Парламентські вибори, березень 2006р.

26 березня 2006р. в Україні відбулися перші звичайні парламентські вибори після Помаранчевої революції. Вони були вільними й чесними, з високою явкою у 67%, продемонструвавши зрілість української демократії. Це були вибори за чисто пропорційною системою, котрі призвели до бажаної консолідації на основі партійної системи.Кількість партійних фракцій зменшилася з 12 до 5 партій. Лише 22 відсотки голосів було змарновано на партії, що не змогли подолати прохідного бар’єру в 3%, що було нижчим за відповідні 24% 2002р.

«Регіони» тріумфально повернулися назад, отримавши 32% голосів, проти 22% БЮТ та ще скромніших 14% «Нашої України». Ці три право-центристські партії разом зібрали не менш, ніж 90% усіх місць у парламенті. Соціалісти пройшли до парламенту з 5.7%, а комуністи – з жалюгідними 3.7%, таким чином, маргіналізація крайніх лівих продовжилася (таблиця 8.1).

Таблиця 8.1 Результати виборів до Верховної Ради, 26 березня 2006р.а

Партія

Голоси (%)

Кількість

місць

Ліві

13.1

54

   Комуністи

3.7

21

   Соціалісти

5.7

33

Правоцентристи

82.9

396

   Партія Регіонів

32.1

186

   Блок Юлії Тимошенко

22.3

129

   Наша Україна

14.0

81

Проти всіх та недійсні

4.0

0

Усього

100

450

Явка виборців (%)

67.1

  1. Вибори за чисто пропорційною системою.

Джерело: Центральна виборча комісія України, www.cvk.gov.ua (перевірено 31 вересня 2007р.).

Ці вибори відобразили дивовижну сталість помаранчевого та блакитного таборів. У грудні 2004р. Ющенко переміг Януковича з відривом у 8 відсотків, тоді як співвідношення між помаранчевими та блакитними коаліціями цього разу стислося до різниці у 6 відсотків. Географічно, лінія розділу лишилася тою ж, що 2004р. (Клем та Краумер 2008).

Усередині помаранчевої коаліції, однак, блок Тимошенко зі значною перевагою переміг Ющенкову «Нашу Україну». Тимошенко мала видатні здібності до ведення передвиборчої кампанії, лаючи старий режим за допомогою моралістичної риторики. Її головним гаслом була справедливість, що перегукувалося з невиконаною обіцянкою Ющенка часів 2004р.: «Бандитам – тюрми!». Вона гостро критикувала російсько-українську газову угоду від 4 січня, але вже не згадувала про реприватизацію та дещо стриманіше робила соціальні обіцянки, оскільки її популізм потроху випарувався. Кампанія «Нашої України» була бездарною, у ній приймали участь найменш популярні її представники, такі як дискредитований Порошенко, тоді як Президент та Єхануров не користувалися популярністю.

Ці вибори відзначили перехід України до президентсько-парламентської демократії з обмеженими повноваженнями Президента. Прем’єр-міністр повинен був зібрати коаліцію в парламенті зі щонайменш 226 депутатів.

Українські вибори лишалися надзвичайно дорогими. Перед виборами, спікер Володимир Литвин стверджував, що прохідні місця у партійних списках коштуватимуть до 5 млн доларів. Янукових зберіг підтримку Ахметова, котрий уперше вирішив стати членом парламенту, прихопивши з собою до Ради не менш, ніж 60 своїх керівників вищої ланки, сформувавши, таким чином, фракцію своєї власної компанії усередині «Партії Регіонів». Індустріальний Союз Донбасу підтримав Ющенка, а Група Приват була найближчою до БЮТ, тоді як Пінчук вирішив триматися подалі від політики та покинув парламент. Інші крупні бізнесові групи також були представлені, перетворивши, таким чином, усі партії на олігархічні, з комуністами включно.

Після парламентських виборів розпочалися, як тоді бачилося, безкінечні перемовини щодо формування коаліції. Оскільки для того, щоб зібрати коаліційний уряд потрібно було задіяти дві чи три з п’яти партій, це завдання було майже невирішуваним. Розпочався неймовірний цирк інтриг. Серйозні розмови йшли аж про п’ять варіантів коаліції, аж доки, нарешті, у серпні не було сформовано уряд – аж через чотири місяці після виборів. Тим часом, «сторожовий» уряд Єханурова продовжував свою роботу. Попервах, оновлена помаранчева коаліція скидалася на цілком реальну. БЮТ, «Наша Україна» та соціалісти обговорювали програму формування нового уряду. Але Олександр Мороз зажадав посади спікера Ради, неприєднання до НАТО та відмову від приватизації землі[1], у той час як Ющенко не хотів бачити Тимошенко знову на посаді прем’єр-міністра. Врешті-решт, крупний бізнес із «Нашої України», котрий ненавидів Тимошенко, переконав Ющенка відмовитися від неї заради альянсу з «Регіонами»[2].

На початку червня, Ахметов та Єхануров успішно домовилися про коаліційний уряд між «Регіонами» та «Нашою Україною». «Регіони» погодилися практично з усіма вимогами «Нашої України». Єхануров мав залишитися на посаді прем’єра, і кожна партія мала отримати половину портфелів. Повний текст угоди був готовим для погодження Ющенком на 18 червня.

Але 20 червня Тимошенко увірвалася до офісу Ющенка, переконавши його сформувати нову помаранчеву коаліцію, ніби-то за підтримки соціалістів. Без консультацій, Ющенко розірвав альянс між «Нашою Україною» та «Регіонами»[3].

Однак, Мороз, котрий мав поступитися спікерським кріслом Порошенкові, зрадив. 6 липня його несподівано було обрано спікером Ради за підтримки Регіонів, соціалістів та комуністів. Наступного дня ці три партії підписали угоду про коаліційну більшість у 241 голос. І Ющенко, і Тимошенко програли. Тимошенко стверджувала, що Морозові було заплачено 300 млн доларів за перехід на інший бік, за що той подав на неї до суду. Соціалісти наполягали на тому, щоб «регіонали» дали їм і посади, і ту політику, котра їм була потрібна[4].

Було схоже на те, що Ющенко переграв сам себе. В результаті, він отримав таку коаліцію, котра влаштовувала його найменше. 25 липня минало два місяці після відправлення кабінету у відставку, що давало Ющенкові повноваження оголосити дострокові вибори. Він скористався цим важелем, щоб провести круглі столи з усіма партіями та запропонувати проект декларації (універсалу) національної єдності. Ця декларація практично збігалася з тією урядовою програмою, котру «Наша Україна» й «Регіони» узгодили між собою в червні. Головною його вимогою була підтримка євро-атлантичного курсу України[5].

3 серпня «Регіони», «Наша Україна» та соціалісти підписали універсал, тоді як комуністи зробили це із певними застереженнями. Тимошенко відмовилася та пішла у опозицію. Ющенкова Коаліція національної єдності сформувала уряд, а Ющенко погодився на Януковича – прем’єр-міністра.  Янукович люб’язно похвалив ті позитивні впливи, котрі вчинила на Україну Помаранчева Революція: «Як би не було важко, цей період приніс користь державі… Ми почали звільнятися від того бруду, що накопичувався роками.»[6]

Рада затвердила Януковича 271 голосом, за підтримки «регіоналів», соціалістів, комуністів, та 30 з 80 депутатів «Нашої України»[7]. Передбачалося, що з цим новим урядом зможуть запровадити систему противаг та врівноважувачів. «Регіоналам» дістався увесь економічний блок в уряді, з Миколою Азаровим у якості першого заступника прем’єр-міністра та міністра фінансів – знову, Андрієм Клюєвим у якості заступника прем’єр-міністра та Юрієм Бойком у якості міністра палива та енергетики. Коротше кажучи, важковаговики з Донецьку поверталися. Мороз лишився у кріслі спікера, а Семенюк – заклятий ворог приватизації, – лишилася головою Фонду Держмайна.

Люди Президента – Борис Тарасюк та Анатолій Гриценко, – повернулися на свої посади міністра закордонних справ та оборони, відповідно. «Нашій Україні» дістався силовий та гуманітарний блок в уряді, з портфелями міністрів внутрішніх справ, юстиції, культури, сім’ї, охорони здоров’я та освіти[8].

Декларація національної єдності явила собою історичний компроміс та мала стати урядовою програмою[9]. Україна мала лишитися унітарною державою, українська – офіційною державною мовою, однак «будь-якому громадянинові України гарантувалося право послуговуватися російською чи будь-якою іншою рідною мовою в усіх сферах життя». Купівлю-продаж сільськогосподарських земель мало бути легалізовано не пізніш, ніж 1 січня 2008р. Україна мала «зробити усі необхідні кроки на законодавчому рівні, щоб увійти до СОТ до кінця 2006р.» Усі прагнули європейської інтеграції, котра б передбачала членство у Європейському Союзі, та запровадження зони вільної торгівлі з Євроспільнотою. Україна погоджувалася на участь у Єдиному Економічному просторі, однак лише у якості зони вільної торгівлі. «Взаємовигідне співробітництво з НАТО» віталося, однак щодо вступу потрібно було провести референдум.

Найбільші розбіжності між «Нашою Україною» та «Регіонами»  були щодо зовнішньої політики, де домінував Ющенко, тоді як у питаннях вільного ринку обидві партії стояли на схожих позиціях: і ті, й інші надавали перевагу ліберальній податковій реформі, реформі судочинства та анти-корупційним заходам. Міжнаціональну напруженість було знято і «Регіони» прийняли про-західну зовнішню політику, тоді як Тимошенко стала у прагматичну, але викличну опозицію. Чотири місяці урядової кризи раптом стали здаватися уже плідними, призвівши до формування потенційно конструктивної адміністрації.



[1] Олег Варфоломєєв, «Насувається кінець Помаранчевої Коаліції?», Євразіан Дейлі Монітор (Фундація Джеймстаун), 14 червня 2006; Юлія Мостова, «Коаліївщина», Дзеркало Тижня, 13 травня 2006.

[2] «Любі друзі» переконали Ющенка об’єднатися з Януковичем?», Українська Правда, 18 квітня 2006.

[3] Олег Варфоломєєв, «Партії з Помаранчевої Коаліції пере заснували урядову коаліцію», Євразіан Дейлі Монітор (Фундація Джеймстаун), 28 червня 2006.

[4] Юлія Мостова «На сцені Майдану – завіса», Дзеркало Тижня, 18 липня 2006.

[5] Олег Варфоломєєв, «Ющенко виклав свої умови для затвердження Януковича», Євразіан Дейлі Монітор (Фундація Джеймстаун), 28 липня 2006.

[6] «Янукович святкуватиме по-чоловічому», Українська Правда, 4 серпня 2006.

[8] «Новий уряд затверджено», Українська Правда, 4 серпня 2006р.

[9] «Універсал національної єдності», Українська Правда, 3 серпня 2006р.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>