Чому перехід України до капіталізму був успішним

Україна є ринковою економікою згідно з наведеним у вступі до цієї книги визначенням. Одними з найважливіших етапів на цьому шляху були: ціноутворення та торгівля були достатньо вільними з листопада 1994р. 1996р. в Україні було подолано інфляцію, а станом на 2000р. – забезпечено фінансову стабілізацію. Починаючи з 2000р., понад 60% ВВП України створюється у приватному секторі (графік 3.3).

Найбільш підходящим мірилом ступені ринковості економіки країни є композитний індекс перехідної економіки Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), котрий розташовує ту чи іншу країну між відсутністю ринкової економіки (0) та нормальною ринковою економікою західного зразка (1). Станом на 2000р. Україна саме досягла значення 0.7, а це є рівень повноцінної ринкової економіки (графік 5.2).[1]

Ключовою особливістю ринкової економіки є те, що економічні рішення приймаються вільними особистостями та незалежними фірмами. Сфера товарообігу в Україні є повністю приватною та незалежною. Немає жодного Комітету державного планування, котрий би вказував підприємствам, що виробляти, як і немає державного товаророзподілу. Ціни та торгівля є переважно вільними, а цінові субсидіє – незначними. Всі розрахунки здійснюються, переважним чином, у грошовій формі, а також помітно розвинені фінансові ринки.
Найбільш шкідливими рисами української економіки є високий ступінь беззаконня та бюрократичного втручання. Так, у своєму індексі зручності ведення бізнесу, що його щорічно укладає Світовий Банк та Міжнародна фінансова корпорація (2008), Україна посідає 145-те місце серед 181-ї країни світу, тоді як Польща та Росія, відповідно – 76-е та 120-е місця (графік 9.1). Цікаво, що мало не єдиними рейтингами, де Україна має гарні гарні показники, є зручність отримання кредиту (28-е місце) та примушення до виконання контрактових зобов’язань (49-е), котрі, вочевидь, реалізуються не через українські суди (графік 9.2). Україна посідає одне з найгірших місць у світі у рейтингах зручності отримання дозволів на будівництво та сплати податків. Будь-яка сфера діяльності, у котрій не уникнути контакту з державними органами, є надмірно важкою для українських підприємств, включно з такими процедурами, як закриття підприємства, захист інвесторів, реєстрація власності, міжнародна торгівля та заснування нового бізнесу. Український бізнесовий та інвестиційний клімат є вельми несприятливим.

Перехід України до капіталізму відбувся, і, схоже на те, що відбувся він уже безповоротно. Визначною рисою цього переходу є те, що його, врешті-решт таки вдалося досягти, попри початкову дво-трирічну затримку, за час котрої українцям довелося пережити гіперінфляцію та злиденний розвал економіки. Як правило, гіперінфляція призводить до зміни режиму, і у напів-демократичних колишніх совєтських республіках вона проклала дорогу для авторитаризму, однак в Україні її політичний ефект виявився навдивовижу обмеженим.

Графік 9.1. Рейтинг зручності ведення бізнесу, 2008р.

Поміж 181 економіки

 

Україна

Росія

Польща

Джерело: Світовий Банк, Звіт про зручність ведення бізнесу 2009, www.doingbusiness.org (перевірено 16 вересня 2008р.).

У тому, що стосується економіки, випадок України наглядно ілюструє небезпеку затримки у переході до ринкової економіки – затримки, з котрої ще жодна нація не почерпнула жодних вигод; вона лише погіршила інфляцію, посилила падіння виробництва, соціальні потрясіння та корупцію.[2] Як і не принесла ця агонія жодних великих інтелектуальних відкриттів, а тим, хто надто скаржився на ніби-то зашвидкі російські реформи (зокрема, Штіґліц 1999, 2002), не зарадило б порівняти їх результат з набагато страшнішими злиднями в Україні.

Тим не менш, Україна продемонструвала вражаючу моральну стійкість, котра дала її населенню можливість стоїчно пережити ці негаразди. Ніхто не гадав, що перехід буде легким, але й ніхто не продемонстрував більшої терплячості, ніж українці. Основним компенсуючим фактором виявився український націоналізм – українці знали, ціною яких страждань далася їм незалежність їхньої держави, і вважали, що їхні страждання були того варті. Українці дещо самокритично кажуть про себе «моя хата з краю», ніби висловлюючи притаманне їм бажання стояти осторонь того, що коїться у світі. Ця байдужість тривала аж до Помаранчевої революції, коли українці раптом почали активніше долучатися до суспільного життя й висувати нові вимоги.

Після трьох років відсутності будь-якої політики – з 1991 по 1994 роки, – Україна здійснила класичну, ортодоксальну макроекономічну стабілізацію. Державні видатки було скорочено на 11 % ВВП упродовж періоду з 1994 по 1996 рік, згорнувши дефіцит держбюджету з 8.7 до 3.2% ВВП (графік 3.1). Стабілізацію неабияк ускладнювала початкова затримка в реформах. Через брак міжнародної кредитоспроможності, навіть такий незначний дефіцит держбюджету було нелегко профінансувати. Як наслідок, реальна відсоткова ставка роками лишалася надзвичайно високою для України. Система оподаткування набула конфіскаційного характеру та загнала значну частину економіки у тінь. Розвинулася розлога система збирання ренти, що включала у себе податкові дірки, дотації та нечесні практики, тоді як рання стабілізація могла б покласти цим негативним явищам край ще до того, як вони глибоко вкоріняться (Бойко 1991; Мерфі, Шляйфер та Вішні 1993).

Графік 9.2 Легкість ведення бізнесу в Україні, за категоріями, 2008р.

Місце у рейтингу з-поміж 181 економіки світу


Джерело: Світовий Банк, Звіт про легкість ведення бізнесу 2009, www.doingbusiness.org (перевірено 16 вересня 2008р.)

 

Політично, фінансова стабілізація була пов’язана з обранням Кучми на посаду Президента у липні 1994р. Вінцем стабілізації стало символічно значуще запровадження гривні у вересні 1996р., здійснене під керівництвом Голови Національного банку України Віктора Ющенка. 2000р., будучи вже прем’єр-міністром, Ющенко довершив стабілізацію ще й зачисткою найгірших залишків ренто-збирання.

Також, у відношенні приватизації, Україною було змарновано перші роки незалежності. Роком прориву став 1994р, коли було закладено певну юридичну та адміністративну базу, а Юрій Єхануров став Головою Фонду держмайна. Як і Анатолій Чубайс у Росії, він був рішуче налаштований провести приватизацію в Україні якомога швидше. Він зупинив власний вибір на триєдиному підходові:  по-перше, він допустив суттєву інсайдерську приватизацію; по-друге, він сприяв масовій приватизації через ваучери; і, по-третє, він подекуди заохочував продаж підприємств новим, непов’язаним з ними доти особам.

Врешті-решт, більшість фондів перейшло до рук інсайдерів, оскільки приватизація стартувала зі значною затримкою, і позиції старих керівників підприємств вже аж занадто посилилися, щоб їх взагалі можна було б посунути. Як і скрізь, приватизація на користь сторонніх, непов’язаних осіб була найбільш протирічною, і, чим прозорішим був продаж, тим більше невдоволення серед населення він збуджував, як, наприклад, сталося з аукціоном, на якому було продано «Криворіжсталь». Дещо із затримкою, але приватизація таки призвела до реструктуризації, перебудови економіки, і, як підтверджує досвід інших пост-комуністичних країн, нічого хорошого не починалося, доки приватизацію не було проведено (Естрін та Роузвір 1999; Акімова та Швьодіауер 2000, 2002, 2004).



[1] Це визначення не містить жодних критеріїв стосовно верховенства права, наявність котрого не вважається необхідною передумовою.

[2] Де Мело і Ґельб, Де Мело, Денізер та Ґельб (1997), Берґ та ін. (1999), Фішер та Сагай (2000), Гаврилишин (2000), Гаврилишин та Вольф (2001), Кампос та Корічеллі (2002), Фішер (2005), та Гаврилишин (2006).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>