Президентське чи парламентське правління?

Вирішальною проблемою України є те, що вона застрягла у сірій зоні між президентською і парламентською системою. Президент має суттєві повноваження й може знімати прем’єр-міністра, однак може мало що зробити конструктивного поза цариною зовнішньої політики та зустрічей на вищому рівні, оскільки деталі виконавчої влади залишаються за кабінетом міністрів. Як наслідок, всі три президенти незалежної України виявлялися жертвою нестримної спокуси звільнити прем’єр-міністра, котрого в Україні знімали щороку, незалежно від успіхів.

Українська дилема має два логічних вирішення: або ж Президент отримує більше повноважень, – хоча усі пост-комуністичні президентські системи правління, окрім Грузії, стали авторитарними, – або ж запроваджується парламентарна система, – усі пост-комуністичні країни з такою системою правління є демократіями. Отже, Україні потрібна парламентарна система.

Постійна боротьба навколо питання, має України бути президентською чи парламентською, обтяжене ще й відсутністю чіткого поділу повноважень між гілками влади, котре рекомендував ще Монтеск’ю [1748]. Теоретично, стаття 6 Конституції передбачає подібний поділ державної влади поміж законодавчою, виконавчою та судочинною гілками влади, однак організація державної влади не дала можливостей цьому положенню бути утіленим у життя (Футей 1997). Парламент поліз у прийняття виконавчих за своєю природою рішень, особливо у тому, що стосується розподілу бюджету та приватизації, тоді як Президент Кучма наполягав на можливості використання власних квази-законодавчих повноважень задля видання президентських декретів стосовно головних економічних питань. Час від часу, прем’єр-міністр отримував суттєву владу, нацьковуючи парламент і президента один на одного.

У порівнянні з іншими пост-комуністичними країнами, Україна затвердила найменше нового законодавства. Порівняльне дослідження Світового Банку, проведене 2005р.,  виокремлювало Україну й Грузію як реформістські перехідні країни, що демонстрували протирічне й із найсуттєвішими пробілами законодавство (Андерсон, Бернстін і Ґрей 2005, ст.24). Президент та, іноді, прем’єр-міністр постійно скаржилися, що парламент веде замало законодавчої роботи, у той час, як парламент у відповідь вважав, що президент зажадає забагато авторитарної влади без наявних на те противаг і балансирів. І обоє мають рацію!

Найяскравішим свідченням цього стала карикатурна ситуація, глухий кут в якому країна опинилася 2008р., коли прем’єр-міністр Тимошенко не могла винести жодного рішення, котре б не було тут же заветовано президентом Віктором Ющенком. Парламентська меншість також продовжувала давню традицію блокування роботи парламенту шляхом відсутності, що унеможливлювало створення кворуму, або ж фізичним блокуванням трибуни парламенту. У зазвичай мирному українському суспільстві, галасливі парламентарі-хулігани відверто нехтували елементарними правилами порядку. Закони писані не для них, оскільки їх захищає депутатська недоторканість, а їхній саботаж завжди спрацьовував.

Пол д’Аньєрі (2006, 55) пропонує правдоподібне пояснення цьому законодавчому дефіцитові. Парламентська більшість має настільки мало влади над виконавчою гілкою, відтак, мало зацікавлена у формуванні чи підтримуванні більшості, а відповідно – законотворчості. Згідно з цією аргументацією, «саме існування сильного інституту президентства знижує шанси на утримування парламентської більшості». Люди, котрих насправді цікавить законотворча діяльність, навіть не намагаються потрапити до парламенту. Натомість, бізнесмени з намірами розв’язати власні гендльові проблеми платять шалені гроші за прохідні місця. Д’Аньєрі (2006, ст.56), робить висновок: «Сильне українське президентство є притаманно проблематичним дла будівництва ліберальної демократії».

Чималий шмат науково-політичної літератури присвячено аналізові порівняльних переваг президентської та парламентської систем, і пануючою є думка, що саме парламентаристські системи є бажанішими з демократичної точки зору (Лінц 1990), як показує практика пост-комуністичного світу. Понад те, змішані президентсько-парламентаристські системи Центральної та Східної Європи, врешті-решт, обрали парламентаристський шлях подальшого розвитку демократії. У СНД найбільш демократичні країни – Україна, Кирґизстан, Молдова та Вірменія, – останнім часом рухалися у напрямку парламентаризму, тоді як у авторитарних країнах, навпаки, посилювалося президентське правління. Зв’язок між демократією та парламентаристською системою є сильним (Аслунд 2007а, Дім Свободи 2008).

З чисто аналітичної точки зору, легко зрозуміти, чому парламентаристські системи породжують сильніші демократії у пост-комуністичному світі: парламентаристські системи пропонують більше прозорості та підзвітності, ніж президентські. Парламент має змогу порівняно ближче наглядати за роботою уряду, тоді як президенти зі своїми адміністраціями, як правило, тяжіють до непрозорості та непідзвітності. Особливо це стосується колишніх соціалістичних країн, де президентські адміністрації, по суті, відтворюють центральний комітет комуністичної партії, а регіональні держадміністрації – аналоги колишніх обкомів та райкомів, з їхнім «телефонним правом» таємничого, вибіркового, беззаконного та нікому не підзвітного втручання. Прикметно, що в Україні адміністрація президента розташувалася у колишній будівлі ЦК. За таких умов, парламентське правління є, вочевидь, бажанішим.

Додаткове пояснення полягає у тому, що країни Центральної та Східної Європи є членами Євроспільноти і, хоча законодавчо ЄС не вимагає парламентського правління, тиск з боку інших членів спільноти змушує кандидатів підлаштовуватися під більшість політичних інституцій старших членів ЄС.

Аж до останнього року перебування на посаді, Президент Кучма постійно зажадав більших президентських повноважень задля проведення економічних реформ. Російські президенти Боріс Єльцин та Владімір Путін, як і Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв обстоювали ті ж самі аргументи. Однак, історія пост-комуністичних країн свідчить якраз протилежне: чим сильнішою є влада парламенту (і демократії), тим далекосяжнішими та повноціннішими виявлялися проведені ринкові реформи (Банс 1999, Аслунд 2007а).

У дійсності ж, президентські декрети виявлялися значно менш ефективними, ніж закони, проведені через парламент. Похапцем написаним та ухваленим президентським декретам бракувало як довіри, так і прихильників, тоді як закони, котрі було пропущено через тривалі й допитливі слухання й внесено поправки у парламентських комітетах, є, як правило, кращої якості та мають впливові групи підтримки. Таким чином, для суттєвих реформ закони є бажанішими за президентські декрети (Процик 2004; Ремінґтон, Сміт та Гаспел 1998).

За президентства Кучми було два періоди реформ – наприкінці 1994р. та 2000р. Павло Лазаренко легко відкотив назад чимало з реформ 1994р., більшість з яких було проведено декретами, і котрі можна було легко змінити, тоді як жодну з реформ 2000р. не було відкочено назад, оскільки їх було належним чином закріплено через законодавчу процедуру у парламенті.

Сильна держава є правовою, прозорою та підзвітною. Цілком природньо, що життєво важливим доповнення є всеохоплююче законодавство  з питань доступу до публічної інформації, котре забезпечує максимум прозорості. Характерно, що найбільш делекосяжне законодавство з доступу до публічної інформації існує у країнах Скандинавії, котрі є стійкими прихильниками парламентаризму.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>