Протиріччя НАТО та російсько-грузинська війна

До 2004р. Президент Кучма та його різні уряди працювали над досягнення суспільної згоди щодо тісніших відносин із НАТО. Під час президентської кампанії 2004р. Янукович зробив НАТО найспірнішим питанням зовнішньої політики[1].

Одразу після отримання незалежності Україна почала розвивати стосунки з НАТО, йдучи у цьому відношенні пліч-о-пліч із Росією упродовж 1990-х. 1994р. Україна була першою з колишніх совєтських республік, хто приєднався до програми НАТО «Партнерство заради миру». 1997р., коли Польща, Чехія та Угорщина стали членами НАТО, щоб росіяни не почувалися покинутими, було утворено раду НАТО-Росія, та аналогічну їй комісію НАТО-Україна.

Імідж НАТО в очах української публіки зазнав лише одного серйозного удару  – коли НАТО бомбило Югославію 1999р. Українці тоді відреагували так, як це зробили росіяни, із солідарності з православними сербами. Тим не менш, Україна надавала війська для усіх миротворчих операцій НАТО на теренах колишньої Югославії.

У травні 2002р. Президент Кучма оголосив, що кінцевою метою України є приєднання до НАТО, уперше просунувшись, таким чином, набагато далі, ніж Росія. Однак, оскільки Україна не задовольняла демократичним критеріям НАТО, заява Кучми не привернула ані багато уваги, ані зчинила суперечностей. Українська публіка у більшості своїй була байдужою до НАТО. На початку 2003р. Україна надала 1700 вояків для операції США в Іраку – у такий спосіб Кучма намагався покращити свої погані на той час уже відносини зі США.

Президентська передвиборча кампанія наприкінці 2004р. змінила ситуацію. Янукович у своїй передвиборній риториці виступав проти НАТО, як і комуністи, соціалісти та російський уряд. Ющенко ж увесь час надавав перевагу саме НАТО, однак, у ту кампанію він цілком слушно зосередився на тих питаннях, котрі були ближчі виборцеві. Таким чином, українці чули багатьох, хто відкрито критикував НАТО, але навряд чи хтось захищав його, що спричиняло тривале негативне до нього ставлення з боку публіки.

Після Помаранчевої Революції Президент Ющенко визначав зовнішню політику разом із МЗС Тарасюком та міноборони Гриценком, і усі вони прагнули повної інтеграції України до євро-атлантичної спільноти, у т.ч. НАТО. У квітні 2005р. міністри закордонних справ країн НАТО умовилися повести більш жвавий діалог із Україною, що вже скидалося на передтечу Плану Дій щодо Членства (ПДЧ).

Ющенко розробив у серпні 2006р. Декларацію національної єдності як крок на шляху до ПДЧ України, котрий, як передбачалося, НАТО мало надати Україні під час саміту в Ризі у листопаді 2006р. Однак, коли новопризначений прем’єр-міністр Янукович поїхав на засідання Північно-Атлантичної Ради до Брюселю у вересні 2006р., він там заявив, що виступає за тісне співнобітництво з НАТО, але не ПДЧ.

У січні 2008р. Ющенко поновив зусилля, надіславши Генсекретареві НАТО Яапу де Хооп Схефферові листа, у якому він прохав про надання Україні ПДЧ під час саміту НАТО в Бухаресті у квітні 2008р. Він переконав новопризначену прем’єр-міністра Тимошенко та спікера Яценюка підписати його у рамках  коаліційної угоди. Ця вимога немов спустила з цепу Росію, для котрої відносини України з НАТО стали головним питанням російської зовнішньої політики.

Президент США Джорж У.Буш підтримував ПДЧ України, як це зробили й нові східні члени НАТО, однак більшість старих європейських країн-членів виступили проти, посилаючись на недостатню підтримку членства у НАТО серед українського населення та незламний опір Росії. В результаті бухарестського саміту, Україні так і не було запропоновано ПДЧ, однак у ком’юніке чітко значилося: «НАТО вітає євро-атлантичні прагнення України та Грузії. Сьогодні ми погодили, що ці країни стануть членами НАТО… ПДЧ стане наступним кроком для України та Грузії на їхньому прямому шляху до членства. Сьогодні ми ясно даємо зрозуміти, що підтримуємо заявки цих країн на ПДЧ.»[2]

Президент Путін також відвідав саміт, де він 4 квітня спробував різко й у подробицях залякати Україну, по суті погрожуючи припинити її існування:

  • «Що стосується України, третина її населення є етнічними росіянами. Згідно з офіційною статистикою, 17 млн етнічних росіян проживають там, з-поміж загального населення у 45 млн… Південь України повністю населений етнічними росіянами.»
  • «Україна у своїй нинішніх кордонах з’явилася у радянські часи… Від Росії ця країна отримала величезні території, котрі тепер є Східною та Південною Україною».
  • Крим було просто передано Україні рішенням Політбюро ЦК КПРС, навіть без дотримання належних у таких випадках передачі територій урядових процедур.»
  • «Якщо, окрім інших проблем, до цього усього ще й додати питання з НАТО, це може призвести до межі існування України у якості суверенної держави.»[3]

У такий спосіб Путін поставив під сумнів суверенність української державності та її територіальну цілісність, що було різкою протилежністю політики Боріса Єльцина та суперечило російсько-українській Угоді про дружбу, співробітництво та партнерство. Він висловив думку, що це державне утворення було створено штучно, її кордони є довільними, а передача Криму Україні була незаконною. Більш націоналістичні російські політики, зокрема, мер Москви Юрій Лужков постійно бубнів про те, що Севастополь та Крим належать Росії. У липні 2008р. Лужков заявив: «Севастополь Україні ніколи не передавали. Я дбайливо вивчив усі основні документи, тому можу робити подібну заяву.»[4]

Починаючи з квітня пожвавилася агресія Росії щодо Грузії. На початку серпня 2008р. у сепаратистському регіоні Грузії – Південній Осетії, – дійшло до бойових дій. 7 серпня грузинські війська увійшли до Південної Осетії, однак їх було тут же відбито добре підготовленими та переважаючими російськими військами. Росія забезпечила собі контроль на Південною Осетією та Абхазією, обидві з котрих були про-російськи налаштованими сепаратистськими територіями Грузії. Російські війська також окупували декотрі інші частини Грузії. Кілька російських літаків було збито ракетами, купленими в України, тоді як Сполучені Штати відмовилися постачати зброю Грузії для оборони проти Росії. Невдовзі потому, Росія визнала Абхазію та Південну Осетію незалежними державами, виправдавши власні дії аналогією з визнанням Заходом незалежності Косова, а також великою кількістю російських громадян, що проживають там, однак така ситуація була результатом роздачі Росією паспортів.

Подібні дії Росії налякали навіть її найближчих союзників – Білорусь і Казахстан. Ющенко негайно і твердо став на підтримку Грузії та свого друга Саакашвілі. Янукович, на відміну від нього, схвалив визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії, тоді як Тимошенко воліла висловлюватися на цю тему якомога менше. Не дивлячись на те, що вона, врешті-решт, висловилася за територіальну цілісність Грузії у тому ж дусі, що і Європейський Союз, Ющенко звинуватив її у державній зраді та тому, що вона є аґентом Кремля, відкривши проти неї кримінальну справу.

Таким чном, несподівано Україна отримала нову загрозу від Росії. Не дивлячись на успішність російської операції у Грузії, розкрилися слабкі сторони її армії: її військова сила обмежувалася залишками застарілої вже совєтської оборонки. Маловірогідно, щоб Росія змогла напасти на Україну звичайними збройними силами. Натомість, погрози Росії щодо України лежали у площині дестабілізації, проти якої НАТО не було очевидною панацеєю. Понад те, Сполучені Штати вже надали Україні суттєві ґарантії безпеки в обмін на її без’ядерність. У тристоронній заяві президентів США, Росії та України, котру було зроблено у Москві 14 січня 1994р., «Президенти Клінтон і Єльцин повідомили Президента Кравчука про те, що Сполучені Штати та Росія готові надати ґарантії безпеки Україні.»[5]



[1] Ця секція посилається на Пайфера (2004, 2008).

[2] Декларація з саміту в Бухаресті, від голів держав та урядів, що приймали участь у Північно-Атлантичній Раді, Бухарест, 3 квітня 2008р., доступно на www.nato.int.

[3] «Що саме сказав Владімір Путін у Бухаресті», Дзеркало Тижня, 19 квітня 2008р.

[4] «Лужков вивчив питання Севастополя і вирішив, що його не передавали», Українська Правда, 24 червня 2008р.

[5] Відправлення Держдепу США, тристороння заява Президентів Сполучених Штатів, Росії та України у Москві, 14 січня 1994р.

 

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>