Відносини між центром та регіонами

У сучасній Україні зберігається ще комуністична надмірна централізація державної адміністрації, а раціональний розподіл повноважень між центральної владою та місцевим і регіональним самоврядуванням все ще належить знайти. Кількість регіональних урядів – 27 – виглядає нормальною. Попервах центральний уряд боявся втратити контроль на регіональними виконацями, однак результатом стала надмірна централізація, що призвела до безправ’я та безсилля місцевої влади. Водночас, повсюдно виникали суперечки між призначеними згори регіональними представниками виконавчої влади та виборними місцевими радами, що призводило до погіршення місцевого самоуправління. Суттєву частину повноважень державної влади варто делегувати регіонам та муніципалітетам. Україна не повинна намагатися відтворити стару комуністичну чи путінську «сильну вертикаль», котра завдала стільки шкоди Росії через паралізування політики та посилення корупції.

Україна успадкувала крайню фінансову централізацію від Совєтського Союзу. Як і за часів Совєтів, практично усі податки йдуть до центральної скарбниці й Міністерство Фінансів визначає витрати місцевої влади, однак формальна влада та реальний контроль не співпадають. Ситуація є нестерпною, і першою спробою її вирішення було зроблено через Конституцію 1996р., котра зосереджувала владу в руках Президента, котрий отримав право призначати голів обласних адміністрацій. Паралельно, центральний уряд замкнув на собі фінансові потоки.

Однак, надзвичайна фінансова та політична централізація паралізувала усю українську державу, оскільки регіональна влада не мала повноважень будь-що самостійно вирішувати. Лише кілька відсотків з необхідних їм фінансових ресурсів забезпечували ті податки, котрі вони мали право збирати. Розподіл коштів з центрального бюджету часто був бездумним через низький рівень бюджетного планування та вибіркову конфіскацію. Розвинувся та поширився бартер та взаємозаліки як спосіб для місцевої влади запобігти відтокові коштів до центрального бюджету. Множилася кількість місцевих податків та зборів.

Кожна місцева адміністрація «винаходила» нові податки та збори, аби покривати власні витрати. Ці податки, як правило, складалися з ліцензійних зборів та штрафів, котрі збиралися вельми жвавими інспеціями, котрі почасти за принципом роботи більше нагадували особистий бізнес для отримання прибутку керівником такого відомства (Кравчук 1999). Як наслідок, такі інспекції «об’їдали» прибуткові підприємства, котрі не мали політичного «даху», часто – з фатальними для останніх наслідками. 1997р. я мав особисту розмову зі директором київського пивзаводу «Оболонь», котрий був на межі розпачу; він розказав мені, що район міста, котрий відчував брак фінансування, запровадив здоровенний податок на мінеральну воду. Оскільки цей пивзавод був єдиним виробником мінеральної води у цьому районі, то за суттю то був податок запроваджений спеціально для цього заводу, однак, з правової точки зору все було законно.

Місцевим адміністраціям бракувало стимулів, оскільки збір чи передача до центрального бюджету більшої суми офіційних податкових надходжень ніяк не винагороджувалася. Кравчук (1999) з’ясовував, що питомий ефект від оподаткування для місцевих адміністрацій був понад 100%. Таким чином, якщо вони збирали більше податків, то могли утримати ще менше у власний дохід.

Тому місцева та регіональна влада повинна мати стимули припинити хижацьке ставлення щодо зареєстрованого на їхній території бізнесу, тобто, припинити «трусити» підприємства у пошуках можливостей для утримання штрафів. Шляйфер і Трейзман (2000) досліджували аналогічну проблему в Росії. Вони доводять, що місцева влада дбала б про місцевий бізнес, якби була напряму залежна від тих податків, котрі вони сплачують. Те ж саме стосується державних послуг – аналогічно, якби місцевій владі було передано у відання їх надання на відповідній території, вони б підходили до цієї роботи більш відповідально. Логічним висновком слідує, що як податки, так і витрати, має бути чітко поділено між центром, регіонами та муніципалітетами, і перерахування податків до бюджетів вищих рівнів має бути мінімізовано. Кожен рівень урядування має нести повну відповідальність за певні податки, причому, база оподаткування має відрізнятися. Так, типовими податками, що зараховуються до центрального бюджету, є ПДВ та податки на зовнішню торгівлю, тоді як податки на землю та малий бізнес, як правило, мають належати місцевому бюджетові. Оборона та закордонні справи є типовими витратами центрального уряду, тоді як утримання шкіл, доріг та місцевої інфраструктури належить до царини місцевих урядів.

Необхідним політичним доповненням до місцевого самоврядування є повна демократизація регіональних та муніципальних урядів. Як регіональна, так і муніципальна виконавча влада та ради мають обиратися, як це й відбувається зараз, однак голови областей також мають обиратися, а не призначатися Президентом. Центральний уряд має надати регіонам та муніципалітетам реальні повноваження.

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>