Розпуск парламенту та нові парламентські вибори, вересень 2007р.

Президента було притиснуто до стінки і йому залишався небагатий вибір. Усупереч конституційним змінам 2004р., Янукович не давав Президентові призначати власного голову СБУ та МЗС. Змінена конституція не дозволяла переходити депутатам між фракціями парламенту, однак «регіонали» безсоромно скупали депутатів. І, не зважаючи на те, що конституційні підстави у Ющенка для розпуску парламенту викликали питання, Тимошенко, котра закликала до розпуску парламенту ще з серпня 2006р., підтримала його.

2 квітня 2007р., Ющенко розпустив парламент, пославшись на три наступні підстави: фракції «Партії Регіонів» було сформовано у незаконний спосіб, парламент виявився неефективним та прийняв неконституційні рішення (зокрема, Закон про Кабінет Міністрів) (Аслунд 2007с). Усе це відбувалося на фоні величезної демонстрації, котра зібрала 100000 чоловік, таким чином слугуючи за моральну підтримку цим діям. Ющенко діяв швидко, забезпечивши собі контроль над силовиками та більшістю губернаторів областей.

Янукович зайшов занадто далеко. Корпоративне рейдерство розквітло, як ніколи доти, а уряд нічого не робив, щоб його зупинити. Корупція у газовій сфері лютувала, як і податковій сфері. Суддю конституційного суду було упіймано на хабарі у 2 млн доларів. Ющенко звільнив її, однак сторона Януковича поновила її на посаді[1].

Янукович не прийняв розпуску парламенту, і наприкінці травня відбулася сутичка між його та президентським спецзагоном поблизу генпрокуратури, котру знімали й показували по телебаченню. Навряд чи колись Україна була настільки близькою до громадянського протистояння, однак знову Ющенкові та Януковичу вдалося досягти компромісу: Янукович погодився на проведення 30 вересня 2007р. дострокових парламентських виборів.

Вільні та чесні демократичні вибори стали буденністю, однак електорат був стомленим. Явка впала з 67% 2006р. до 62%, будучи, однак, усе ще вищою, ніж у сусідній Польщі. Як і 2006р., п’ять партій подолало 3%-вий прохідний бар’єр. Головним переможцем вийшов БЮТ, котрому вдалося підняти свою підтримку серед виборців з 22% 2006р. до 31%. «Регіони» дещо «підросли» – з 32 до 34%. «Наша Україна» залишила за собою частку в 14% – частково завдяки нещодавнім рішучим діям Ющенка, частково – завдяки тому, що до партії приєднався популярний Юрій Луценко (таблиця 8.2).

Додатково, до парламенту потрапили комуністи та новостворений «Блок Литвина». Останній являв собою центристську партію, проспонсовану трьома крупними бізнесменами. Ліві продовжували маргіналізуватися, отримавши усього 10% голосів та 6% місць. Соціалісти не потрапили до парламенту, оскільки вважалися зрадниками та кричуще корумпованими. Тривала консолідація партій – частка змарнованих на непрохідні партії голосів уполовинилася з 22% 2006р. до 11%.

Як і в усіх демократичних країнах Центральної та Східної Європи, корупція була домінуючою темою на виборах, і, цілком природньо, у ній звинувачували чинний уряд. Видний болгарський політолог Іван Крастєв виявив, що практично усі чинні уряди Центральної та Східної Європи програвали наступні вибори. Згідно з цим спостереженням, Тимошенко виграла як найефективніший критик корупції. Одним з ефектів української демократії, таким чином, стало те, що партія може отримати додаткові голоси, перейшовши у опозицію.

Таблиця 8.2 Результати виборів до Верховної Ради, 30 вересня 2007р.

Партія

Голоси (%)

Кількість

місць

Ліві

10.0

27

   Комуністи

5.4

27

   Соціалісти

2.9

0

Правоцентристи

87.1

423

   Партія Регіонів

34.4

61

   Блок Юлії Тимошенко

30.7

156

   Наша Україна – Народна Самооборона

31,4

134

   Блок Литвина

14.2

72

Проти всіх та недійсні

2.9

0

Усього

100

450

Явка виборців (%)

62.0

Джерело: Центральна виборча комісія України, www.cvk.gov.ua (перевірено 16 жовтня 2007р.).

Політичні теми, до яких апелювали три великих партії, змінилися серйозно. Їхні економічні програми зблизилися і, за європейськими стандартами, усі вони належали до демокритичного правого центру. Вони бажали дерегуляції, більшої приватизації, стабільної макроекономічної політики, нижчих податків, вступу до СОТ та членства у Європейському Союзі. Настільки широка згода щодо економічної політики є рідкісною для будь-якої країни. Відійшли у минуле радикальні заклики підвищення соціальних трансфертів та реприватизаії. Найбільше змінився БЮТ. 2005р. блок подав заявку на членство у Соціалістичному Інтернаціоналі. Тепер, він приєднався до Європейської Народної Партії, членом якої на той час уже була «Наша Україна». «Регіони» ж співробітничали лише з «Єдіной Россієй» Путіна. Найбільшими політичні розбіжності лишалися у сфері зовнішньої політики, оскільки лише «Наша Україна» наполягала на ранньому ПДЧ для НАТО, тоді як «Регіони» виступали проти тіснішого співробітництва з НАТО, а БЮТ не займав чіткої позиції.

Загалом доволі стабільні результати приховали величезні потоки виборців – тепер люди голосували менш, ніж раніше, як регіон, і більше – як клас. Хоча регіональна концентрація лишалася сильною, усі партії втратили виборців у своїх вотчинах та отримали, натомість, виборців на ворожій території. У результаті, всі партії стали більш загально-українськими, і замість поділу на Схід-Захід більш видимим став поділ на міський-сільський клас (Клем і Краумер 2008). «Наша Україна» постала як сільська партія, обстоюючи вільний продаж сільськогосподарських земель. «Регіони», котрі позиціювали себе як адвоката низьких податків, приваблювали верхівку міського середнього класу. БЮТ своїми популістськими гаслами зваблював нижній середній клас.

За цим зближенням економічних політик основних партій стояли крупні українські бізнесмени. Вони зробили загальні вливання порядка 500 млн доларів у цю надзвичайну виборчу кампанію, сплачуючи рекордних 10 млн за прохідне місце у партійних списках. Крупні бізнес-групи, за негласною інформацією, сплачували близько 100 млн кожна за свою партію, тоді як Ахметов, вірогідно, заплатив іще більше[2].  Він продовжував підтримувати «Регіони» та розширив свою особисту парламентську групу з 60 до 90 депутатів, але Януковича підтримував також і інший бізнес, зокрема, Дмитро Фірташ із РУЕ. Дивовижно, що Група Приват та Індустріальний Союз Донбасу між виборами 2006 і 2007р. вдалися до короткої рокіровки: якщо Приват переключився з підтримки БЮТ на Ющенка, то ІСД пішов від Ющенка до БЮТ. Тимошенко також виграла від підтримки Костянтина Жеваго – компанія «Феррекспо», котра на той час стала п’ятою з найбагатших бізнес-груп, розробляючи велике залізорудне родовище під Полтавою. Також був випадок, коли один бізнесмен купив 10 місць за 30 млн доларів, розраховуючи потім заробити на цьому чистих 70 млн доларів[3].

Для того, щоб сформувати уряд, цього часу двом із трьох крупних партій потрібно було досягти коаліції. На перший погляд, це здавалося легкою справою з огляду на схожість їхніх політичних позицій, але той факт, що будь-які дві партії могли утворити коаліцію,  перетворював цю гру на безкінечну. Вони усі вели перемовини один з одним, при цьому ховаючи дулю в кишені, оскільки відчували один до одного глибоку недовіру. Залученість у цю гру крупних бізнес-інтересів ще бульше її ускладнювала, через перевірену звичку бізнесу перекупати політиків та високу конкуренцію між ними. Вони ставили перед політиками неможливу дилему: політики мусили зраджувати або інтереси своїх бізнес-спонсорів, котрі розраховували на повернення «інвестицій» через корупційні схеми, або ж своїх виборців, для котрих корупція була неприйнятною. Відтак, виборці були розчаровані, а постійна війна за конституційні повноваження лише додатково все ускладнювала.

Ця політична система не спромоглася дати країні те, що їй було потрібно: уряд, що працює, та парламент, що приймає закони. Натомість, вона породила корупцію, що вражала усі сфери життя. Українці все більше стомлювалися від політиків, котрі нічого для них не роблять.



[1] Павел Кордубан, «Чи може Конституційний Суд України бути неупередженим?», Євразійський щоденний монітор (Фундація Джеймстаун), 17 квітня 2007р.

[2] Інформація з розмов із інсайдерами у Києві до та після виборів.

[3] Василь Хмельницький доклав до аморфного «Блоку Литвина». Тимошенко у своїй промові по телебаченню натякала саме на нього: «Більше того, ті люди, котрі заплатили за зраду 30 млн доларів більше не побачуть своїх тіньових мільйонів» (Українська Незалежна Інформаційна Аґенція, 20 грудня 2007р.).

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>