Вступ

Я уперше приїхав до України далекого жовтня 1985р., для участі в конференції Комітету Державного Планування у Києві, організованій ООН.  Після Москви, Київ справив на мене дуже гарне враження – він був зеленішим, чистішим та більш упорядкованим; вечорами люди прогулювалися Хрещатиком, головною вулицею, і їхня дружня привітність вражаюче контрастувала з грубими та неввічливими москвичами. І хоча люди на вулицях, в основному, спілкувалися російською, той, хто опинився тут, одразу ж відчував, що потрапив до іншої країни. Я насолоджувався цією приємною атмосферою та інтригуючим товариством, і не раз охоче повертався сюди.

Одначе, недоліком був той факт, що Київ був провінційним та ізольованим від зовнішнього світу – побачивши тоді іноземця на вулиці, люди ще довго озиралися. Українські економісти були знані як найбільш ортодоксальні марксисти-леніністи в усьому Совєцькому Союзі. Над Україною тоді панувала глибока інтелектуальна ніч. Ще однією особливістю було те, що в Україні вирувало релігійне життя – церкви були тут найбільш активними, ніж будь-де у Союзі.

Сьогодні все змінилося: одна з націй старої Європи, зі стрімкою історією, Україна є нині, у чому вже ніхто не має сумнівів, незалежною країною з відкритим суспільством. Будь-хто з Заходу може подорожувати Україною без візи. Це – найбільша за площею країна, що повністю розташована на європейському континенті, та п’ята – за кількістю населення.

Ця книга пропонує Вашій увазі політичну та економічну історію України з 1991р. по 2008р., і передбачається, що вона буде доступною для широкого кола читачів. Увагу в книзі зосереджено на тому, як і чому було прийнято ті чи інші ключові політичні рішення. На момент її написання це – єдина книга, що покриває весь період української незалежності та описує як політичні, так і економічні його боки. Я сподіваюсь, вона зробить свій внесок до кращого розуміння того, що ж відбувалося в Україні починаючи з 1991р.

Основні ідеї книги

Період пост-комуністичної трансформації України був одним з найбільш затяжних, а соціальна ціна, що її було сплачено суспільством за це – найвищою з-поміж аналогічних країн; тим не менш, упродовж цього періоду, схоже, Україну таки було виведено на бажаний для неї напрямок подальшого розвиту. Нижче я пропоную короткий огляд основних ідей цієї книги.

Не революція, а національне визволення й незалежність

«Україна – не Росія» – так назвав Президент України Леонід Кучма свою книгу (2003), і це твердження є настільки ж глибоким, наскільки й простим. На відміну від Росії, Україна не пережила революції коли розпався Совєцький Союз. Для України найважливішою та все-домінуючою  метою було національне звільнення та державотворення, передовими сподвижниками якого були українські націоналісти, український компартійний істеблішмент, та, як не дивно, розпад Совєтів. На відміну, Росія мусила покинути свою імперію, водночас переживши ліберальну революцію проти комунізму. Незважаючи на схожість у багатьох аспектах, ці дві країни зустріли абсолютно різні виклики, то ж їхня трансформація також була різною.

З одного боку, це означало, що Росія здійснила ринкові реформи на більш ранньому етапі, що обмежило соціальну ціну переходу. З іншого – українці були готові погодитися на вищі соціальні втрати, оскільки їхнім проектом була розбудова нації, тоді як росіяни мали змиритися з утратою імперії.

Головною метою України було державотворення

Ціллю України було створення української держави та нації. Оскільки це – велика країна з тисячолітньою історією, то ж саме це й виглядало природнім вибором у очах переважної більшості населення. Будівничі української нації мали болючу пам’ять про попередні невдалі спроби: так, українська козацька автономія XVIIст. так ніколи й не вилилася у створення незалежної держави; з 1917 по 1920р. в українського народу, що лишень пускав паростки самостійності, було кілька урядів, кожен з яких виявився надто поспішним і радикальним, і держава, в кінці-кінців, упала під ударами Червоної Армії. Цього ж разу, критичним було досягнення національної єдності, що означало необхідність створення умов, за яких усі домінуючі групи погодилися б на створення нової незалежної держави.

Таким чином, нова українська держава сформувалася як альянс українських націоналістів, організованих у Рух і зосереджених, головним чином, на Заході країни та у Києві, націонал-комуністів, очолюваних Леонідом Кравчуком, та прагматичних керівників державних підприємств, лідером групи котрих виявився Леонід Кучма. Формування цього широкого альянсу мало далекосяжні наслідки: практично все населення згуртувалося навколо створення нової країни – понад 90% українців проголосували за незалежність 1 грудня 1991р., і сепаратизм було несподівано придушено.

Широкий унітаристський підхід націоналістів дозволяв певний акцент на відродженні та розширенні сфери ужитку української мови, однак при цьому поважалися російська та мови інших національних менших. Розбудову демократії, однак, було відсунуто на задній план. Попервах, на той же вівтар було заразом принесено в жертву і економічні реформи: націоналісти вважали, що головною економічною проблемою України була експлуатація її Росією, котра припиниться, щойно Україна здобуде незалежність (а відтак – і економіка «заживе» – ред.); вони не усвідомлювали, що головним каменем спотикання була неефективність совєцької системи, оскільки у до-незалежний період економічна полеміка у суспільстві була радше рудиментарною; націонал-комуністам же подобалося керувати по-старому, тоді як керівники держпідприємств скористалися новими можливостями для збагачення себе.

Кравчук був лідером України упродовж найбільш інтенсивної фази державотворення. Він був товариським чоловіком, котрий з дивовижною легкістю кинув свій високий пост у компартії України, щоб стати першим демократично обраним президентом. Його сила була у здатності знайти згоду між людьми, котрі мали дуже мало спільного, тоді як його слабкими сторонами була нездатність рішуче діяти та брак ясності інтелекту.

Україна зробила основну ставку на збереження миру

Здобуття й подальші роки української незалежності були напрочуд мирними з цілої низки причин, тоді як спроби здобуття незалежності з 1917 по 1920рр. були щедро окроплені кров’ю. Багато українських націоналістів, котрі самостійно боролися під час Другої Світової війни також не змогли вибороти нічого. Совєцька ж імперія розпалася сама по собі, для чого не знадобилося жодного військового втручання. Російський президент Борис Єльцин мирно розпустив цю імперію зсередини, гарантувавши при цьому збереження існуючих на той момент кордонів між колишніми республіками.

Новій українській державі не було сенсу застосовувати силу, а навпаки – був неабиякий сенс уникати її застосування. На додачу, аварія на Чорнобильській атомній електростанції неподалік на північ від Києва, що сталася незадовго до розвалу – 26 квітня 1986р, – переконала широкі маси українського населення здихатися ядерної зброї та виступати за відмову від неї. Мирність нації стала предметом її гордості.

Довга затримка у проведенні економічних реформ призвела до гіперінфляції, надмірного збагачення збирачів ренти та падіння виробництва

На початку 1990-х уряд взагалі уникав здійснення будь-якої економічної політики. Як наслідок, Україну вразила гіперінфляція у 10’155 % на рік у 1993р., найбільше офіційно зафіксоване падіння виробництва, не спричинене війною, ніж у будь-якій іншій країні. У економічній політиці був повний безлад.

Брак уваги до економічної політики сягав корінням того факту, що пріоритет надавався націє творенню, на відміну від Росії, де робилися спроби провести радикальні економічні реформи. Для укріплення української державності було створено Національний Банк України, однак він заходився випускати практично необмежену кількість карбованцевих кредитів за низькими відсотковими ставками, що гарантовано забезпечило гіперінфляцію. У якості іншої спроби укріплення української державності було засновано контрольовану державою систему зовнішньої торгівлі, котра практично імітувала її совєцький аналог – щедро напхана усілякими квотами та ліцензуванням. Упродовж кількох років, ціни на основні позиції українського експорту – сталь, хімікати та сільськогосподарська продукція, – утримувалися на нікчемному по відношенню до цін світового ринку рівні. Торговці з гарними зв’язками у владі нажили величезні багатства за рахунок перепаду між низькими цінами внутрішнього та високими – світового ринку.

Найбільшим парадоксом була сфера імпорту газу з Росії, де природній монополіст – Газпром, – експортував газ по низькій ціні посередницькій трейдерській компанії, котра ділила свої шалені прибутки між російськими високо посадовцями та українськими газотрейдерами. Змінювалися назви й імена посередників та отримувачів, але торгівля газом лишалася головним джерелом доходів по-справжньому багатих людей в Україні упродовж усіх 1990-х років.

Довга затримка з провадженням ринкових реформ не принесла жодних переваг; навпаки, вона ще більше ускладнила їх, врешті-решт, проведення; це сталося через приховані інтереси тих, хто процвітав за рахунок збирання ренти, – позиції цих панів настільки посилилися, що вони стали майже непохитними. Оскільки найуспішніші бізнесмени наживалися на чистому збиранні ренти, їх практично не цікавило виробництво. Офіційно, випуск продукції падав аж до 2000р. Аж через десять років з моменту початку вдалося усунути основні джерела збирання ренти і розпочалося економічне зростання. Економічна криза спричинила соціальні протести, як це було з шахтарськими страйками у 1993р., чи серйозною загрозою кримського сепаратизму 1994р. Через абсолютно ніякий стан економіки, саме виживання української держави було під питанням. Українська затримка в реформах могла взагалі зруйнувати молоду українську державу, що тільки-но народжувалася.

Президентові Кучмі вдалося здійснити приватизацію та домогтися фінансової стабілізації, однак не зростання, у середині 1990-х

Обрання Леоніда Кучми Президентом у липні 1994р. надало Україні такий необхідний перепочинок. На початку, Леонід Кучма зосередився на порятунку країни з глибокої економічної кризи. Він виступав за нормальну ринкову економіку з приватною власністю та стабільними цінами.

Його першочерговою метою було подолання інфляції, що, насправді, виявилося найлегшим із завдань. Наріжним каменем цього стала перша угода України з Міжнародним Валютним фондом (МВФ), котру було укладено в жовтні 1994р. Після того, інфляція ніколи більше не сягала тризначних цифр.

Другим основним досягненням періоду раннього Кучми була успішна програма масової приватизації. Як наслідок – починаючи з 1996р., більшу частину українського ВВП виробляв уже приватний сектор.

У той час, як ці дві реформи були успішними, дерегуляція цін та торгівлі лишалася недостатньою та її було значною мірою відкочено назад упродовж кількох наступних років, за ініціативою прихованих гравців, чиї інтереси вона зачіпала, й котрі жили за рахунок різниці між  низькими державно регульованими вітчизняними цінами та вільними цінами світових ринків, надто – на сировинному та енергетичному ринках. З’явилася своєрідна ринкова економіка, однак, у якій, однак, неозброєним оком проглядалися колишні «червоні»  ознаки. А отже, збирання ренти зберігалося й перешкоджало економічному зростанню. Україна опинилася у т.зв. «пастці недо-реформ», де вона й перебувала аж по 2000р. Неприхована корупція та брак зростання створювали родючий ґрунт для комуністичної агітації проти нормальної ринкової економіки. За іронією долі, і олігархи, і комуністи виступали за надмірне державне регулювання та державні дотації підприємствам, таким чином, спільними зусиллями блокуючи ринкові реформи та економічне зростання.

Реформи Віктора Ющенка у 2000р. перевели Україну від ренто-збирання до високого зростання та довершеної ринкової економіки

Наприкінці 1999р. панівні олігархи були не на жарт стурбовані – над Україною зависла очевидна небезпека зовнішнього дефолту, тоді як свіжою була пам’ять про російську фінансову кризу серпня 1998р., котра розорила чимало російських олігархів. Порятунок вони вбачали лише в одному: Україна потребувала реформи урядування, котра б урятувала країну. Таким чином, було створено широку коаліцію з право-центристських фракцій парламенту та призначено прем’єр-міністром добре знаного й поважного усіма голову Нацбанку Віктора Ющенко. За кілька місяців, цьому урядові вдалося впорядкувати державні фінанси України та торгівлю енергоносіями. Також, цей уряд провів приватизацію кількох великих об’єктів та вжив серйозних заходів проти корупції. Як наслідок – Україна хутко перейшла до швидкого й упевненого економічного зростання. Однак, це зростання стало старому істеблішментові «в копієчку» і він, будучи обуреними через ліквідацію таких широких раніше можливостей збирання ренти, скинув уряд Ющенка у квітні 2000р.

Європейська Спільнота визнала Україну ринковою економікою у грудні 2005р., США зробили те ж саме у лютому 2006р. У своєму антидемпінговому законодавстві, США та Європейська Спільнота визначають ринкові економіки у схожий спосіб, себто – як протилежність країн з державною монополією на торгівлю. Так, Митний Кодекс США визначає неринкову економіку як «будь-яку іноземну країну, уряд якої встановлює за правило не працювати на ринкових засадах визначення собівартості чи ціноутворення, і торгівля благами в такій країні не відображає справедливу вартість тих благ».[1] Роблячи подібну оцінку, Міністерство торгівлі США враховує наступні шість критеріїв: (1) конвертованість національної валюти, (2) вільне утворення ціни на працю, (3) «міра, якою спільні підприємства чи інші інвестиції фірм інших зарубіжних країн допускаються для роботи на ринку країни, що оцінюється», (4) «частка державної власності», (5) «частка контролю з боку держави над розподілом ресурсів та над цінами й виробничою політикою підприємств», та (6) інші доречні чинники.

Для цілей цієї книжки, однак, наведене вище визначення надто однобоке, щоб бути адекватним. Найкраще зрозуміти, що таке ринкова економіка, якщо визначати її як протилежність соціалістичної економіки, що свого часу влучно зазначив Янош Корнаї (1992, 360-79). По-перше, економічні актори мають бути незалежними від держави та діяти не за її прямими вказівками. По-друге, має домінувати приватна власність на підприємства, а право власності має бути належним чином захищено. По-третє, ціни й торгівля мають бути переважно вільними й, по-четверте, державне дотування має бути обмеженим. У якості п’ятого критерію може виступати вимога до переважної монетизації транзакцій (тобто, всі економічні угоди виражено й розрахунки за ними проводяться у грошах, а не за бартером – ред.). Стабільність цін, однак, не є вимогою. Жодна з цих вимог не є абсолютною, оскільки будь-яка держава дещо спотворює свою економіку (Аслунд 2007б). Фактично, Україна вийшла на дотримання цих стандартів та стала ринковою економікою уже 2000р.

Конкурентна олігархія спричинила високе зростання та плюралізм

Реформи Ющенка створили ринкову економіку й зайшли достатньо далеко, аби стати вже незворотніми. Запанував новий ринково-економічний консенсус.

Як наслідок, олігархи – як у народі прозвали тих небагатьох дуже багатих, – якісно змінилися. До 1999р., всі найбагатші люди країни заробили свої статки на торгівлі газом, але вже починаючи з 2000р. вони перекваліфікувалися у виробників сталі. Країна перетнула життєво важливу перешкоду, що відділяла чисту спекуляцію від виробництва на експорт. Олігархи вже не були придворними людьми, котрі робили свої гроші на інтригах у коридорах влади, а власниками великих заводів з прозорими та довготривалими інтересами. Їхня спеціалізація дозволила новим великим бізнесменам розвиватися далі кожен у своїй галузі, зокрема, машинобудуванні, банківській справі, роздрібній торгівлі, нерухомості та сільському господарстві.

Україна лишалася олігархічною країною, де клуб великих бізнесменів домінував у уряді, парламенті та ЗМІ, однак між ними панувала жорстка конкуренція. Вони зосереджувалися вже не на вибиванні й отримуванні держдотацій, а на приватизації високоприбуткових компаній та їхньому виробництві. Чим більшою ставала приватна власність, тим сильніше зростала політична її підтримка.

Головні олігархи мали власні фракції у парламенті, щоб і там просувати власні інтереси. Їхня конкуренція була не чесною, але жвавою, і вона породжувала плюралізм та високе економічне зростання. І хоча ця система була корумпованою та несправедливою, все ж то був неабиякий прогрес у порівнянні з паразитуючим збиранням ренти та постійним спадом 1990-х. Влада була вже не консолідованою, а розділеною.

Помаранчева революція уособила український демократичний прорив

Помаранчева революція у грудні 2004р. була моментом української ейфорії. Після багатьох років напів-демократичного правління нація, нарешті, спромоглася на демократичний прорив. Всі необхідні передумови для цього визріли. Завдяки вражаючому динамізмові економіки, плекаючи більший плюралізм, Україна переросла свою напів-демократичну систему. Бізнесова еліта виявилася розділеною через конкуренцію, що зросла, і надто гонористі крупні бізнесмени де у чому перегнули палицю. Як результат, мільйонери повстали проти мільярдерів. Розкол між бізнесовою елітою відображала також і правоохоронна система.

Березневі вибори 2012р. дали опозиції близько половини місць у парламенті, забезпечуючи їх сильну, законну платформу. Ющенко був її лідером як голова найбільшої опозиційної партії – «Нашої України». І, попри те, що режим контролював більшість ЗМІ, опозиція володіла невеличким ТБ-каналом, кількома серйозними щотижневими газетами та чудовими новинними інтернет-ресурсами. Громадянське суспільство розбудувало сильні неурядові організації для моніторингу президентських виборів, і тому, коли відбулися зловживання під час виборів, понад мільйон людей вийшло на вулиці. Європейські політки втрутилися у перемовини за круглим столом, аби утримати мир та досягти компромісу.

Помаранчева революція принесла чистий демократичний прорив, при цьому, все вдалося вирішити мирним шляхом. Чинні правила було визнано усіма сторонами й підтверджено найвищими судами України. Кінець-кінцем, було проведено чесні президентські вибори, результат яких було визнано справедливим. Переможець не отримав усе, однак не чіпав переможених. Було досягнуто угоду про нові зміни до Конституції. Таким чином, Україна повністю задовольнила критерії Хуана Лінза (1978, 5), за якими визначається демократія:

Законна свобода формувати та обстоювати політичні альтернативи з супроводжуючими їх правами на свободу зібрань, свободу слова, та інші базові свободи особистості; вільна та ненасильницька конкуренція поміж лідерами та періодична перевірка обґрунтованості їхніх претензій на владу; включення усіх політичних сил у демократичний процес; забезпечення участі усіх членів політичного суспільства, якими б не були їхні політичні уподобання.

Однак, існувало два серйозних інституційних недоліки. По-перше,  услід за демократичним проривом мали б відбутися дострокові парламентські вибори, котрі б відобразили цю глибоку політичну трансформацію. Натомість, політика перетворилася на одну довгу виборчу кампанію, що протривала аж до парламентських виборів, котрі за графіком мали відбутися у березні 2006р., і революційний момент для провадження реформ було змарновано.

По-друге, конституційні зміни суттєво обмежили повноваження президента, однак не зайшли достатньо далеко, аби сприяти створенню життєздатної парламентаристської системи. Новий конституційний порядок був настільки нецілісним, що країна стала майже некерованою. Гострі конфлікти між президентом та прем’єр-міністром призвели до частих змін уряду, дострокових парламентських виборів та звели законотворчу діяльність до мінімуму.

Чи рухається Україна до парламентаристської системи?

Політична система України еволюціює вельми поступово: починалося все з непрацездатної пост-совєцької системи, що полягала у верховенстві парламенту й настільки ж верховно-владного президента, та поміж ними – нікому не підзвітного прем’єр-міністра.

Систему виборів до парламенту було невеличкими кроками трансформовано з такої, де вибори проводять за одномандатними округами (мажоритарної), до чисто пропорційної (себто, за партійними списками – ред.)., з прохідним бар’єром у 3% голосів. Навіть враховуючи сумнозвісну торгівлю місцями у партійних списках, особистий вибір за пропорційною системою був, все ж, позитивним еволюційним кроком.

Розподіл влади між президентом та прем’єр-міністром завжди був проблематичним. На сьогоднішній день, президент має мінімум влади, щоб бути конструктивним, однак достатньо влади, щоб блокувати рішення, тому він, головним чином, і користується своїм правом вето. В Україні, як і в інших пост-совєцьких країнах, адміністрація президента нагадує Центральний Комітет Комуністичної партії, у колишній будівлі якого вона, до речі, й розташована. Президентська адміністрація відновила т.зв. «телефонне право», коли посадовці усно дають розпорядження у обхід будь-яких встановлених законом процедур, що є рисою комуністичних партій.

В принципі, постійне перебування у глухому законотворчому куті було б не настільки нестерпною ситуацією, якби існуючого законодавства було вже більш-менш достатньо; однак це якраз не той випадок в Україні, де бракує цілих пачок нових законів перш, ніж можна буде встановити верховенство права. Тобто, активна робота законотворців є життєво необхідною. З огляду на те, що президентська система ніколи добре не працювала, перехід до повної парламентаристської системи видається вельми бажаним. Парламентський контроль покращує прозорість та підзвітність влади, котра просто необхідна Україні аби побороти всюдисущу корупцію. Не дивно, що демократія та парламентаризм крокують поруч на пост-комуністичному просторі. При цьому, ніщо не заважає лишити інститут народно-обраного президента, як от, наприклад, у цілком парламентаристських Фінляндії та Литві.

Також, на місцевому та обласному рівнях не проглядається чіткого розділу повноважень між радами й виконавчими комітетами. Україна й досі страждає від украй надмірної централізації – ще однієї характерної особливості комунізму. Регіональні та місцеві ради, як і мери, обираються, тоді як регіональних представників виконавчої влади призначає центр. За логікою, їх усіх має обирати народ. Крім того, ефективніше й демократичніше було б, якби регіональні та місцеві органи влади могли самостійно збирати власні податки та відповідати за свої видатки, ніж бути під прискіпливим наглядом та опікою центральної державної адміністрації.

Україна повертається до Заходу

Україна все більше розвертається на Захід, аніж у бік Росії. Російський президент Борис Єльцин намагався задобрити Україну та підтримувати дружні відносини. Він завжди висловлював повагу  до кордонів України та її незалежності. У відповідь, Президент Кучма розробив власну зовнішню політику «багатовекторності», зорієнтовану як на Захід, так і на Росію. Україна була учасником пост-совєцької Співдружності Незалежних Держав (СНД) та, водночас, Ради Європи. Своєї кульмінації співпраця між Україною й Росією сягнула  1997-го року, коли було укладено угоду про дружбу, співробітництво та партнерство, а також було погоджено здати військово-морську базу в Севастополі (Крим) у оренду Росії на 20 років.

Президент Путін зруйнував єльцинську політику поваги до українського суверенітету, зробивши свою сумнозвісну квітневу заяву 2008р. про те, що «… Україна – це навіть не держава.» Пік  російського втручання у справи України припав на президентські вибори в кінці 2004р., котрі призвели до Помаранчевої революції, змусивши Україну розвернутися у західному напрямку. Агресивна політика Путіна, що послідувала за цим, підштовхнула Україну ще далі у тому ж напрямку. Росія є єдиною, хто загрожує безпеці України, і цей факт не полишає їй іншого вибору, крім як шукати ближчих відносин із Заходом.

16 травня 2008р. Україна стала членом Світової Організації  Торгівлі (СОТ), що має допомогти їй викарбувати власну торгівельну політику. Також, уже ведуться перемовини щодо Угоди про Асоціацію з Євроспільнотою, котра включатиме широку угоду про вільну торгівлю. Вірогідно, за нею послідує й відповідна угода зі США.

На відміну (від Заходу – ред..), Росія звела так багато торгівельних бар’єрів, що частка обох країн у зовнішній торгівлі один одного знизилася ще більше. Основу торговельних відносин між Росією й Україною закладала двостороння угода про вільну торгівлю, укладена 1993-го року, однак вона практично не діє через брак механізмів арбітражу та забезпечення дотримання угод, крім того, Росії до того моменту не вдалося вступити до СОТ. Україна погодилася на ініціативу Росії щодо створення Єдиного Економічного Простору в 2003р., однак остання виявилася мертвонародженою, оскільки Росія зажадали більш амбітної співпраці, ніж Україна могла погодитись. Кілька конфліктів навколо торгівлі газом, численні ембарго російської сторони на імпорт українських сільгосппродукції, труб, тощо, також зашкодили двосторонній торгівлі.

Комерційний інтерес все більше вабить Україну до європейського ринку. Якщо Україні вдасться задовольнити ті строгі вимоги, що їх висуває відповідне зведення юридичних правил ЄС – acquis communautaire, – то Європейська Спільнота навряд чи буде довго опиратися членству України у довготривалій перспективі, оскільки установчий документ ЄС, себто Римський Договір, гарантує будь-якій європейській країні право подавати заявку на членство у ЄС, а недавнє розширення ЄС на Схід неабияк посприяло більш чіткому формулюванню правил та процедур прийому нових членів.

Як побудовано цю книгу

Цю книгу організовано за хронологічно-тематичною послідовністю: її складають сім хронологічних розділів, один вступний розділ, та розділ висновків, де міститься узагальнений аналіз. Своєю чергою, кожен з хронологічних розділів поділено на під-розділи за основним темами, у кожному з яких міститься аналіз відповідної теми.

Розділ 1 знайомить читача з попередньою історією України, вплив її на формування країни й народу, пробудження суспільства за реформ Михайла Ґорбачова, рання демократизація та вплив невдалих Совєцьких економічних реформ. Розділ 2 присвячено правлінню Президента Леоніда Кравчука – період з 1991р. по 1994р. Єдиним помітним досягненням цього періоду була розбудова держави, тоді як економіка занепадала, потерпаючи від гіперінфляції. Розділ 3 присвячено першим двом рокам президентства Леоніда Кучми – з 1994р. по 1996р., котрі відзначилися суттєвими досягненнями, особливо – фінансовою стабілізацією та масовою приватизацією. Розділ 4, що покриває період 1996-99рр., присвячено злиденному періоду політики стагнації, збирання ренти та продовження спаду економіки. 2000-го року надія повертається в Україну, про що йдеться у розділі 5 – Віктор Ющенко стає прем’єр-міністром та запускає реформи в енергетичній сфері та очищення країни від корупції. Врешті-решт, повертається економічне зростання. Розділ 6 оповідає про наступний за цим період – 2001-04рр., котрий отримав назву конкурентної олігархії. Політично, він видався доволі плюралістичним, хоча й зросли репресії. Зростання економіки було високим. Розділ 7 присвячується Помаранчевій революції 2004р.,  котрий виявився найрадіснішим, ставши періодом прориву демократії в Україні. Розділ 8 описує оманливий період після Помаранчевої революції, котрий відзначився великою політичною нестабільністю, але й демократією та розширенням суспільного консенсусу. У розділі 9 зосереджено основні висновки.

З чисто технічної точки зору, коли пишеш про Україну, найбільшою проблемою виявляється транскрипція/транслітерація – чимало людей використовує то українське, то російське написання імен, як і, різною мірою, послуговується то першою, то іншою мовою. Я пробував дотримуватися українських імен та, відповідно, транслітерації, хіба що за вийнятком випадків, коли вона надто спантеличлива. Крім того, досі не існує чітко затверджених правил транслітерації з української в англійську, відтак я дотримувався найбільш уживаних варіантів. Варіювання може бути значним, однак я взяв на себе сміливість уніфікувати транслітерацію імен та прізвищ авторів у розділі використаної літератури таким чином, щоб, навіть якщо в оригіналах траплялися розбіжності в транслітерації; до списку використаної літератури всі роботи одного й того ж автора потрапили під єдиним ім’ям, аби їх легше було відшукати.



[1] Митний Кодекс США [19 U.S.C. 1677(18)], доступно на сайті видавничого дому Уряду США, www.access.gpo.gov (перевірено 9 серпня, 2007р.).

Поділитись в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>