україні. За останні місяці, Росія підняла ціни на нафту на 30 відсотків… Російські нафтові трейдери хочуть нажитися за рахунок України, тому ставлять власні ціни значно вищими, оскільки вони є монополістами та думають, що можуть швидко викрутити Україні руки»[7]. Незважаючи на те, що, насправді, український ринок нафти був цілком конкурентним – на ньому працювали чисельні приватні компанії, – Тимошенко обмежила верхню межу цін, внаслідок чого почали зупинятися нафтопереробні заводи та зачинятися автозаправлювальні станції. Коли російські нафтові компанії протестували, Тимошенко майстерно їх лаяла.

Аналогічно, вона намагалася регулювати ціни на м’ясо, вимагаючи від виробників та продавців продавати його за нижчими цінами: «Ціни на м’ясо будуть під моїм особистим контролем». У дусі раннього ленінізму, вона заявляла: «Ми повинні усіма доступними засобами боротися зі спекулянтами (посередниками)»[8]. Вона наказала губернаторам скласти плани виробництва м’ясної продукції у відповідних областях: «Це наказ. У Вас є пів-року на розробку планів з виробництва м’яса, залучення до його виконання підприємців та інвестицій»[9]. Це нагадувало стару добру совєтську командну економіку, а м’ясо, тим часом, почало щезати з ринку.

Помаранчева революція прагнула запровадити верховенство права, однак насправді скидалося на те, що уряд карав одних олігархів та винагороджував інших. У квітні найбагатша людина в Україні – Ахметов, – утік до Москви після того, як його партнера Бориса Колесникова було заарештовано за звинуваченням у рекеті, повернувшись до України лише після відставки Тимошенко.

Довготривалі публічні дискусії щодо реприватизації підірвали права власності та довіру до бізнесу, в той час, як підвищений податковий тягар додатково ускладнював ситуацію. Як наслідок, темпи зростання ВВП почали падати на один процентний пункт щомісяця, доки у серпні воно не стало взагалі негативним. Економічна політика Тимошенко була катастрофою.

Українське суспільство вельми повільно прокидалося з тієї ейфорії, що запанувала після Помаранчевої Революції. Наприкінці березня, інтелектуальний тижневик «Дзеркало Тижня» почав скаржитися на «революційний популізм»[10]. Єдиною можливою противагою був Ющенко, однак з 1999р. він утримувався критикувати Тимошенко на публіку. Однак, у середині травня він почав її лаяти, у першу чергу критикуючи її заповзяту кампанію щодо реприватизації: «З першого ж дня, я сказав, що ані я, ані моя команда не прагнутиме націоналізації чи реприватизації жодного з об’єктів власності[11]». Він також розкритикував контроль за цінами: «Я гарантуватиму, що держава послуговуватиметься виключно ринковими методами для вирішення питань на ринках м’яса, бензину та сирої нафти»[12].

19 травня вибухнула політична бомба: під час зустрічі з бізнесменами стосовно контролю за цінами на нафту, Тимошенко посперечалася з Ющенко[13]. Врешті-решт, Ющенко пропрохав її подати у відставку. Вона не пішла, однак, з помаранчевою коаліцією було вже покінчено. Уряд і адміністрація президента були настільки ворогуючими й розділеними, що нормально працювати не міг ані перший, ані друга.

3 вересня подав у відставку з посади голови адміністрації президента Зінченко, давши за два дні по тому скандальну прес-конференцію. Він звинуватив секретаря РНБО Порошенка, першого помічника Президента Третякова, та їхніх партнерів у зловживанні служвобим становищем на користь власних продажних цілей. Однак, він не вказав, задля яких саме цілей[14].

Ющенко зробив неминуче 8 вересня – звільнив обидві сторони, Тимошенко та Порошенка з Третяковим. Він призначив близьких і відданих йому Юрія Єханурова прем’єр-міністром та Рибачука – держсекретарем, головою секретаріату Президента. Перед тим, Ющенко призначив Єханурова губернатором Дніпропетровської області, ніби тримаючи його про запас подалі від київських чвар.

Помаранчеві революціонери розвалилися у скандалах та суперечках. Ющенка звинуватили у тому, що він неефективний, неорганізований та наївний. Популярність Тимошенко упала паралельно з Ющенковою, оскільки бізнес розчарувала її популістська економічна політика. Під її пильним керівництвом, зростання економіки падало з місяця у місяць з 12% 2004р. до -1.6% у серпні 2005р. Через урядовий хаос, було прийнято лише кілька законів. Її захисники хвалили її за прийняття кількох законів СОТ та скасування 3600 непотрібних обмежень. Але вже ніхто не називав її «наша Юлька».

Помаранчево-коаліційний уряд став жертвою революційної зарозумілості та відсутності нових парламентських виборів. Переможці почувалися непереможними й непохитними, вважаючи владу своїм одвічним привілеєм. Також, усі зосередилися на виборах 2006р., і Тимошенко була упевнена, що виграє популізм. Понад  те, сама побудова уряду була украй суперечливою,  лишаючи прем’єр-міністра без жодного «свого» міністра у кабінеті.



[1] Наприклад, Комісія Блакитної Стрічки в Україні (2005), ЄАБ(2004) та ОБСЄ (2004).

[2] База даних он-лайн Європейський банку реконструції та розвитку, www.ebrd.com (перевірено 16 серпня 2007р.).

[3] Драґон Кепітал, «Щоденник Драґон», 11 лютого 2005р.

[6] «Посівна: до, після й замість», Дзеркало Тижня, 16-22 квітня 2005р.

[8] «Прем’єр-міністр Тимошенко береться за ціни на м’ясо», Нова Європа (Афіни), 9 травня 2005р.

[9] «Прем’єр-міністр Тимошенко наказує губернаторам розробити проекти забезпечення областей м’ясом до грудня», Аґенція Українські Новини, 16 травня 2005р.

[10] Наталія Яценко, «Революційна бюджетна доцільність», Дзеркало Тижня, 26 березня 2005р.

[12] «Ющенко каже, що «Дзеркало Тижня» пише байки», Українська правда, 25 травня 2005р.

[13] Юлія Мостова, «Гра з сірниками навколо бензину», Дзеркало тижня, 21 травня 2005р.

[14] «Скандальна прес-конференція Зінченка», Українська Правда, 5 вересня 2005р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>